WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.) - Реферат

Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.) - Реферат

Реферат на тему:

Українці поза межами України початки української діаспори (до 1914 р.)

Протягом останніх десятиліть XVIII та всього XIX ст. український народ, економічно визискуваний і політичне переслідуваний в Україні, відчував щораз то більший голод на землю. Водночас окупаційні імперські уряди спроваджували на українські землі чужинців (головно росіян і німців), яким не тільки давали земельні наділи, але ще й матеріальну допомогу, щоб вони могли загосподаритися.

Створювалася парадоксальна ситуація — українські землі колонізували чужинці, а український селянин, не маючи вдосталь землі для утримання власної родини, мусів шукати вільних земель поза межами своєї батьківщини.

У пошуках "вільної землі", нових теренів поселення, український селянин забрів на Поволжя, дійшов до Центральної Азії і далі вздовж південних окраїн Сибіру, понад рікою Амур, добрався ген аж до Тихого Океану, організовуючи поселення, надаючи їм відомі в Україні топографічні українські назви. Одночасно із західних земель України селяни заходили у найдальші закутини американського континенту, починаючи від холодної Канади, зокрема степових провінцій Манітоби, Саскачевану й Альберти, аж до найдальше висунених окраїн Південної Америки, таких як провінції Ріо Негро і Чубут в Аргентині. В кожній країні вони мусіли пристосовуватися до локальних відносин, відмінних природних і культурних умов.

У XVIII ст. українці почали емігрувати на територію Нижнього Поволжя і в 1782 р. становили там уже 4,4% населення району. З часом українці поселилися в Самарській, Саратівській, а також в Оренбурзькій та Уфімській губерніях. Внаслідок того на Поволжі й Уралі створилися українські осередки серед російського населення. На початку XX ст. українські поселення на Поволжі були посереднім кільцем між суцільною українською територією в Європі й українськими поселеннями в Азії.1

Зросло число українців й у північній Слобожанщині у межах Воронезької губернії, куди ввійшов інтенсивно заселюваний українським селянством Острогозький полк. Під кінець XIX ст. у Воронезькій губернії було близько мільйона осіб української національності. У 1897 р. в Острогозькому повіті вони становили 93,5%, в Богучарському — 82,2%, а в Валуйському — 52,9% усього населення. Так само більшість українців проживало в Грайворонському, Путивльському та Ново-Оскільському повітах Курської губернії.2

У першій половині XIX ст. надвишка української людності йшла головно в південну Україну, а коли вільної землі там не стало, від половини XIX ст., — на Передкавказзя. Завдяки тому кількість українських переселенців на Північному Кавказі зросла від 2,4% у 1792 р. до 18,6% у 1858 р. Росія у 1829 р. захопила, на підставі Андріанопольського миру з Туреччиною, все чорноморське узбережжя від Анапи до Гагри, і тоді розпочалася його колонізація українцями, в основному азовськими козаками, що повернулися з Туреччини, а також козаками з колишньої Гетьманщини та Слобожанщини, колишніх запорожців і селян-утікачів від кріпаччини, яких приписували до козаків. Завдяки тому в першій половині XIX ст. саме на Північному Кавказі найпомітніше зросла частка українського населення. З 1861 р. на Закубання стали переселятися козаки-чорноморці, азовські та українські селяни — загалом 85 тис. осіб. Особливо інтенсивно почало населення зростати, коли в 1868 р. було дозволено брати землю також і невійськовим. Тоді впродовж 15 років на всю Кубань переселилося майже 250 тис. селян, переважно українців.3

У 1897 р. відбувся перепис населення в цілій Російській імперії, під час якого етнічну приналежність встановлювали за мовною ознакою, а це значно статистичне знизило число українців, бо деякі з них уже не говорили українською мовою, але вважали себе українцями. Незважаючи на те, українці на Кубані становили від 50,7% у Новогригорівському — до 75,2% населення у Темрюцькому повітах. На початку XIX століття Кубанщина перетворилася в справжню українську етнографічну територію.

Після Кримської війни в 1854-1856 рр. збільшилася також міграція українського населення і в Крим, де після виселених татар залишилися вільні землі. У 1897 р. на 545 тис. населення Криму татари становили 194 тис., або заледве 35,5% населення. З розвитком курортів Криму приплив українців-хліборобів постійно зростав у степовій частині, а росіян у південній, переважно в містах. Оскільки Крим був об'єктом колонізації, то тут поселилося також багато німців, жидів і греків. Однак жодна з цих національностей не становила абсолютної більшості. У тому часі чимало українців переселилося і до Басарабії, де під кінець XIX ст. їх проживало майже 380 тис., що становило 19,6% всього населення.

