WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.) - Реферат

Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.) - Реферат

У справі колонізації Приамур'я у 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. важливу роль відігравала Лівобережна Україна, особливо Полтавська губернія. Заселення Південно-Усурійського краю Приморської області в 1883-1893 рр. відбувалося переважно з Лівобережної України, в першу чергу з Чернігівської губернії.11

Міністерство внутрішніх справ у питаннях еміграції віддавало перевагу губерніям Лівобережної України, оскільки там внаслідок високої питомої ваги поміщицького землеволодіння, а також скорочення розмірів селянських наділів у зв'язку з природним приростом населення, збільшилося число малоземельних селян і посилилося аграрне перенаселення. Крім того, Лівобережна Україна була порівняно близько до південних портів, з яких переселенці від'їжджали на "нові землі". Згідно з опублікованими правилами, щорічно мало переселятися 250 селянських родин.

У 1886 р. переселення за кошт держави було скасовано й уряд надавав дозвіл на переселення тільки тим, хто сам міг оплатити подорож. Крім того, кожна родина мусіла привезти зі собою не менше 600 рублів, щоб придбати на новому місці все необхідне для господарства. Це, очевидно, виключило переселення біднішої верстви сільського населення. Але, незважаючи на те, у 1883-1905 рр. на Далекий Схід переселилося з України 109 510 осіб, що становило 65,82% усіх переселенців у тому часі. Найбільше прибуло їх таки з Лівобережної України — 65 957 осіб, з Правобережної, переважно Київської губернії, 30 470 осіб, а з Південної України — 13 083 особи.12

Наприкінці XIX ст. була збудована Сибірська залізниця, яка сприяла еміграції до Азії. Багато їхало цією залізницею і через Манджурію, зокрема до Приморщини. На Амурщину рух ішов увесь час до Чити залізницею, потім кораблями по Амурі. Головна маса переселенців осідала тоді в районі річки Зеї та її приток. Від 1901 до 1904 р., себто до початку російсько-японської війни, на Далекий Схід приїхало з України 42 500 осіб, у 1905 р. їх було тільки кількасот, а від 1906 р. рух знову збільшився і досягнув своєї вершини у 1907 р., коли прибуло 76 637 осіб. Перед самою першою світовою війною переселенський рух становив близько 20 000 осіб кожного року.13 За 20 передвоєнних років з корінної України виселилося понад 2 млн. людей. У 1906-1910 рр. переселялося Щорічно пересічно 202 тис., а в 1909 р. — 290 тис.

У 1900 р. царський уряд видав нові "Тимчасові правила для утворення переселенських дільниць в Амурській та Приморській областях". На їх основі з 1 січня 1901 р. норму 100 десятин землі на родину замінено на 15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічого роду. Але це було загальним правилом для Далекого Сходу (тобто для Зеленого Клина), бо в деяких районах, як наприклад, у Семиреченській області — тільки шість десятин на чоловічу душу. Незважаючи на те, з уведенням відомої Столипінської реформи в 1906 р. темпи заселення на

Далекому Сході ще більше зросли.

Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв переселенській акції, і право на переселення одержували вже й незаможні верстви селянства. Згідно з законом від березня 1906 р., у губерніях були створені спеціальні органи — землевпорядні комісії, які дозволяли селянам, поодиноко чи групово, оглянути землі, призначені для переселенців, заки вони рішаться на переселення.

Протягом 1906-1916 рр. на Далекий Схід прибуло 259 522 особи обох статей, а серед них українці становили 166 787 осіб, тобто 64,7% усіх переселенців Амурської та Приморської областей. Насправді Приамурська область у тому часі заселялася в основному вихідцями з України,14 які наприкінці XIX ст. дійшли аж до острова Сахалін, на якому проживало майже 2,5 тис. українських переселенців.

У березні 1906 р. вийшла інструкція "Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 р.", що заохочувала селян до переселення й уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував земельний фонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складовою частиною аграрної політики Столипіна було власне масове переселення селян, головно мало- і безземельних, на "нові землі".15

Але не всі переселенці, які виїхали, залишалися на постійне проживання в Азії. Частина з різних причин поверталася до своїх місцевостей в Україні. Від 1890 до 1914 року таких поверненців було понад 400 тис. Найчисленнішим було повернення під час кризи 1911-1912 рр., коли більшість емігрантів, знеохочених умовами поселення, поверталися додому. Назагал до 1914 р. в Азії постійно оселилося близько 2 млн. українців.

