WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.) - Реферат

Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.) - Реферат

* * *

Приїхавши до чужої країни і не знаючи ані мови, ані звичаїв тієї країни, а ще й до того стрінувшись із неправильним, а то й ворожим наставленням місцевого англосакського населення, вони не могли включитися в загальне суспільно-громадське життя країни. Це, очевидно, ще більше підсилювало тугу за рідним краєм й українські поселенці на канадських фармах, чи по містах були прямо змушені творити своє власне товариське життя.

Першою українською громадською будівлею у Канаді була церква, яка в Галичині опікувалася не тільки духовим життям своїх парафіян, але також і всіма іншими видами суспільно-громадського життя. Тому що основна маса поселенців походила з Галичини, де Греко-католицька Церква була церквою українців, приналежність до неї звичайно визначала також і українську, чи пак руську національність. Як тільки українські емігранти прибули до Канади, вони зразу ж організували свої парафії.

Д-р Олеськів та Допомоговий Еміграційний Комітет вживали заходів, щоб до Канади разом з поселенцями приїжджали священики того самого обряду, які б полагоджували духовні потреби поселенців й одночасно були дорадниками та провідниками новозаснованих колоній. У цій справі д-р Олеськів звертався до канадського уряду в Оттаві, але уряд, не маючи фондів для оплачування священиків, передав справу римо-католицькій ієрархії у Вінніпегу.52

Протягом першого десятиліття поселення в Канаді постійних греко-католицьких священиків не було і поселенців тільки на деякий час відвідували українські греко-католицькі священики з Америки. Першим греко-католицьким священиком, який відвідав українські поселення в Канаді, був о. Нестор Дмитрів, редактор часопису "Свобода" в Америці. Він протягом 1897 р. приїздив два рази до Канади для релігійного обслуговування, відправляв богослуження і давав поради.

Першу зорганізовану парохіяльну громаду створили українські поселенці у Вінніпегу в 1899 р., коли туди приїхав о. Дамаскин Поливка зі США. У 1900 р. громада закупила площу і за півтора року збудувала там малу церковцю св. Миколая, в якій першим парохом був василіянин о. Матей Гура, який приїхав з Галичини під кінець 1903 р.

У вересні 1905 р. з ініціативи парафіян Володимира Карпинця й Миколи Гладкого та о. М. Гури засновано Запомогове Братство св. Миколая, яке поставило собі за мету допомагати морально й матеріально своїм членам, організовувати шкоди та працювати для піднесення слави українсько-руської самосвідомості, зберігати добрі народні звичаї і святощі.53 У своїй організаційній діяльності основники повністю орієнтувалися на Руський Народний Союз в Америці. Від самого початку Братство намагалося займатися цілістю справ українських поселенців і в 1914 р. влаштувало величаве відзначення століття народин Тараса Шевченка.

* * *

Як тільки українці почали масово приїжджати до Канади, над ними духовну юрисдикцію обняв римо-католицький єпископ Аделард Лянжевен з міста Сейнт Боніфас у Манітобі. Він спершу пробував включити греко-католиків до Римо-католицької Церкви, і духовні потреби українських іммігрантів заспокоювали в початках латинські місіонарі: Обляти й Редемптористи.54 Але галицькі українці відносилися з недовір'ям до римо-католицизму, який вони ототожнювали з польською римо-католицькою церквою у рідному краю.

Йому хоч-не-хоч довелося запросити греко-католицьких священиків з Галичини. Восени 1898 р. єп. Альберт Паскаль з Прінц Альберт і єпископ-помічник Еміль Легаль з Ст. Альберта їздили до Риму, Відня і Львова, щоб для Канади виклопотати українських священиків. Єп. Паскаль, будучи в Римі, зложив меморіял на руки поляка префекта Священної Конгрегації Поширення Віри кардинала Мечислава Ледуховського. Одночасно у відповідь на заклики латинської ієрархії, як також Апостольського Делегата в Оттаві, митрополит Андрей Шептицький почав клопотати, щоб відвідати українських поселенців у Канаді, що він міг зробити тільки за згодою папи, а радше Священної Конгрегації Поширення Віри. Але її префект кард. Ледуховський заявив, що така візита в тому часі не є бажаною. Переконавшись, що сам не зможе відвідати заморських поселенців, митрополит Андрей 7 вересня 1901 р. написав пастирський лист "Русинам осілим у Канаді" і вислав свого секретаря о. Василя Жолдака, який мав перевірити справу на місцях і зробити докладний звіт.

Єпископ Лянжевен, не знаючи історії Греко-католицької Церкви, не допускав жонатого духовенства до душпастирської праці, а Галичина не мала стільки нежонатого духовенства, щоб задовольнити потреби місійних теренів.

У 1902 р. приїхало з Галичини три українські священики, один монах та чотири монахині на постійний побут. Небавом прибуло ще більше, але їх у жодному випадку не вистачало для задоволення духовних потреб поселенців, розкинених по широких просторах прерій. А це мало серйозні наслідки для розвитку релігійно-церковного життя українських поселенців у Канаді.

