WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Духові джерела української літератури - Реферат

Духові джерела української літератури - Реферат

... И, следуя строго

Печальной отчизны примеру,

В надежде на Бога

Хранит она детскую веру;

Как племя родное,

У чуждых опоры не просит

И в гордом покое

Насмешку и зло переносит.

(М.Лермонтов)

Можна було б навести відрадні сторінки з російської клясики, де переселенці з України, шукаючи землі й життя за тридев'ять земель, зберігають печать етнічної культури, господарности й духовости і тим вирізняються серед чужих народів. Але то треба поважати себе і любити своє, щоб вчитуватися в ті сторінки, шукати їх, докопуватися до своєї суті. Взагалі можна б було багато знайти таких оцінок, де добачається якась глибинна наша якість, а не просто наш стан.

Але тепер ідеться не про це. Що справді в нашій духовості нас вирізняє серед інших народів? Звичайно, це питання спірне, так само як спірним є питання про психологію нації. І дуже обережно про це говорять. На всі чесноти знайдеться багато претендентів, і на всі вади знайдеться багато арґументів і пояснень. Може, найбільш вірними такими історичними й етнічними спостереженнями можуть поділитися автори, кревно належні до двох різних націй. Як, наприклад, Микола Костомаров. Але ж ми знаємо, що коли російський державний патріотизм ще допускав публікацію знаменитої праці Костомарова "Дві руські народності" (1861 р.) -- задля поваги до великого наукового авторитету її автора, то наш "інтернаціоналізм" відреаґував на цю давню хрестоматійну річ емоційно і алергійно. Задля ясности мусимо сказати, що Костомаров не вмів писати обережно. Він характеризував методом зіставлення фактів і протиставлення. "В українсько-руській натурі не було нічого насильницького, нівелюючого, не було політики, не було холодного розрахунку, усталости на шляху до визначеної цілі". Він виділяє в українстві начала демократизму й індивідуалізму, сильний релігійний і естетичний елемент, простежує примат ідеалів волі, гідности, чести й позбавленої догматизму віри, зумовленої поетичним ладом і духовим складом натури.

Є одна безперечна особливість нашої культури: вона не принесена з чужого поля, вона йде від свого давнього джерела, відчутного і невидимого, що пізнається відчуттям рідної землі і відчуттям неба. Те джерело Сковорода бачить у єдності трьох світів: макросвіту, мікросвіту і світу Біблії. Від самовираження та від того третього світу йде наша культура більшою мірою, ніж будь-яка культура, мені відома.

Не слід забувати, що в імені Сковороди ми часто вбачаємо ніби підсумок великого середньовічного етапу нашої культури, нашої духовости. Ми не називаємо десятків і сотень імен, які творили духову і світську літературу мовою руською книжною, латинською, польською... Часто ім'я Сковороди для нас ніби символ узагальнюючий. Але в яскравій постаті.

Ні в кого немає такої феноменальної постаті -- ніби блаженного, ніби дивака, -- такої незалежної постаті, як мандрівний філософ Сковороди. І ніхто не може похвалитися, маючи дуже багато прекрасних філософів, отакою простою мудрістю, яка зуміла поєднатися з етикою особистого життя. Це надзвичайно важливо -- підтверджувати своїм життям ті ідеали, які ти утверджуєш своєю проповіддю.

В европейській літературі завелася навіть тенденція ставити ці питання окремо. Одна річ -- життя письменника, це його особиста справа інша річ -- його творчість. Звичайно, і так можна. Раз це є, то це реальність. Але дуже важливо, надзвичайно важливо для того, щоб сіяти насіння, сіяти його особистим прикладом. І написати на своїй могилі: "Світ ловив мене, та не впіймав".

Дуже важливо знати все, всі віяння свого часу, а час був цікавий -- до французьких просвітників-вільнодумців залицялися навіть королі й царі. Але важливіше відсіяти од усіх наймодніших віянь оте, що є джерельне й справжнє, і написани замість чогось дуже вільнодумного й дуже модного "Сад божественних пісень"! До речі, у "Божественних піснях" Сковороди сама назва містить пояснення джерел. Сковорода був проти шукання мудрости у світах. Вона знайдена. Мудрість одна -- об'явлена Духом Святим. Мудрість є у Святому Письмі. Ми маємо цілі томи розумувань -- більш багатослівні, менш багатослівні, більш сміливі, менш сміливі. Розсудок дає широку панораму світу. Далі він поступається місцем розумові. Розум вибирає між різними пристрастями, тенденціями, ідеями. Вольтеріянці впивалися грою розуму -- вони творили культ розуму і... зневажали мудрість. Мудрість -- це той етап, до якого треба дорости тільки у світі духовости. Тільки у світі тих великих християнських цінностей, на яких тримається наша культура. Це поділ загальновідомий -- розсудок, розум і мудрість. Він приходить через філософію Геґеля, Канта. Дуже просто зформулював це на одній сторінці, як азбуку, Гоголь. Я хотів підкреслити, що Сковорода проповідував себе мудрість, його "Сад божественних пісень" зріс з цієї мудрости священних книг. І його кожна пісня прояснює, пророщує це зерно в контексті сучасних образів, у контексті часу:

