WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Симон Петлюра і українсько-польські відносини - армія УНР у польських таборах (1920-1924 pp.) - Реферат

Симон Петлюра і українсько-польські відносини - армія УНР у польських таборах (1920-1924 pp.) - Реферат

Окрім наведених форм удосконалення кваліфікацій офіцерських кадрів інтернованої Армії УНР, слід також згадати військовий факультет Українського Народнього Університету в Ланцуті-Стшалкові, де в групі спочатку майже 600 слухачів воєнного ремесла навчалось 62 чоловік, а по переведенні до Стшалкова 235. Почесним деканом факультету був проф. ген. Полк. Микола Юнаків, а дійсним ген. пор. Ілля Мартинюк. Повний курс військового навчання закінчило 170 чоловік. Слід згадати, що навчання в університеті спиралось в основному на власній праці слухачів, а найкращі роботи були опубліковані в науковому виданні Військовий вісник [21].

Крім наведених військових навчальних закладів загальноармійського значення, при кожній дивізії та установі були засновані повторні старшинські і підстаршинські курси з усіх родів військ. Тільки протягом 1921 року, коли практично усе інтерноване вояцтво перебувало в таборах, курси старшин успішно закінчило майже тисячу вояків, а підстаршинські курси більше тисячі двохсот.

Велику увагу вже з перших днів табірного життя відведено загальному піднесенню рівня освіти усіх вояків, а особливо ліквідації неграмотності та малописемності. В таборах інтернованих перебувало більше двох тисяч п'ятсот вояків згаданих груп. До праці з ними були залучені найбільш досвідчені старшини, які перед військовою службою працювали в освітніх структурах усіх щаблів. Одночасно на тих курсах та освітніх початкових школах, які працювали на основі спеціальних програм, проводилась інтенсивна виховна діяльність з проблематики українознавства та національної свідомості.

Спеціяльними вишкільними програмами охоплено російськомовне старшинство. До праці з цими групами було залучено найбільш досвідчених педагогів, письменників, журналістів, представників вищого Командування Армії та церковні Братства і військових священиків.

Найбільш ускладненим було проведення культурно-освітньої діяльности у таборі Пикуличі під Перемишлем, де перебувала 1-а Запорізька дивізія та ряд інших формацій армії. В таборі вже в грудні 1920 року перебувало майже чотири тисячі українських вояків, в тому 820 офіцерів та вісімдесят жінок і дітей. Їх поселено разом з перебуваючою в таборі восьмисотособовою групою більшовицьких полонених, які з перших днів інтернування створили незносиму атмосферу. До того в таборі були найгірші соціяльні умови, особливо в дерев'яних неогріваних бараках. Усі інтерновані, в тому жінки і діти, спали повалом на нарах у два поверхи без сінників та будь-якої білизни.

Вже в половині грудня 1920 року в таборі перебував командуючий армією УНР ген. Михайло Омелянович-Павленко і ряд негараздів, особливо між польським командуванням табору і начальником групи військ УНР ген. Гаврилом Базильським було усунено і налагоджено справу організації культурно-освітнього життя.

Вже в кінці грудня 1920 року культурно-освітні відділи 1-ої Запорізької і Кулеметної дивізій організували мережу освітніх курсів, покликано до життя хор полку Чорних Запорожців, театральну трупу, художню майстерню під керівництвом полк.Бориса Палія-Неїло. Почали видавати журнали Запорожець, старшинський рукописний журнал Жало, політично-літературний журнал Аванс та додаток Волохівщина.

Після майже чотиримісячного перебування в Пикуличах формування Армії УНР було переведено до Вадовиць, де об'єднано культурно-освітні відділи в загальнотабірний і продовжувано розпочату діяльність, в тому і видавничу. Крім згаданих часописів, виходили у вадовицях Запорозька думка та Комар.

