WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.) - Реферат

Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.) - Реферат

Першим українським католицьким священиком, який приїхав до Парани в червні 1896 р., був о. Михалевич, але місцева церковна влада заборонила йому, як жонатому, виконувати душпастирські обов'язки, і він покинув Бразилію. У липні 1896 р. за дорученням митрополита Сембратовича прибув о. Никон Роздольський, повдовілий світський священик. Він отримав дозвіл на виконування душпастирських обов'язків у колонії Ріо Клеро. У листопаді та грудні 1896 р. колонії Парани і Санта Кароліни відвідав о. Іван Волянський (1857-1926).

Наступного року у червні приїхав до Бразилії монах о. Антін Мартинюк, а в 1902 р. дісталися ще три монахи-василіяни. На початку XX ст. прибули два монахи і три світських священики.38

У 1911 р. з Галичини приїхали Сестри Служебниці Пречистої Діви Марії й осіли у Прудентополісі, друга їх група прибула 1913 р. Хоч до їхніх завдань належало передусім ведення сиротинців, допомога хворим, обслуга церков і т.п., обставини заставили сестер насамперед зайнятися школами і виховною роботою. З самого початку перебрали вони школи в Прудентополісі та в Ірасемі, а надалі й в інших скупченнях українців. Жодній ділянці культурно-освітнього життя не присвятили українці Бразилії стільки уваги, як рідному українському шкільництву.

У надверчір'я св. Івана 1897 р. приїхав до Прудентополісу перший монах василіянин о. Сильвестер Кизима, який зразу стрінувся з поважними труднощами. Польські поселенці приїхали швидше до Бразилії й мали вже своє духовенство, яке наставило місцеву латинську ієрархію цілком вороже до українців. Коли о. Сильвестер прибув до Куритиби і пішов до місцевого єпископа Йосипа Барроса, щоб отримати дозвіл душпастирювати серед українських поселенців, то єпископ, за намовою польського священика, не хотів його прийняти й казав йому повертати назад до Європи. Польські священики запевняли єпископа Барроса, що українських священиків не треба, бо польські розуміють українську мову й можуть обслужити українських поселенців. І щойно на інтервенцію Апостольського нунція в Ріо-де-Жанейро єп. Баррос дозволив о. Кизимі душпастирювати в Прудентополісі.

Але поляки не змирилися і звернулися до префекта Конгрегації Поширення Віри в Римі кард. Ледуховського, поляка за національністю. Цей кардинал наприкінці 1899 р. видав дві інструкції у справі душпастирювання серед українських поселенців в Бразилії, які, якщо б застосувати їх на практиці, спричинили б повільну смерть української громади в Бразилії. О. Кизима запротестував, справа знов опинилася в Римі і папа Венедикт XV видав новий декрет, яким заборонив латинським священикам перетягати українців з українсько-візантійського обряду на римо-католицький.39 Початки українського шкільництва в Бразилії сягають 1897-1898 рр. Спочатку школи організувалися у приватних хатах завдяки батькам і священикам. Від 1907 р. державні колонізаційні чинники почали їм навіть матеріально допомагати. Згідно зі статистикою, в 1913 р. було 35 українських шкіл: у Прудентополісі 22, а в межах провінцій Парана і Санта Катаріна 12 та одна у Ріо Гранде до Суль. Школа у Прудентополісі мала в 1913 р. 123 учні, а всі інші школи — 507. Державні допомоги отримувало вісім шкіл.

У 1913 р. з ініціативи оо. Василіян була створена центральна шкільна організація — Шкільний союз, який мав виконувати ту саму роль, що "Рідна школа" в Галичині. Продовж наступного року організовано філії Шкільного союзу у 14 місцевостях. Але розвиток шкільництва натрапляв на великі перешкоди через брак належного зрозуміння батьків, з одного боку, та кваліфікованих педагогів, з іншого. Шкільний союз просив допомогу в австрійсько-угорської амбасади у Ріо-де-Жанейро та консуляту в Куритибі, які щедро допомагали польським школам, але ці заходи, поза пустими обіцянками, не мали успіху. Тільки одна школа у Прудентополісі отримала раз грошову допомогу в 1913 р. Таку неприязнь треба пояснювати ворожим ставленням до українців людей, якими були наповнені закордонні австрійські представництва. Українці домагалися, щоб при австрійському консуляті у Куритибі був окремий український секретар, але вибух війни 1914 р. перекреслив всі ці заходи.40

З розвитком української громади в Бразилії настала потреба розширити діяльність і на суспільно-громадські установи подібно як це було в Галичині. Внаслідок того у Куритибі 1902 р. постало товариство "Просвіта", яке поставило собі за мету ширити освіту серед українських поселенців Бразилії. До 1914 р. таких "Просвіт" організовано декілька під різними назвами. В парі з тим вже в половині 1904 р. виникла думка видавати український часопис, що вимагало друкарні з українськими черенками. Тоді був обраний т.зв. Друкарняний комітет, який вислав до Галичини свого представника закупити черенки. На жаль, він там помер і справу так і не завершено. Щойно в 1907 р. з'явилося перше число газети "Зоря — часопис русько-українська в Бразилії" за редакцією Степана Петрицького, з датою 15 листопада. "Зоря" спершу виходила періодично щодва тижні тиражем 500 прим. Але незабаром між членами "Просвіти" розпочалася боротьба за напрям часопису, який став на радикальні позиції. Дійшло до зміни редактора, але в половині 1910 р. видавництво перестало існувати з браку фондів і часопис більше не поновлювався.

