WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Поки живі українські діалекти - живе Україна - Реферат

Поки живі українські діалекти - живе Україна - Реферат

Реферат на тему:

Поки живі українські діалекти - живе Україна

"Європа - скарбниця мов". Так звучить гасло Ради Європи до 2001 року, проголошеного Європейським роком мов. Коли б до цієї скарбниці приймали тільки писемні мови, тоді українцям - як і румунам, росіянам або сучасним грекам - довелося б показувати свої останні "письмові перепустки" хіба що 200-річних нових літературних мов. Зокрема, в нас - від часів І. Котляревського й тільки. Та ще й орфографія досі не впорядкована, і словник засмічений, і узус недовершений ("пишіть так...", "не пишіть отак..."). Однак писемна мова - це, виявляється, ще не все. І тут ми не гірші й не кращі від інших, лише трохи забарилися, бо донедавна були найбільшим бездержавним народом Європи. Дехто з європейців кодифікував свої мови раніше (як-от ірландці або французи), дехто - пізніше (італійці, німці), а ще хтось - і зовсім недавно (румуни, норвежці).

Наступний пасаж із книжки сторічної давності настільки нас стосується, що вартий розгорнутої цитати. Як пише тодішній румунський автор Б. Александрі, "невдоволені єднанням двох (християнських. - К. Т.) церков на Флорентійському соборі 1449 року, молдавани скинули свого митрополита Митрофана і скасували латинське письмо, запровадивши слов'янську літургію. З церкви слов'янська мова перейшла до уряду і стала його офіційною мовою. Більшість державних актів і чимало рукописів того часу написані цією мовою, яку не розуміли ані прості люди, ані самі священики. Ще згодом сюди прийшла грецька мова - від часів появи династії Фанаріотів наприкінці XVII ст. За неповних сто років грецька заполонила тут усе - князівський двір, міста, управління, школи й суди. Тубільна мова лишилася тільки по селах. Після повернення до влади місцевих князівських родів у 1821 році почалося літературне відродження, що в Румунії, як і в Греції, передувало відродженню політичному. Мову довелося творити заново. Або, краще сказати, відроджувати. Почали з того, що скасували кирилічне письмо й запровадили латинське, однак заздалегідь не домовилися про спосіб транскрибування. Потім заходилися очищати мову (від слов'янських, грецьких і турецьких слів - К. Т.), аби повернути її до її власних джерел, проте й тут ніяк не могли домовитися про вихідні положення: одні хотіли все позаміняти латиною, інші - італійськими словами, дехто - французькими. Внаслідок цього ще й сьогодні (1893 року - К. Т.) вживана в Румунії мова не має чітких правил, ані правопису" [1]. Усе тут таке знайоме, що коментар зайвий. Сподіваймося, що й в Україні за наступні 100 років її незалежності пристрасті нормування письмової мови також уляжуться.

Перед схожими проблемами опинилася свого часу й італійська мова в об'єднаній державі, яка періодично ще й досі повертається до їх розв'язання, - і це при тому, що Данте, здавалося б, заклав тут надійні підвалини сучасної писемної мови ще в XIV ст. у своєму основоположному творі "Про народну мову" (1303-1307). А норвезька, яка дотепер має дві писемні норми, і обидві пізні, хоча народні діалекти її тривають безперервно від часів вікінгів? Тим часом писемна мова, дуже близька до справжньої давньонорвезької, утрималася як літературна зовсім в іншій країні - Ісландії... Фінська, доіндоєвропейська мова Північної Європи, письмово засвідчена "лише" від XVI ст. Нарешті баскійська витворила єдину літературну норму якихось 20 років тому, дарма що діалекти її - найстарші в Європі, бо на 20 тис. років (!) давніші від часу появи перших індоєвропейців на Балканах і фактично є живим залишком палеоліту [2]. Висновок один: діалектні "стовбури" цих мов - прадавні, а літературний "цвіт" - молодий.

Коли йдеться про українську писемну мову, то тут також живі народні діалекти значно давніші від неї, адже в Україні, як доводить Ю. Шевельов, "тяглість живої, "природної", "нерукотворної" мови існує близько 1300 років" [3]. Коли ж мають рацію іраністи (В. Абаєв та ін.) і фрикативне г є рисою української мови, успадкованою від іранців (скіфів, сарматів, аланів), тоді цей вік доведеться подовжити ще на сім століть углиб праслов'янської доби. Зрозуміло, що переважна частина історії існування такого поважного за віком діалектного утворення від часів появи перших українських рис (фрикативне г, дж, кв/цв, тверде р, перехід о, е в і ) пройшла лише в усному діалектному, переважно сільському середовищі. Тут-таки слід застерегти, що українські говірки не всі однаково давні. Найстарші серед них - західні й північні (поліські), вцілілі від домонгольських часів. Згодом, за "української реконкісти" в пізньому середньовіччі були започатковані мішані говірки Вінниччини, Черкащини, Полтавщини, Слобожанщини. Найпізніше, у XVIII ст. - територіально найбільші степові говірки Таврії та Кубані.