У людині дух безодні, вище неба, глибше вод, І його не втишать жадні хвилі втіх і насолод.

Дуже близький до нього в тій традиції і Шевченко. Ми в школі звикли, що Шевченкові епіграфи -- це щось одне, твори -- це щось інше. Ну, скажімо, -- "Дух істини, єгоже мір не может пріяти, яко не відіт єго, ніже знаєт єго". Епіграф до поеми "Сон". Це одне з найглибших місць Євангелія. І одне з найглибших мотивувань, чому Шевченко не приймає того освяченого законом світу. Було це питання зовсім не другорядне. Бо існує імперія, існують закони, існує вся державна сила, і треба цю силу приймати як реальність. Але коли ти ту силу заперечуєш, то зовсім не тому, що вона тобі просто не подобається. Ти мусиш виходити з якогось вищого принципу. Ось той принцип, з якого виходив Шевченко: "Дух істини, якого світ не може прийняти". Оця глибинна духовість, яка бере джерело у Святому Письмі, є характерною ознакою творчости найбільших постатей в українській літературі.

Ось ми говоримо, наприклад, про світові мотиви в українській літературі чи в будь-якій літературі. Наші літературознавці люблять підіймати такі мотиви -- світовий сюжет Дон Жуана, Фавста, мотиви богоборства, мотиви індивідуалізму. Називають дух соціяльно- і національно-визвольної боротьби, не заглиблюючись при цьому в сенс офірного ідеалізму. Рідше вони наважуються називати пророчі мотиви, мотиви каяття, мотиви офірности й всепрощення, бо ці фрукти не ростуть у квітучих садах матеріялізму. А поширений мотив материнства стає світовим тоді, коли він піднімається до святости Богородиці, як у Шевченковій "Марії".

Це -- Біблії.

Ми просто відвикли од цього великого поняття. У нас в Київ немає того екскурсовода, який в Ермітажі серед сотні дітей виділив підготовлених:

-- Хто з вас читав Біблію? -- запитав він екскурсію. Небагато дітей підняли руки. -- Добре. Залишайтесь, а решта йдіть гуляти! Я буду їм показувати картини, яких ви не зрозумієте. Цей світ поки що не для вас...

Те ж саме і справжня література. Якщо хтось не знає цих зерен, то він просто не готовий до такої літератури. Він готовий на близькі житейські образи, готовий на ефектні фабули. А там -- поверхи вищі.

Візьмімо великі імена нашої літератури. Через кожну велику творчість проходить оте джерело духовости. Можна, правда, поставити запитання: як же з Лесею Українкою? Біблійні сюжети є в її драмах, наприклад: "На полі крови", "В домі роботи, в країні неволі", "Вавилонський полон". Релігійні мотиви як світові сюжети і образи їй не чужі. Але згадаймо "В катакомбах". Чи передається релігійний дух в її творах? Це питання дуже непросте. Я сказав би, що Леся Українка виросла на цих давніх традиціях, глибинних традиціях, високий дух у ній світиться, але сама вона була під впливом нових віянь, нових течій і працювала в іншому річищі. Треба нам ясно усвідомити, що кінець XIX ст. -- вік соціялістичних і атеїстичних ідей, вік шукань нової істини. І дуже мало хто тоді шукав у старих річищах. І особливо мало хто шукав у ділянці релігії з-посеред поетів нації поневоленої. Тому що шукали нової дороги і активної праці, активної боротьби. А дорога, яка веде від релігії, була цілком заповнена казенними фігурками від російської православної церкви. І численна армія казенних служителів переконала народ, що все гаразд, шукати нічого і всякі дороги і шукання виходу неактуальні й неможливі -- "опасные мечтания".

Loading...

 
 

Цікаве