WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.) - Реферат

Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.) - Реферат

Важливим етапом у боротьбі за унезалежнення греко-католицьких священиків від латинських єпископів був церковний з'їзд у Гаррісбургу 1902 р., на якому схвалено домагатися самостійного греко-католицького єпископства в Америці. У відповідь на те церковна влада ще того самого року призначила пряшівського крилошанина А. Годобая апостольським візитаторам Греко-католицької Церкви в Америці. Але його як мадярофіла вірні Греко-католицької Церкви галичани і закарпатці не прийняли, і в 1905 р. він сам уступив.29

Помимо опору латинських єпископів, заходом митрополита Андрея Шептицького, Рим 1907 р. погодився створити окреме греко-католицьке єпископство в США. Першим єпископом був іменований василіянин Сотер Ортинський (1866-1916) з Галичини. Але він не дістав повної юрисдикції над греко-католицькими священиками і був тільки генеральним вікарієм кожного латинського єпископа, в якого єпархії жили греко-католики. Цей стан, очевидно, не задовольняв українців, які домагалися створення незалежної єпархії, скасування булли про целібат і про заборону тайни миропомазання безпосередньо по схрещенні дітей.

Проти єп. Ортинського в скорому часі виступили закарпатські священики, які завзято його поборювали й домагалися "угро-руського" єпископа, бо їм не подобалася національно-виховна праця галицьких священиків. У 1910 р. з нагоди Євхаристійного Конгресу в Монтреалі Америку відвідав митрополит Андрей Шептицький і мав окрему зустріч із "угро-руськими" священиками, однак вона не мала успіху. В серпні митрополит посвятив катедру Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці у Филадельфії, відвідав разом з єпископом Ортинським парафію св. Івана Хрестителя в Нью-Йорку і посвятив угро-руську церкву Пречистої Діви Марії у Трентоні.30

На Євхаристійний Конгрес, що відбувся в першій половині вересня 1910 р., митрополит Шептицький поїхав разом з єп. Ортинським, де вони репрезентували українську Греко-католицьку Церкву. Після конгресу митрополит Шептицький ще раз повернувся до Америки і відвідав греко-католицьку церкву св. Івана Хрестителя в Пітсбургу та угро-руську церкву Успення Пресвятої Богородиці у Гвайтійнгу (Індіяна), де його надзвичайно щиро вітали.

Остаточно на постійні домагання духовенства й вірних папа Пій Х вилучив греко-католицького єпископа з-під юрисдикції латинських єпископів у 1913 р., однак не підпорядкував його львівському митрополитові, але безпосередньо Східній Конгрегації у Римі. В міжчасі єп. Ортинський дійшов до порозуміння із закарпатськими священиками та установами на культурно-політичному полі. На жаль, його несподівана смерть у 1916 р. припинила короткий період консолідованої співпраці всіх греко-католиків під єдиним церковним проводом.

Серед першої української еміграції було мало православних, а ті, що були з Наддніпрянщини чи Буковини, вливалися до Російської Православної Церкви, що підлягала Священому Синодові у Петербурзі і стояла повністю на послугах російського уряду. Згодом однак більшість членів Православної Церкви в США становили українці, колишні греко-католики із Закарпаття, Лемківщини й Галичини, що перейшли на православ'я в 1891-1905 рр.

Російська Православна Церква, незважаючи на те, що більшість її вірних складалася з українців, була очолена єпископами росіянами, або українцями-москвофілами. Навіть священиків Святіший Синод Російської Православної Церкви присилав також з Росії, які дуже ворожо ставилися до українства як такого, а зокрема до українців греко-католиків. У 1911 р. між вірними Російської Православної Церкви було 11 800 емігрантів з Галичини і 6400 із Закарпаття. Деякі українці не були задоволені російським духом, що панував у тій церкві й почали повертатися до української Греко-католицької Церкви. Щоб протидіяти цьому, російська ієрархія висвятила в 1916 р. на єпископа колишнього греко-католицького священика С. Дзюбая, але він скоро відійшов від православ'я і на цьому поступки українцям закінчилися.

* * *

Під кінець XIX ст. кількість українських іммігрантів у США зросла до півмільйона, а в 1914 р. їх налічувано 800 тис. Еміграція до США від самого початку мала переважно робітничий характер, і поважна частина після кількарічного побуту, заробивши трохи грошей для підтримки господарства, поверталася додому. Ті, що залишалися, розсипалися по широких просторах, поміж чужі національні групи, що мало негативні висліди, коли йшлося про збереження української мови і традиції.31 Це негативно відбивалося і на організаційному житті поселенців, бо взаємна комунікація була дуже утруднена. Перед вибухом першої світової війни в Європі українська спільнота в Америці мала ще тільки одну українську Греко-католицьку Церкву, хоча не бракувало вже серед української громади і визнавців різних релігійних сект, і три братські забезпеченеві, суспільно-громадські інституції, кожна із власним пресовим органом.