У степу за Уралом

Коли наприкінці XIX ст. Передкавказзя і Крим здебільшого вже були залюднені, українська колонізація почала повертати на схід — лісостепові простори на пограниччі Казахстану й Сибіру аж до підніжжя Алтайських гір, і Далекий Схід вздовж ріки Амур. Щоправда, вони не були першими поселенцями Сибіру, бо піонерами там були засланці, переважно українські державно-політичні діячі, противники московської політики в Україні. Сюди наприкінці 1650-х рр. були заслані родичі та прихильники гетьмана Івана Виговського, у 1670-1680 рр. — гетьман Дам'ян Многогрішний і гетьман Іван Самойлович, обидва зі своїми родинами. Після Полтавської битви в 1708 р. цар Петро І заслав до Сибіру багато прибічників гетьмана Мазепи, т. зв. мазепинців, а в XIX ст. засилали українських революційних діячів, одних на каторгу, інших на т.зв. вільне поселення за "сепаратизм".4

У Казахстані, який тоді входив разом з сусідніми частинами Сибіру й Уральщини із головним містом Омськ до складу Степового генерал-губернаторства і частково до Туркестанського генерал-губернаторства, найбільше українців поселилося в Акмолінській області. Під кінець XIX ст. їх тут проживало понад 50 тис. осіб. Вони становили 7,5%, а в Кокчетавському повіті — майже четвертину всього населення.5 Але найбільше українців проживало в Томській губернії, де їх налічували до 100 тис. осіб, за нею йшла Омська губернія. Тому на південь від Омська багато місцевостей своїми назвами (Українка, Полтавка, Одеське, Павлоградка, Мар'янівка, Крута Гірка тощо) недвозначно вказують, що їхніми засновниками були українські поселенці.6 До Сибіру найбільше українців переселилося із Харківської губернії, яка зайняла одне з провідних місць у переселенні не тільки в Україні, але й усій Росії. За 28 років (1885-1913) з Харківщини переселилося до Сибіру близько 200 тис. осіб.7

Багато українців поселилося також в Алтайському краї. Тут чорноземний сибірський лісостеп та степ стали смугою інтенсивної української хліборобської колонізації. Із усіх 837 населених пунктів українці чисельно переважали в 363, зокрема в Радянському районі, де вони становили 65% населення. Карта Алтайського краю рясно всіяна українською топонімікою, як Новополтава, Новокиївка, Білоцерківка, Славгород, Яготино. У Славгородському окрузі українці становили майже половину населення.8 Простори, де українці жили майже компактними оселями, назвали Сірим Клином.

Далекий Схід — Зелений Клин

У другій половині XIX ст. Росія поширила свої володіння в Азії й захопила від Китаю мало залюднені простори Далекого Сходу, прагнучи закріпити їх своїми поселенцями. Так відкрилися нові можливості переселення до Азії.

Колонізація Амурської та Приморської областей Далекого Сходу, яку українці назвали Зеленим Клином, відбувалася дуже повільно. Це велика територія у басейні ріки Амуру і над Тихим океаном, які відійшли до Росії від Китаю, Амурщина — згідно з Айгунським договором від 1858 р., а Приморщина у 1860 р. — згідно з Пекінським договором. У той час тут жили лише нечисленні групи корінного населення. Росія, включивши цю велику територію (бл. 1 млн. кв. км) у свої володіння, заснувала у 1850 р. міста-порти Ніколаєвськ над гирлом Амура та Хабаровськ, Благовіщенськ у 1856 р. У 1860 р. засновано місто і порт Владивосток — центр Амурського краю.

Організований рух переселенців на Далекий Схід почався у 1859 р. спочатку через Сибір, а в 1882 р. губернатор Приморської области ген. П. Унтербергер подбав перед центральною владокї про перевіз поселенців морем з Одеси на державний кошт і відвів для них найкращі землі в Усурійсько-Ханківській низовині. Тут кожна родина поселенців отримувала сто десятин землі, що було великою заохотою для українських мало- чи взагалі безземельних селян. В 1883 р. виїхала через Одеський порт перша група переселенців. Крім переселення на державний кошт, на Далекий Схід відбувалося також переселення на власний кошт. Для заохочення переселенців уряд звільняв молодих людей військового віку від рекрутської повинності протягом 10 наборів. Крім того, переселенці назавжди звільнялися від подушного податку, а від поземельного — на 20 років.9

Історія заселення Далекого Сходу в другій половині XIX — на початку XX ст. ще недостатньо вивчена. Особливо слабо розроблено питання про національний склад переселенців, які прибули до Амурського і Приморського країв. Однак наявні дані про губернії, з яких вони вибули, дають змогу, принаймні у загальних рисах, висвітлити цю проблему.

Оскільки заселення азійських просторів було в інтересі держави, то до 1895 р. цією справою займалися три органи: Відділ земельного поліпшення. Департамент земельних справ і Переселенське управління, яке відало лише перевезенням і розподілом районів переселення між губерніями, звідки прибували селяни. Переселенське управління було підпорядковане безпосередньо Міністерству внутрішніх справ. У зв'язку з дальшим розвитком переселенського руху 19 вересня 1895 р. управлінню були передані всі функції, пов'язані з питанням переселення. У 1905 р. воно ввійшло до складу Головного управління земельних справ і землевпорядження.10 Організація переселенських рухів перебувала в руках московського Переселенського управління, і в перші роки була надзвичайно погано наладнана й поправилася щойно з початку 1900-х рр.

Loading...

 
 

Цікаве