WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Духові джерела української літератури - Реферат

Духові джерела української літератури - Реферат

Реферат на тему:

Духові джерела української літератури

Задумуючись над первинним руслом нашої великої ріки, захарещеної вже на сьогодні застарілими експериментальними спорудами нашого віку, я згадую працю академіка Білецького "Українська література серед інших слов'янських літератур". Нині ця стаття читається вже з поблажливістю: надто тяжіла над автором прийнята схема, надто позначилася печать мертвого часу. На ту пору це була цікава стаття, але й тоді я волів би послухати, що говоритиме на цю тему Олександер Білецький за чаєм...

Було в цій публікації (1958 р.) щось від гордости за нашу літературу (адже за підручниками вона просто аґітково-викривальна і провінційно-наслідувальна), про що свідчить сама назва. Але говорити про українську літературу в пляні порівняння і протиставлення, вирізнення її самобутности було не прийнято, було навіть небезпечно.

Мені хотілося б сьогодні цю тему трохи в іншому аспекті. Тепер момент гордости не актуальний, як на мій погляд. Нині нас хвилює питання -- може фатальне на історичному перехресті -- про долю української культури і мови, про українську молодь, про місце нашої літератури в духовому житті сучасної молоді, дітей, які підростають у нинішній атмосфері і кажуть своїм батькам: "Нам это скучно". Дійсно, у нас немає Дюма, немає романтики індивідуалізму "Героя нашого часу". У нас немає (правда, не знаю, чи тепер цікаво молоді) "Злочину і кари", немає "Війни і миру". Але в англійській літературі їх теж немає. І в німецькій їх немає. Натомість у нас є щось таке, чого немає ні в російській, ні в німецькій, ні у французькій літературах. Це надто примітивний підхід до справи, споживацтво на міру недорозвиненого смаку: "це скучно" чи "не скучно", "мені нудно, давайте мене розважайте", давайте мені щось гостре". У нас просто немах виховання!

Візьмімо пересічних батька -- матір, у яких росте дитина. На відміну від предків минулого віку, вони мають середню освіту. Але чи зможуть вони перелити у свою дитину чари рідної мови? Красу рідної пісні? Леґенду про подвиг національних наших героїв, що відстоювали честь і обличчя свого народу? Чи зможуть вони виховати людську гідність так, щоб дитина змалку знала абеткові істини: з якого вона кореня і який корінь їй плекати, щоб рости духово здоровою? Як і для чого жили, за що боролися їхні предки? Чому вони так зневажали яничарів, покручів, перевертнів, які цуралися свого роду, своїх святинь, своєї мови, і воліли йти наймитами й жебраками до сусідів, щоб вислужити на маленького пана... Чи можуть нинішні молоді батьки дати дітям приклад високої гідности?

Що я маю на увазі, коли говорю про контекст рідної культури? Звичайно, є великі моря світової культури. Але хто їх перепливе? Людина живе на березі своєї річки, і світ відкривається їй із рідної хати. Якщо вона не знатиме своєї річки, свого берега, своєї хати, а все говоритиме про сусідів і далекий світ -- це буде поверховий базіка. Скільки в нас таких базік? Ще про історію російських царів вони можуть поговорити, але про власну історію -- мало хто... Світова культура складається з національних, і кожна національна культура -- це органічне породження, розгалужене в різних сферах, з одного коріння. З одного коріння Харківщини, Полтавщини, Київщини виросли Сковорода, Квітка, Гоголь, Гнідич, Капніст, Щепкін, Семен Гулак-Артемовський, Остроградський, Тарас Шевченко, Микола Лисенко і сотні інших, напоєні тими соками, наповнені піснею, виховані в підсонні тієї землі, в її традиціях.

Було б вельми цікаво намалювати карту цього коріння з відомих і менш відомих імен з річних міст і сіл від Карпт до Кубані. Не минаючи козака Чайки, козачки Розумихи, князів Волконських -- Репніних, сотні й тисячі акліматизованих у Петербурзі, Москві та інших центрах імперії корінців -- більш чи менш приглушених і не обов'язково національно вирізнених. Бо то ще питання, хто виражає народне єство -- обдарований рідним краєм мистець чи поет російськомовний, польськомовний, англомовний, а чи пересічність, яка звично користується в розмові і на письмі українською мовою.

