WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Поляки й українці у внутрішній та зовнішній політиці Австро-Угорщини в другій половині 80-х рр. ХІХ століття - Реферат

Поляки й українці у внутрішній та зовнішній політиці Австро-Угорщини в другій половині 80-х рр. ХІХ століття - Реферат

Реферат на тему:

Поляки й українці у внутрішній та зовнішній політиці Австро-Угорщини в другій половині 80-х рр. ХІХ століття

У 1885-1888 рр. значно погіршились австро-російські стосунки. "Яблуком незгоди" на цей раз був болгарський престол, на яком кожна сторона бажала бачити свого прихильника. (1) Ця "болгарська проблема, однак, дала поштовх для зацікавлення проблемою "польською" й "українською".

Ініціатором таких зацікавлень був Отто Бісмарк. Ще під час свого перебування на посаді пруського амбасадора в Петербурзі він повідомляв Берлін про те, що значні простори південно-західних провінційї Російської імперії заселені окремим народом, який не можна ототожнити ні з поляками, ні з росіянами (2). Протягом 1885-1888 рр., коли Бісмарк переконався, що можливість конфлікту з Росією є досить-таки реальна, він задумує використати українців у німецьких інтересах. Бісмарк переоцінює і своє ставлення до польської справи — у випадку війни на сході він схиляється до думки про відбудову Польщі. (3)

Існують припущення, що власне О.Бісмарк інспірував появу в берлінському журналі "Die Gegenwart" (січень 1888 р., № 1-3) статті філософа Едуарда Гартмана "Rusland und Europa". Гартман рекомендував російським політикам звернути більшу увагу на Схід, відмовившись від розширення свого впливу на Заході, і загрозив їм відділенням західних провінцій Російської імперії. Значне місце в цих планах Росії займала Україна, де Гартман пропонував утворити "Київське королівство". Щоправда, в проекті Гартмана не знайшлося місця для Польщі. (4)

Можна здогадуватися, що "залізний канцлер" порадив "почитати Гартмана" своїм австрійським колегам. У 1885 р., з початком загострення австро-російських стосунків, Відень пробує пожвавити польський самостійницький рух. Але тоді це було вже непросто — С.Кєнєвич стверджує, що з усіх сеймових послів, обраних 1883 р,, лише князя А.Сапігу можна вважати переконаним самостійником. (5) У 1885 році цей найбільш стійкий польський "ірредентист" був зненацька іменований таємним радником двору, (6) а в 1886 р. — протегований урядовими інстанціями на посаду маршалка сейму. (7)

У 1888 р. міністерство внутрішніх справ інспірувало у Львові виникнення підпільного незалежницького "Союзу польського народу". Але князь А.Сапіга та граф Артур Голуховський, зібравши компрометуючі поліцію дані, звернулися з ними до цісаря, в результаті чого вищі ешелони влади змушені були відректися від причетності до цієї організації, а "Союз" розпався. Справа ця залишається невиясненою і потребує подальшого дослідження. Можливо, тут було замішане й міністерство закордонних справ — "Союз польського народу" міг би заповнити дефіцит самостійницьких організацій в Галичині, а австрійські дипломати могли б користуватись фактом його існування як козирем у стосунках з Росією.

Тим не менше, А.Сапіга сам нав'язує контакти з Варшавою та Познанем і зондує грунт для повстання. На цей раз, здається, він діє з відома міністра закордонних справ графа Кальнокі, але без особли-вої віри в успіх справи, як пише С.Кєнєвич, "на всяк випадок". (8) Граф Кальнокі просить про інформацію в князя А.Сапіги також про український рух. Справа в тому, що в 1886 р. А.Сапіга нав'язав контакти з О.Барвінським та наддніпрянськими українцями. Крім того, він віддавна цікавився проблемою польсько-української угоди й брав участь у всіх найголовніших спробах її досягнення, починаючи з 1860-х рр. (9) Завдяки інформації князя А.Сапіги в графа Кальнокі формується думка про необхідність заходів, які могли б покращати становище українців в Австро-Угорщині та інспірувати австрофільські настрої серед наддніпрянців. Звичайно, що впровадити ці заходи в життя було б неможливо без підтримки польсько-українських стосунків, тим більше, що інформацію про них міністр закордонних справ отримував від гарячого прихильника їх покращання.