Значного розвою набула культурно-освітня діяльність в таборі Ланцут, де з перших днів Спільної Юнацької Школи, Українського Народного Університету, розгортали свою діяльність українська гімназія ім. Стешенка, дитячий садок, працювала Студентська Громада, Мистецька студія з художниками Зіновієм Подушком та Олексою Стовбуненком, діяв театр ім Т.Шевченка, ряд товариств, в тому Товариство захисту української мови. Союз Українок-Емігранток, Товариство Агроном, спортивні команди. Вже в січні 1921 року старанням військового священника о. Миколи Маринича влаштовано табірну церкву. Старанням старшин, які перебували ще під час функціонування влітку 1920 року Збірної Станції вояків УНР, в часописі Син України в справі пожертв на перепоховання на спеціяльній кватирі міського цвинтаря, кількасот померлих і похованих в різних місцях українських вояків та спорудження при цій кватирі пам'ятника вже в кінці року зібрано відповідні кошти. Протягом січня проведено ексгумацію, і 20 лютого 1921 року з участю військового священика о. Миколи Маринича відбулось врочисте посвячення першої на польській землі української військової некрополії з більше 450 могилами вояків ЗУНР і УНР. По переведенні в липні-серпні 1921 року інтернованих українських вояків до табору Стшалково під Слупцею на Познаньщині, цвинтарна кватира та могили похованих були впорядковані востаннє, старанням Українського Центрального Комітету в РП та секцією охорони цвинтарів і військових могил Українського воєнно-історичного товариства в Польщі у 1938 році. Після II світової війни могили було знищено, а на місці пам'ятника поставлено у 1976 році подібний, з написом, що на кватирі спочивають вояки польського війська з I-ї і ІІ-ї світової війни.

Розпочата культурно-освітня діяльність в Ланцуті продовжувалась в новому місці поселення, а саме таборі Стшалково на Познаньщині. Особливу активність виявили Український Народний Університет, в якому навчалось майже вісімсот слухачів, гімназія ім І. Стешенка з більше 400-ма учнями (фізкультурного характеру), хор сотника Дмитра Котка, художня студія під керівництвом Олекси Стовбуненка, студія народної вишивки під керівництвом Марії Базильської (дружини генерала), видавались часописи Військовий вісник, Запорожська думка, На руїнах, Наша зоря, Нове життя, Промінь, Будяк, Блоха, Спортсмен,Студентський вісник .

Багатою за формами була культурно-освітня діяльність в таборі Александрув Куявський. Хоча початок табірного життя був тут трагічним, бо інтерновані прибули сюди в перших днях грудня 1920 року ще перед польською адміністрацією і, мешкаючи у вагонах на залізничній станції, треба було влаштовувати землянки та бараки. Завдяки працьовитості привиклого до злиднів вояцтва та налагодженні поправних стосунків командира групи ген. Марка Безручка з прибулим польським командуванням, в короткому часі налагоджено зносимі умови життя. Одночасно з тим зорганізовано культурно-освітню діяльність ряду художніх колективів, мережу освітніх установ та релігійне життя з короткотривалим використанням місцевої церкви. На жаль, коли на традиційне свято Йордану майже п'ятитисячна група учасників Богослужіння в церкві повертаючись до табору своїм нечуваним в місті співом захопила мешканців, місцеве католицьке духовенство закрило церкву. Завдяки влаштування друкарні 6-ої Січової дивізії в короткому часі почали видаватись ряд табірних часописів як: Полин, Окріп, Промінь, Гримаса, Український стрілець, Нове життя. Останній маючи найкращі журналістські сили друкувався в другій половині 192 року двохтисячним тиражем, розповсюджувався в таборах Польщі й висипався за кордон, зокрема до Чехословаччини, Румунії, Туреччини, Франції, Англії. Свій пресовий орган Зірницю мала також активно діюча в таборі кооператива.

На особливе відзначення заслуговує діяльність табірного священика 6-ої Січової дивізії о. Петра Білона, завдяки якому влаштовано табірну церкву з цікавим іконостасом, засновано спочатку дивізійне, а відтак табірне Братство Св. Покрови. Його членами стало понад 200 чоловік з почесним членом ген. М.Безручком. Члени Братства займались пропагандою християнських засад життя, перекладами релігійної літератури з російської мови на українську. У вересні 1921 року Братство почало видавати Релігійно-науковий Вісник, що став першим українським православним журналом. Згодом, по переміщенні 4 і 6 дивізій до Щипйорна б. Каліша з ініціативи Братства було покликано в Каліші Головну Раду Братств, яку очолили о. Павло Пащевський, радниками було обрано ген. Володимира Ольшевського та ген.Олександра Пороховщиківа.

Восени 1921 року з ініціятиви Ради Старшин 6-ої Січової дивізії впорядковано місцевий Український військовий цвинтар з майже п'ятиметрової висоти курганом, на якому встановлено чорний Запорозький хрест з викарбуваним тризубом та написом Борцям за волю України українською, польською і латинською мовами. У центрі могили було встановлено гранітну таблицю з викарбуваним написом:

Хай ворог знає, що козацька сила

Не вмерла під ярмом Тирана

Що кожна степова могила -

Це вічна непомщена рана.

Відтак цвинтар був місцем щорічних зустрічей б. вояків Армії УНР, які проживали в Польщі та далеко поза її межами.

Loading...

 
 

Цікаве