Йдеться зовсім не про те, щоб позихуватися чи виставити рахунок, чи вилучити фігуру з контексту тієї культури, куди вона вписалася. Йдеться про мету пізнавальну: як плодоносило українське дерево в різні часи, в умовах різної акліматизації? Бо хай би що там говорили про російський історик, як обдарована, співуча, містично настроєна мати -- українка, родичка Григорія Сковороди.

Навколокультурні шкуткарі з ножицями в руках кроять мозаїку:

Пушкін, Бєлінський, Глинка, Чайковський, Шевченко, Чернишевський... Таке павутиння можна снувати, як бальзаківський Вотрен -- без кінця. Ми вкраплюємо українські імена в російський традиційний контекст так, як спритний лектор уставляє українські вирази в російську лекцію. У вухах тріщить, а в серці порожньо. Тріск на поверхні явищ. Запитаймо господаря про клімат і рослини, про ареал і рослини, про те, що, де, коли "любить рости". Простий неписьменний дідусь міг нам дати більше живої мудрости, ніж ціла школа. Недарма колись казали приказку: "В село по розум, у місто по гроші".

Нам важливо знати, що наша література має, що вона нам дає, що вона повинна дати нашим дітям. І чим вона справді вирізняється серед інших літератур світу. А, отже, чим і ми самі вирізняємося серед інших народів світу. І чи відповідає наша література, наша культура нашим духовим запитам і нашій натурі. От що мені хотілося б зачепити в нашій розмові -- що не зачеплено в статті О.Білецького.

Нині ми стоїмо знов у позиції самозахисту перед чужими і своїми. Питання самозахисту завше стояло перед нами, і завжди був дуже активний наступ на наше право бути собою. У різні часи цей наступ був різний, часом він був скажений, часом був ліберальний, але він завжди був. ДОсить згадати, що в спогадах П.Тичини "Із щоденникових записів" розповідається, як "на суботах" Коцюбинський розповів про свої розмови з російською інтеліґенцією на Капрі. Всі знаємо, що Коцюбинський гостював у Ґорького на Капрі, і знаємо, що в Ґорького гостювали не монархісти, може не всі соціял-демократи, але ліберали, не реакціонери. І ось Коцюбинський розповідав, як цілу ніч ішла тяжка суперечка одного проти всіх: чи має право українська мова на існування, чи ні?! Наступали зі своїми запереченнями не якісь жандарми, з обов'язку служби, а еміґранти -- політичні вільнодумці, носії демократичної ідеї. Наступ на Коцюбинського -- це лише момент, який мені згадався...

Нині ми змушені відстоювати себе і перед своїми дітьми, тому що наші діти виховані в контексті російської культури, в контексті сучасних біжучих цінностей, які -- треба прямо сказати -- є дуже тимчасовими і дуже далекими від справжніх. Нині вже в телевізійній передачі білоруський письменник Василь Биков сумно визнає, що наша молодь не цікавиться такими великими речами, як честь, порядність, самопожертва. Це нині не престижно. Що ж може дати тим бідним українська література? Я думаю, що вона їм щось може дати тільки тоді, коли їх підготувати до сприймання чогось чистого, чогось джерельного. Для дикунів завжди чужі скляні блискітки значили більше, ніж їхні власні дорогоцінності. Вони дуже часто міняли перли на скляні прикраси. А наша молодь нині дуже схожа на розцяцькованого прикрасами дикуна. Вона не підготована до того, щоб зрозуміти джерельні наші цінності. У школі подавали нашим дітям нашу мову й літературу без належної гідности, без самоповаги, без великої синівської любови, подавали рабською, байдужою мовою програм і підручників. Діти збайдужіли до своєї духової спадщини і з голодним газардом накинулися на те, що вітер несе, що модне, що реклямується... Чужа мода падає не на власний національний культивований ґрунт, а в порожнечу й неґативне відштовхування від свого... Коли чогось не знаєш, тобі здається, що його й нема. Отже, річ не в тому, що наш історичний образ порівняно мало привабливий...

Народе мій замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжі

(І.Франко)

І де ми сили беремо

Тягти віки своє ярмо,

Ворожі сльози утирати

І посміхатися крізь ґрати?

(О.Олесь)

Відрадніше ми виглядаємо в очах чужих:

На светские цепи,

На блеск утомительный бала

Цветущие степи

Украйны она променяла.

Loading...

 
 

Цікаве