Намісник Галичини Ф.Залєський також повідомляє міністерство закордонних справ про стан польсько-українських стосунків. Зберігся його лист до князя А.Сапіги, де йдеться про його візити до цісаря, графа Кальнокі та начальника генерального штабу барона Бека з інформацією про контакти Галичан з наддніпрянцями. Він практично пропонує князеві стати неофіційним представником уряду в стосунках з українцями: "Ви, княже, маєте чималу популярність між київськими русинами, які говорять про Вас Добре про нас думає" — і саме Ви, княже, є єдиною особою, яка мала б потрібний вплив і значення, коли б політичні сузір'я розпочали процес зближення. Однак для цього потрібно утримувати "певні контакти" з тамошніми керуючими сферами, а це знову через вас найліпше може статись". (10)

Серед кореспонденції Залєських у Львівській бібліотеці ім. В.Стефаника знаходиться цікавий документ — "Memoires sur la Questione Ruthene", датований травнем 1888 р. Провідна думка цього меморандуму та, що Австрії необхідно скористатись вигідним моментом та привернути на свою сторону наддніпрянських українців та поляків, одночасно сприяючи покращанню польсько-українських стосунків. Автора цього документу встановити не вдалося, але, скоріше за все, меморандум вийшов безпосередньо з міністерства закордонних справ. (11)

За українські справи у міністерстві закордонних справ Австро-Угорщини відповідав барон Карл Вольфарт (в усякому разі, його підпис можна зустріти на багатьох документах, що з'являлись у міністерстві, та мали відношення до України). Гімназійним товаришем Вольфарта був професор німецької гімназії в Радівцях (Буковина) Микола Устиянович, син відомого діяча 1848р. Миколи Устияновича. Устиянович-молодший мав репутацію завзятого москвофіла, причому шість своїх дітей він виховував... як німецьких патріотів! Однак близько 1880 р., після зустрічей з Вольфартом, він змінив свої погляди і став свідомим українцем. (12)

На початку 1890 р. він подав до відома міністерства закордонних справ меморіал "Beitrage zur Ruthenen Frage in Galizien und Bukowina" ("До русинського питання в Галичині та Буковині), в якому говориться про етнографічну спільність корінного населення Галичини, Буковини та Наддніпрянщини та можливе привернення наддніпрянців на сторону Австрії. (13) З цим меморіалом ознайомився не тільки міністр закордонних справ, але й прем'єр-міністр граф Таффе. (14)

Про контакти М. Устияновича з високопоставленим австрійським чиновником стало відомо якимось чином редакції "Газети народової". В номері від 1 квітня з'явилась замітка про те, що міністерство закордонних справ інспірує москвофільський рух. а Вольфарт повинен був давати пояснення начальству. (15) Можна здогадуватись, що після цього інциденту Вольфарт припинив свої контакти з М.Устияновичем.

Цікавляться українцями й військові кола Австро-Угорщини. На початку 1890 р. невідомі нам ближче "військові сфери" пропонують М.Павликові гроші на організацію видавництва газети взамін на згоду співпрацювати з австрійською контррозвідкою. Павлик у цілому готовий був погодитись але взамін зажадав... відставки намісника Галичини К.Бадені, уряду Таффе та деяких старост! (16) Звичайно, що стосунки з ним воєнне міністерство повинно було припинити.

Міністерство закордонних справ продовжує цікавитись українськими проблемами і в 1890-х рр. Австрійський консул у Києві Едуард Седлячек стежить за розвитком національного руху в Україні і повідомляє про нього у Відень. (17)

Проте думка про цілеспрямовану політику Відня щодо українців була б хибною. Міністерство внутрішніх справ навіть під час угоди в Галичині посилало в інформбюро міністерства закордонних справ повідомлення, в яких українці й надалі характеризуються як панславісти чи соціалісти. І навіть приїзд у 1891 р. одного з головних ініціаторів польсько-української угоди 1890 р. Володимира Антоновича сприймається цією урядовою інстанцією вороже: його вважали московським шпигуном. (18)

Неузгодженість австрійської державної політики щодо українців яскраво відобразилась у т.зв. "справі Дегена та товаришів". Влітку 1889 р. Галичину відвідали молоді наддніпрянці Сергій, Наталія та Марія Деген, Федір Кістяковський та Аполінарій Маршинський, які приїхали для нав'язання стосунків з місцевими прихильниками ідей Драгоманова. Однак у серпні всі вони були заарештовані. Цікаво, що ініціатива арештів належала не поліції, а намісництву.