З відомих історичних причин упродовж тривалого, майже двотисячолітнього часу існування українського говіркового масиву на його території для задоволення суспільних немісцевих, понадлокальних потреб було вживано кілька писемних мов.

Хронологічно першою літературною мовою України була мова моравсько-македонсько-болгарська за походженням - церковнослов'янська, в її києворуській відміні - від часу хрещення киян у 988 році. Як зазначає Ю. Шевельов, "наявність такої літературної церковнослов'янської мови до нашої проблеми генези української мови має побічний стосунок", і додає: "зрештою, для середньовіччя були типові понаднаціональні, церквою плекані (але до церкви не обмежені) літературні мови, як у країнах католицької церкви - латина". З плином часу до цієї першої писемної мови в Україні проникали місцеві діалектні домішки - "не так програмово чи в намірі, як через брак тренування й освіти, хоча згодом деякі з них і були легалізовані" [3]. Занепад цієї першої писемної мови був зумовлений політичним занепадом першої Київської держави з подальшим винародовленням давньої панівної еліти (хоча дрібна українська шляхта довший час ще залишалася при своєму народі).

Друга писемна мова України - це мова військової гетьманської канцелярії XVI-XVII ст., мова судочинства, згодом - адміністративна мова Гетьманщини. Вона просякнута полонізмами й локалізмами, з дедалі більш латинським синтаксисом, однак пов'язана і з церковнослов'янською саме своєю писемною, писарською традицією. Вживана також у Білорусі, вона функціонувала як офіційна в Литовській державі, нею складено Литовські статути. Занепала вона разом з Гетьманщиною і черговим винародовленням частини еліти (Прокопович, Сковорода, Гоголь).

Третя письмова мова України (Котляревський, Квітка, Гулак, Шевченко) заступає другу майже одразу по занепаді її, причому демонструє раптом форми вдивовиж розвинені, несподівано довершені, пластично досконалі - з перших же рядків "Енеїди" І. Котляревського (1798 року). Не потребує доведення, що ця мова виросла з "готового" живильного середовища, відтворила готові форми усної побутової українськомовної стихії, цебто нарешті стала найближчим письмовим відображенням живих говірок: у випадку "Енеїди" - "вимішаних" говірок Полтавщини.

Були в розвитку цієї третьої писемної мови України дві норми, щодо яких М. Грушевський в одній із статтей 1906 року висловив пересторогу: як так піде далі, то з одного етносу вийде дві різні нації - наддніпрянці й галичани. Актуальність проблеми видно з сучасних подій на Пряшівщині, де зацікавлені кола щойно відсвяткували 10-ту річницю успішного вирощування з українського діалектного підґрунтя русинської писемної мови для мініатюрного русинського народу. Очевидно, що мати з ним справу видається декому зручнішим, аніж з етнічною меншиною 50-мільйонного сусіда. Ця передусім політична проблема лише підтверджує слушність думки Гая Вікторина (роки 300-362): Gentem lingua facit - "Мова створює народ".

Відмінність між живою діалектною стихією і тоненьким прошарком писемної мови часом унаочнюється. Якщо значна частина італійських запозичень прийшла в Україну справді через польську мову (фортеця, палац, реєстр, кошти, решта, ковдра, жупан, скриня, комора, комин, барило, керсетка), то цього не скажеш про південноукраїнські діалектні італізми. Передусім це назви вітрів: тромонтан (тобто "зпозагірний", північний), острий (саме так, без протетичного г-, від пізньолат. auster - південний), левант, пунент, майстра, широкий (сіроко). Такі ж суто місцеві італізми є серед реалій морського й рибальського повсякдення: прова, бастуння, бунація, пайоли, кавила, рашкетка [4]. Історичних документів про обставини появи їх саме тут обмаль. Зате власне цей пласт типово прибережних українських італізмів спростовує комусь вигідний міф про незаселеність Дикого поля й Таврії до XVIII ст. Генуезькі колонії в Криму були зруйновані Туреччиною 1475 року. Отже, місцева українська традиція вживання цих слів може сягати без посередників до прямих контактів з генуезцями в XV ст. І це при тому, що офіційне навчання лоцманів останні 200 років велося в нас російською мовою - плюс підручники й карти! - з історично чужою для України голландською номенклатурою вітрів: норд, зюйд, ост, вест і проміжними.

Loading...

 
 

Цікаве