У м. Монтреалі у 1910 р. відбувався Євхаристійний Конгрес, в якому взяв участь і митрополит Шептицький, не потребуючи окремого дозволу Священної Конгрегації. При тій нагоді він відвідав українські поселення в Канаді й домовився з латинською ієрархією про потребу окремого греко-католицького єпископа. Старанням кир Андрея Рим призначив наприкінці 1912 р. єпископом для греко-католиків Канади єпископа-українця Никиту Будку. В той час у Канаді було вже близько 80 церков і каплиць, 20 греко-католицьких священиків, що обслуговували приблизно 80 тис. українців католиків, три школи, й "Малу семінарію" в місті Сіфтон у Манітобі. У 1913 р. усі церкви дістали однаковий статут в усіх канадських провінціях, схвалений провінційними парламентами, а єпископський статут був схвалений федеральним парламентом в Оттаві як Руська Греко-Католицька Церква — the Ruthenian Greek Catholic Church.

Однак з легальним установленням Греко-Католицької Церкви в Канаді не все було гаразд, бо по-перше, єпископ підпорядкувався не митрополичому престолу у Львові, але безпосередньо папі у Римі, а крім того одружені священики не могли виконувати душпастирських обов'язків на терені Канади. Українська інтелігенція в Канаді це потрактувала як знехтування Берестейської Унії від 1596 р., яка забезпечувала українській церкві незалежність у внутрішній організації.

Крім того, єп. Будка намагався зосередити суспільно-громадське та культурно-освітнє життя українських поселенців довкруги Греко-католицької Церкви і підпорядкувати його собі. Одночасно він не противився введенню деяких практик римо-католицького обряду до греко-католицького. Ба що більше, не приділив належної уваги духовному та національному відродженню українського народу, де назва "українець" поступово усувала назву "русин" в межах Австро-Угорщини, чи "малорос" в межах Російської імперії, а держався кріпко традиційної назви "русин". На це звернули увагу деякі українські інтелектуали й виступали проти латинізації, з одного боку, та проти його консерватизму стосовно національного відродження, з іншого. Так консерватизм єп. Будка не усунув, а радше скріпив опозицію до нього.

* * *

Поміж українськими поселенцями були також і православні, які походили з Буковини і становили приблизно 20%. Статистичні зведення крайової жандармерії стверджують, що за станом на 15 вересня 1913 р. з Північної Буковини (крім міста Чернівців) виїхало 25 294 осіб, в тому 17 785 чоловіків, 2821 жінок і 4688 дітей (до 18 років). Серед них найбільше було українців, бо емігрували також і румуни. З них понад 90% емігрувало до Канади, а решта до США й інших країн.55 Православні українці організували свої власні буковинські православні церкви, які знаходилися в ще гіршому становищі, ніж греко-католицькі, бо не мали своїх українських православних священиків взагалі. Через те впливовою між ними була русофільська пропаганда, яку матеріально підтримувала Російська Православна Церква зі США.

У 1903 р. до Канади прибув російський єпископ Серафим й почав організувати Православну Церкву. Він висвятив близько 20 священиків, які не були в жодному випадку ані здібні, ані приготовлені до душпастирської праці. Однак за їх допомогою йому удалося приєднати до своєї церкви не тільки декілька тисяч православних українців, а також і греко-католиків. У 1905-1907 рр. єпископ Серафим видавав у Вінніпегу українською мовою свій власний орган часопис "Православіє".

Але у 1904 р. в його церкві настав різкий розкол, деякі священики відійшли від Серафима і 1905 р. організували Незалежну Греко-православну Церкву, яку очолив Іван Бодруг. Але ця Церква незабаром занехала православне вчення і в 1911 р. переорганізувалася на Пресвитеріянську Протестантську Церкву. Однак багато членів церкви покинули її. Брак задовільної кількості священиків греко-католиків та українських православних священиків призводив до того, що поселенці взагалі, а православні зокрема, були першою жертвою проповідників із різних християнських сект.

Українська преса в Канаді

Водночас з розвитком релігійного, політичного та інших організаційних форм життя й інституцій у демократичній країні, якою Канада була, з'явилася також й українська преса. Першим часописом українською мовою в Канаді був тижневик "Канадійський Фармер", що його заснував у 1903 р. Франк Оливер, міністер внутрішніх справ ліберального уряду на чолі з Вілфридом Лор'є. Видання газети фінансувала канадська Ліберальна партія, як свій орган для українських поселенців. Очевидно, головним завданням цього тижневика були канадські справи, а зокрема діяльнісь Ліберальної партії, щоб українці підтримували цю партію в наступних виборах. Першим редактором "Канадійського Фармера" був учитель Іван Негрич.

Loading...

 
 

Цікаве