Крім того, в "відозві", що прийшла з намісництва в дирекцію поліції 4 серпня і була причиною цих арештів, згадується, що ще 29 червня стосовно цих осіб в київський консулат була послана якась "відозва". (19) Ельжбета Горнова у дослідженні "Український поступовий табір і його співпраця з польською суспільною лівицею в Галичині" цитує цікавий лист відомого російського офіціоза професора Московського університету Побєдоносцева до Феоктістова, в якому той пише, що російська політична еміграція задумала пожвавити український рух. Серед ідеологів останнього він називає Михайла Драгоманова..., Валентина Плеханова та Павла Аксельрода! На їх заклик з Києва виїхали студенти, щоб розвинути соціалістичну пропаганду в Галичині під керівництвом Івана Франка! (20) Можливо, що ця безглузда інформація опинилась якимось чином в Галичині і стала причиною арештів. Думка про москвофільські доноси (21) не підтверджується фактами. Приблизно в той самий час у Львові проходив судовий процес над соціалістом Болеславом Вислоухом і його товаришами. Вислоух мав добрі контакти з Франком і Павликом (всі троє працювали в редакції "Кур'єра львовскєго"), які також були арештовані. Крім них, з галичан у в'язниці опинився секретар "Просвіти" Андрій Скородинський. (22)

У розпорядженні слідчого Маєвського, який вів цю справу, не було жодних фактів, які могли б стати основою обвинувачення арештованих. Більше того, йому було мало що відомо про погляди Драгоманова, прихильність до яких він хотів їм інкримінувати, і він запитував про них директора поліці. (23) Було влаштовано також обшуки в ледь не всіх українських інституціях у Львові, а також у депутата рейхстагу о. Озаркевича (його теж відвідували арештовані). (24)

Наприкінці серпня почались арешти в Наддніпрянщині, (25) які, скоріше за все, були наслідками контактів поліцейських органів обох імперій. Останні вчинили великий переполох в Києві, оскільки якраз тоді місцеві українці активно спілкувались з галицькими політиками щодо угоди з поляками та урядом. У вересні 1889 р. тут побував Алоїзій Телєжинський — людина, яка виконувала роль зв'язкового між Києвом та Львовом. Повернувшись, він пише розпачливого листа князеві А.Сапізі, в якому просить його негайно втрутитись у "справу Дегена" і посприяти звільненню арештованих. (26) Граф Кальнокі, отримавши цю інформацію, відразу вплинув на хід слідства, внаслідок чого протягом 20-26 жовтня всі арештовані були звільнені. (27) Благополучно закінчились також арешти в Росії — там також усі кримінальні справи було припинено. (28)

Можна здогадуватись, що в вищих урядових сферах справа Дегена була причиною великого скандалу, винуватцями якого виявились "пішаки": прокурор Гіртлер був звільнений з посади і переведений на провінцію, а президент крайового суду — на посаду радника вищого суду (на попередню посаду). Розправились і з слідчим Маєвським — він також був понижений у своєму службовому становищі. (29) У жовтні цього ж року по Галичині кружляли чутки про можливу відставку намісника графа К.Бадені, що також пов'язувалось із справою Дегена. (30)

Таким чином, уряд графа Таффе не виробив єдиної політики щодо українців: в той час як міністерство закордонних справ їм сприяло, міністерство внутрішніх справ продовжувало представляти українців як прихильників панславізму та соціалізму. У цьому відношенні показовою була справа Дегена, яка, хоч і закінчилась перемогою про-українських сил, не призвела до вироблення якоїсь єдиної точки зору на українську проблему. Подібні непорозуміння мали місце і щодо поляків: виконуючи чиюсь невідому нам вказівку, поліція інспірує виникнення у Львові підпільноі організації з самостійницькими гаслами, яку вона в свою чергу повинна була переслідувати. Всі ці події відбуваються на фоні активних польсько-українських угодовських контактів, які в значній мірі були інспіровані міністерством закордонних справ Австро-Угорщини, які призвели в 1890 р. до т.зв. "нової ери.

Loading...

 
 

Цікаве