WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.) - Реферат

Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.) - Реферат

У 1904 р. Консервативна партія, готуючись до нових виборів, також стала видавати часопис для українців під назвою "Слово", якого з'явилося заледве кільканадцять чисел.

Іван Бодруг, учитель і пастор Української Євангелицької Церкви, та священики Незалежної Грецької Церкви у 1905 р. започаткували часопис "Ранок". Українці лівих радикальних переконань 1907 р. стали видавати власний часопис під назвою "Червоний Прапор", під редакцією Павла Крата, в 1908 р. переназваний на "Робочий Народ", який редагували Мирослав Стечишин, Павло Крат та інші.

Група вчителів народної школи на чолі з Тарасом Ферлеєм з соціалістичними переконаннями 1910 р. заснували у Вінніпегу "Українську Видавничу Спілку" на чолі з Ярославом Арсеничем. Тарас Ферлей став її секретарем. Спілка почала видавати часопис "Український Голос", першим редактором якого був Василь Кудрик. Це були ті часи, коли ще рідко можна було почути слово "українець", "український". З уваги на те на перших порах газета вживала обидві назви "українець" і "русин", як синоніми, щоб люди звикли до нового терміну і знали, що "русин" це українець. Через деякий час, коли читачі до нової назви звикли, газета вживала лише назви "Україна", "українець" та прикметники "українська", "український".56

"Український Голос" став трибуною української прогресивної інтелігенції і пропагував програму самостійності України. Це був часопис — піонер у процесі перетворювання "австріяків", "рутенців", "галичан" і "буковинців" на українців.

У 1911 р. почав виходити тижневик "Канадійський русин", першим редактором якого був Микола Сироїдів. З приїздом єп. Н. Будки "Канадійський русин" став його офіційним органом. Часопис, як вже сама назва вказувала, був консервативного напрямку, тому відбувалася постійна полеміка поміж прогресивним "Українським Голосом" та "Канадійським русином", який у 1919 р. також змінив назву на "Канадійський українець". Серед української громади тривала полемічна війна, головно в питаннях релігії, і не так в її духовному аспекті, як у матеріальному, тобто за інкорпорацію храмів і всього церковного майна на Руську греко-католицьку Церкву в Канаді, яку підпорядковано безпосередньо папі римському. Непохитна постава єпископа Будки викликала завзятий опір української соціалістично настроєної інтелігенції, яка гуртувалася довкола часопису "Український Голос".

Хоча українські поселенці в Канаді в жодному випадку не представляли собою одноцілої й ідейно згуртованої громади, вони все ж таки могли похвалитися не тільки культурними й релігійними здобутками, але також і політичними, оскільки вже мали своїх представників в кількох міських радах, а в 1915 р. здобули два місця у провінційних парламентах — Андрій Шандро був обраний в Алберті, а Тарас Ферлей у Манітобі. Іншими словами, українська етнічна група дала про себе знати, що вона є і з нею треба числитися.

З вибухом першої світової війни на 26 липня австрійський консул в Оттаві видав заклик про загальну мобілізацію австрійських громадян-резервістів, які повинні голоситися до австрійської армії. Згідно з інструкціями консула, єпископ Будка видав 27 липня пастирський лист до "вірних Канадської Руси-України". Цей лист був друкований у "Канадійському русині" і деякі чоловіки зголосилися на виїзд.

Але в міжчасі Великобританія, а з нею і Канада, вступили в війну на боці Росії, а це вже зовсім зміняло ситуацію і тоді єп. Будка видав другий пастирський лист, "До ... вірних канадійських русинів-українців", з датою 6 серпня 1914 р., в якому говорив: "Русини, горожани Канади! Се наш великий обов'язок стати в обороні Канади, бо ж се край, що пригорнув нас, дав захист під стягом свободи Бритійської імперії, де ми найшли не лише хліб, але і можність духового розвою.

..........

Се наша дорога вітчина, бо тут наша сімя, наші діти, тут майно наше, тут і серце наше ціле, наша ціла будучність. Тому в отсій переважній хвилі пам'ятаймо, що як вірні сини Канади, вірні присязі зложеній Вітчині і нашому королеві і ми маємо гуртуватися під прапор бритійської держави".57

Перший пастирський лист виявляв турботу про українців в Європі, а другий був продиктований життєвими інтересами тих українців, що для них Канада стала вже обраною батьківщиною, в якій вони почувалися краще ніж в Австро-Угорщині. На жаль, канадійський уряд не звернув уваги на цей пастирський лист й інтернував всіх тих, які зголосилися на поворот до Галичини чи Буковини, а також і тих, кого підозрівали в симпатіях до Австрії. Всі вони опинилися в таборах інтернованих. В одному тільки Онтаріо в таборі Капускейсінг було понад 1300 українців, а такі табори були в Манітобі, Алберті та Британській Колюмбії. Так тисячі чоловіків, яких єдиною провиною було те, що вони колись були австрійськими громадянами, замкнено в таборах, а на решту накинено строгий контроль, обмежено свободу слова, сходин і т.п.58

Це все використали також опоненти єпископа Будки, які, покликаючись на перший пастирський лист, доказували, що греко-католицька ієрархія не здібна безпечно вести своїх вірних через загрозливі роки війни.