Бразилія

Другою країною, яка відкрила свої кордони для європейської імміграції, була Бразилія зі своїми величезними просторами 8,5 млн. кв. км у Південній Америці, головно у басейні найбільшої у світі ріки Амазонки. Це колишня португальська колонія, яка поділена на 20 автономних провінцій і чотири території зі столицею у місті Ріо-де-Жанейро, що над Атлантійським океаном.

У 1888 р. в Бразилії скасовано жорстоке невільництво чорношкірих. Як тільки про це проголошено декрет — вони покинули своїх панів-плантаторів. Але плантації потребували робітника і плантатори стали організувати приїзд білих з Європи. Вони оплачували кошти подорожі, а на місці забезпечували робітників харчами й одягом. Все це виглядало дуже заманливо й викликало в Галичині т.зв. бразилійську гарячку. До пристаней стали тікати тисячі чоловіків, а то й цілі родини, бо можна було емігрувати й не треба було продавати грунтів і турбуватися коштами подорожі.

Щойно приїхавши до Бразилії, нові емігранти переконувалися, що пропаганда не все говорила. Плантатори за харчі й одяг заламували настільки високі ціни, що робітник ніколи не міг залишити плантатора і стати економічно незалежним. Крім того, плантатори поводилися з робітниками мало що не так як з чорними невільниками. Робітники бунтувалися та втікали з праці, але за те плантатори їх карали й були випадки, що замикали робітників на ніч до давніх невільничих в'язниць.

Перші відомі українці в Бразилії — це родина Миколи Морозовича, що виїхав з Золочівщини у 1872 р. Окремі випадки еміграції з Галичини до Бразилії були в 1876 р., потім у 1886, а в 1891-1892 рр. виїхало до 60 українських родин-емігрантів.

Уряд Бразилії намагався заселити землі внутрі країни, щоб їх загосподарити. Масового характеру еміграція набрала в 1895-1896 рр. внаслідок т. зв. бразилійської гарячки, спровокованої агентом італійських пароплавних ліній, який обіцянками дешевої землі, а також тим, що бразилійський уряд покривав кошти подорожі, зворохобили сільську бідноту північно-східної Галичини. Протягом двох років виїхало понад 5000 родин, тобто близько 15 000 українців. У 1897-1907 рр. була друга хвиля масової еміграції знову з Галичини і цим разом виїхало понад тисячу родин, але вже на власний кошт.32

Перші групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині в кількості 120 родин прибули до Бразилії між 1892-1914 рр. З них близько 90 родин поселилися у провінції Ріо Гранде до Суль, а решта розпорошилася по інших провінціях.

Однак життя емігрантів у Бразилії не було легким. Їх спершу саджали до бараків, в яких санітарне облуговування було зовсім незадовільне, де вони чекали на обіцяну землю. Багато з них не змогло дочекатися її й умирало з виснаження, голоду та епідемій. Але ті, що пережили, діставали по 60 акрів, тобто 25 га землі, серед пралісів у провінції Парана, в непривітних гористих околицях сучасного Прудентополя, зарослої непрохідною пущею. Щойно, викорчувавши дерева з допомогою дуже примітивних знарядь, — сокир, ручних пилок і лопат, можна було зробити перші посіви. Висохлі, зрубані дерева усували при допомозі вогню.33 Один із сучасників так описував долю українського поселенця: "Земля його бідна, насіння винищують мурахи й величезні табуни папуг, а мавпи руйнують засіяні поля. Але найгірше давалися взнаки індіяни, на землях яких опинилися іммігранти. Вони нападали на новопоселенців й масакрували їх як небажаний елемент. В місцевості Моема провінції Санта Катаріна стоїть хрест на пам'ять вимордованих поселенців".34

Голод, пошесті, як також вороже ставлення місцевого населення, спричинили серед перших поселенців велику смертність, деякі з них поверталися до Галичини. Тільки наполегливість і завзятість української людини та духова наснага дозволили їй вийти переможно з цієї, здавалось би, безнадійної ситуації.35 Треба підкреслити, що до вибуху першої світової війни українські поселенці займалися головно хліборобством серед субтропічних лісів.36

У духовному житті українських поселенців у Бразилії головну роль відігравала Церква, що була єдиним стабільним чинником з-посеред усіх інституцій культурно-освітнього характеру. В умовах величезного розпорошення українців Церква зв'язувала їх в одну національно-релігійну спільноту. Але в перших роках виникли поважні труднощі щодо організації церковно-релігійного життя, бо місцевий латинський єпископат, неознайомлений зі східнім обрядом, поставився неприхильно до приїзду українського духовенства, зокрема жонатого.37

Loading...

 
 

Цікаве