У міжчасі опоненти радикального напрямку, згуртовані в новому Товаристві ім. Шевченка, заснованому в Куритибі, з січня 1910 р. почали випускати часопис "Прапор" тиражем 500 прим. Редактором був студент, що приїхав зі Львова, — Клим Гутковський. "Прапор" виходив до половини 1911 р., тобто аж від'їзду Гутковського назад до Європи.

Однак потреба пресового органу для українських поселенців Бразилії не відпала. Її вперто пропагував монах-василіянин о. Маркіян Шкірпан. У Прудентополісі 22 грудня 1912 р. з'явилося перше число часопису "Праця", під редакцією учителя Осипа Мартинця, який саме тоді прибув з Європи до Бразилії. У вступній статті редактор писав, що "треба було дати розпорошеним поселенцям часописний зв'язок, і не тільки дбати про їхню інформацію про біжучі події дня, та їхній ріст у діяспорі, але нести знання рідної історії, обряду, політичної думки тощо. Бажаємо заспокоїти духові потреби нашого руського народу в Бразилії, піднести його рівень просвіти, збудити в нім народню свідомість та злучити всі наші сили до спільної просвітньої народної праці".41

В останньому абзаці редактор наголошував, що "Праця" стане народним заборолом перед винародовленням наших дітей і виховає їх на спільних духом синів нашої Руси-України. Слід підкреслити, що з цих позицій "Праця" ніколи не сходила і сповнила їх у своїй інформативній та виховній місії.42 По смерті О. Мартинця в 1913 р. редактором став василіянин Рафаїл Криницький.

З розвитком української громади в Бразилії виявилася потреба мати загальногромадську центральну організацію, яка б охоплювала керівництво всіх ділянок суспільно-громадського життя. Ініціаторами здійснення цього задуму були монах Р. Криницький і К. Гутковський.

У Куритибі 31 липня 1910 р. бразилійські українці організували свій перший Конгрес, який розглядав потреби українських колоній, головно будову шляхів і встановлення поштового зв'язку, можливості заснування "Експортового Дому" і потребу спровадження нових священиків та призначення українського єпископа для українців греко-католиків Бразилії. У тій справі Конгрес звернувся з окремим меморіалом до папи Пія Х про призначення єпископа, або принаймні апостольського вікарія для українців католиків. Меморіал мав деякий успіх, бо хоча тоді єпископа не призначено, але окремим декретом Конгрегація Поширення Віри доручила в 1916 р. латинським єпископам безпосередню опіку над духовенством і вірними греко-католицького обряду в Бразилії й Аргентині і це вплинуло на ставлення до української Церкви.43

У висліді цих нарад Конгрес покликав до життя Українську Народну Раду з осідком у Прудентополісі, яка мала зайнятися виконанням конгресових ухвал. Тобто українці заснували свого роду центральну установу, чи репрезентацію, що було неабияким досягненням. Слід підкреслити, що деякі делегати ішли пішки до 150 км, щоб взяти участь у цій історичній події.

Українська Народна Рада найбільше уваги присвятила організації " Експортового Дому", який мав розв'язати пекучу проблему — збуту хліборобських продуктів. З цією метою Рада нав'язала контакт з львівською "Народною Торгівлею", яка в порозумінні з Галицьким Краєвим Відділом і віденським Міністерством Торгівлі вислала до Бразилії свого представника Заячківського для налагодження торговельних контактів. Однак війна 1914 р. стала на перешкоді здійснення цього проекту.44

Канада

Серед багатьох українських поселень поза українською етнографічною територією поселення в Канаді належить до найважливіших. Це величезна країна у Північній Америці, яка простягається від Атлантійського океану на сході до Тихого океану на заході площею 9 962 000 кв. км. і адміністративно поділяється на 10 провінцій і дві території на північ від 60-ї паралелі: Північно-Західна Територія і Юкон, який на заході межує з Аляскою. Провінція Квебек зі столицею тієї самої назви та другим щодо величини містом Канади — Монтреаль, заселена головно французами і тому є франкомовна, а всі інші провінції англомовні, з тим що обидві мови вважаються державними.

Loading...

 
 

Цікаве