Аргентина

Четвертою й останньою заморською державою, яка відкрила свої кордони для української масової імміграції, була Аргентина, колишня іспанська колонія, яка в 1816 р. під проводом генерала Хозе Франціска де Сан Мартін проголосила свою незалежність.

Аргентина — республіка в Південній Америці. Площа її 2798 тис. кв. км. Складається вона з 22 провінцій та одного федерального дистрикту — столиці Буенос-Айрес. Автохтонне населення Аргентини в основному винищене іспанськими колоністами й величезні простори урожайної землі стояли пусткою. Уряд намагався їх заселити європейськими поселенцями, головно з Південної Європи, але опісля й іншими європейцями. Внаслідок того до Аргентини емігрували люди різних національностей, а між ними й українці.

Визначити рік приїзду першого українця емігранта до Аргентини дуже важко. За час від 1857 р., тобто від часу оформлення спеціального імміграційного уряду в Аргентині, з Австро-Угорщини приїхало 5363 емігранти й не може бути сумніву, що між ними був якийсь відсоток українців. Про це, зрештою, свідчать прізвища іммігрантів, щоправда часто перекручені до невпізнання. За 1881-1885 рр. до Аргентини приїхало 5529 австро-угорців і 120 "русос", тобто русини. Від цього часу щораз частіше появляються австро-угорські іммігранти з означенням "русос".59

Докладніші інформації про українських поселенців в Аргентині маємо від липня 1897 р., коли до порту Посадас прибули іммігранти з Галичини і, як виявилося, в них не було достатком грошей на закуп землі у провінції Буенос-Айрес. Тоді Др. X. Лянуссе, губернатор Національної Території Місіонес, запропонував їм поселитися в Місіонес, де вони дістануть на довготермінові сплати землю та ще й державну допомогу. І так вже в липні вирушила в дорогу валка возів, запряжена волами, до віддаленої майже на 1 200 км провінції Місіонес. Вона складалася з 14 родин, разом 69 осіб, головно з Товмацького повіту Західної України.

Ця група українських поселенців 27 серпня 1897 р. прибула до місцевости Апостолес у провінції Місіонес, колишнього індіянського поселення. Там вони застали вже шість українських родин, засновників Апостолес, що приїхали через Бразилію. Насправді провінція Місіонес, яка розміщена в субтропічному кліматі, своєрідне продовження теренів, що їх колонізували українські поселенці в штаті Парана з Бразилії.60 Місіонес знаходиться у північно-східній Аргентині, поміж ріками Парага й Уругваєм, і межує на сході з Бразилією, а на заході — з Парагваєм.

За один рік число українських поселенців в Апостолес зросло до 250 осіб; в липні 1900 р. приїхало ще 1600 осіб, в 1901 р. — 1700, а в 1903 р. — також близько тисячі. Протягом кількох років село Апостолес та навколишні колонії були заповнені українськими переселенцями греко-католиками, хоча серед них було трохи латинників, але всі вони говорили українською мовою. Ці перші іммігранти приїжджали з південно-східніх повітів Галичини — Коломийського, Бучацького. Чортківського, Гусятинського, Заліщицького й Тернопільського.

У провінції Місіонес дуже родюча земля, на якій організовано великих розмірів плантації чаю, тютюну, цукрової тростини і "жерба мати" (рід південно-американської рослини, з якої виготовляють напиток, подібний до чаю, але зелений), а також великі лісові простори, що творять головне багатство провінції. Тут є також великі гори, озера та водоспади (Ігвазу на ріці тієї самої назви, заввишки 80 м і завширшки понад 1 км, тобто два рази більший від водоспаду Ніагара та ще кілька менших — Сальтос дель Мосона, Сальтос Енкантадо, Сальтос де Алегріа та ін.).

Від перших днів свого поселення українці перетворили місіонерські джунглі в продуктивні рільничі господарства та різні плантації. З початку поселенцям в Місіонес призначувано по 50 га землі та одноразову допомогу в харчах і худобі. Але ту землю треба було очищати, щоб зробити її придатною для хліборобства, що робилося звичайно при допомозі вогню. В околицях лісостепу такий спосіб давав добрі висліди, але де землю вкривав густий праліс, то вогнем можна було випалити тільки кущі та дрібніші дерева, а великі дерева тільки обгорали і їх треба було зрубувати й корчувати. Але з бігом часу, при наполегливій праці, колишні праліси перемінювалися в орні поля.61

Loading...

 
 

Цікаве