На жаль, на нових поселеннях для українців-емігрантів далі діяли укази Валуєва з 1863 р. та Емський указ з 1876 р., які забороняли українську мову й українці не мали права організувати ані своїх національних шкіл, ані товариств чи організацій. Переселенці залишилися також і без української церкви, бо Російська Православна Церква була одним із найважливіших засобів русифікації. Унаслідок того національного життя на поселеннях до революції 1905 р. взагалі не існувало, а опісля аж до революції 1917 р. воно розвивалося дуже повільно, — вдалося створити український театр та освітні гуртки. У 1907 р. організовано Український клуб у китайському місті Харбіні, де знаходилися українці поміж службовцями східнокитайської залізниці, які тримали зв'язок з українцями Зеленого Клину. Щойно в 1910 р. такий український клуб засновано в Благовіщенську.

У Владивостоці 1907 р. при Орієнтальному інституті був заснований студентський гурток — громада, а в 1909 р. постав театральний гурток. Спроба відкрити "Просвіту" в Микольську-Усурійському не вдалася через заборону поліції. Оскільки легальне заборонялося вести культурно-освітню працю, то стараннями Д. Боровика створено таємні українські політичні гуртки в Імані та Владивостоці.

Українці на захід від української території

Далеко від суцільної української території знаходяться українські колонії в Бачці, що лежить між Дунаєм і долішньою Тисою, й у південно-західній Славонії, що на правому березі Дунаю. Це в основному лемки із Закарпаття, що їх оселила тут наприкінці XVIII ст. австрійська влада у майже пустельній, зруйнованій турецькими наїздами країні. Австрійський уряд намагався заселити ці землі сербами, які втікали від турків, але серби, незадоволені австрійською політикою в 1730-1750 рр., масово емігрували з Бачки й тоді австрійський уряд спроваджував на державні землі угорців, німців, хорватів, словаків, а також і українців з Південно-Східної Пряшівщини. Головним центром українців Бачки є село Руський Керестур, а далі Коцур, Вербас, Дюрдьово та інші. Бачванські українці називали себе русинами, так само як і в Галичині та Закарпатті, і їх там налічувалося до 12 тис. осіб.

Головним центром русинів-українців у Сриму і Славонії було місто Вуковар на правому березі Дунаю, довкола якого знаходилося декілька сіл із поважною кількістю русинів-українців як Шід, Митровиці, Петрівці, Міклошевці тощо, а всіх разом начислювано до 8 тис. Головним об'єднуючим чинником бачванських, як і сримсько-славонських русинів-українців була їхня Греко-Католицька Церква, при якій вони зберегли свою мову, культуру і звичаї. Церква утримувала парохіяльні народні школи, до яких спроваджували учителів з Закарпаття. Заходами цісарєвої Марії Терезії папа Пій VI своєю буллою "Charitas illa" від 17-го червня 1777 р. встановив для всіх греко-католиків, серед яких було, крім українців, також дещо сербів, хорватів і мадярів, першу поза межами України Греко-католицьку єпархію з осідком у місті Крижевці у Хорватії. Цю єпархію папа передав під юрисдикцію Київсько-Галицької митрополії.

Київський митрополит Йосиф Велямин Рутський допомагав поселенцям у Бачці і посилав їм місіонерів — отців Василіян, як також духовні та літературні книги. Коли ж Москва у 1807 р. скасувала Київську уніятську митрополію, то Рим у 1808 р. визнав за Галицькою митрополією всі права Київського митрополита, з того часу галицькі митрополити постійно опікувалися Крижевецькою єпархією.16

Окрема група українських емігрантів-поселенців знаходилася також і в Банаті, в районі міста Лугож. Банат — це край між Дунаєм і Трансільванськими Альпами. Українці прибули сюди також із Західного Закарпаття у XVIII ст. після звільнення Банату від турків і приєднання його до Австрії у 1718 р. В Банаті австрійський уряд поселив тоді румунів, сербів, угорців, німців, а також й українців. Українці організували тут свої поселення і своє суспільно-громадське життя у районі міста Лугож в 11 селах, з яких два цілком українські. У 1785 р. сюди прибули 8000 задунайських запорожців, які прийняли австрійське підданство й мали виконувати службу пограничної охорони в південно-східному кінці Австрійської імперії. Однак вони тут довго не втрималися і 1812 р. повернули назад до Задунайської Січі під зверхність турецького султана. За віровизнанням частина банатських русинів-українців греко-католики, а частина православні. Будучи в межах Угорщини, частина цих українців підлягла мадяризації, яку угорський уряд дуже форсував у межах свого королівства. Перед першою світовою війною тут налічувалося до 10 000 українців.

Loading...

 
 

Цікаве