WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Переселення українців з Надсяння в 1944-1947 pp. у спогадах самих переселенців - Реферат

Переселення українців з Надсяння в 1944-1947 pp. у спогадах самих переселенців - Реферат

В яких умовах відбувався переїзд? В дуже важких. Для переїзду на 4 сім'ї давали 1 вагон-товарняк, в якому погрузились і люди, і коні та корови, і птиця, фураж і зерно та одяг. Більше нічого не можна було взяти. Що можна взяти сім'ям 4-х господарів у один вагон? Два тижні до переїзду ми жили на станції, чекаючи, коли подадуть вагони, щоб погрузитися, цілий місяць нас возили від станції до станції: не хотіли приймати переселенців, яких було дуже багато.

Нарешті, об'їздивши ряд містечок Львівщини, ми зупинились у м. Рудках, хоч зареєструвалися переїхати до Львова. Коли ми приїхали, то почалися справжні митарства нашої сім'ї. Вже в дорозі фураж худобі закінчився, в Рудках нам дали одну стару хату без вікон і дверей, без підлоги, на 4 сім'ї.

А тут на порозі зима. Так, проживши два місяці, ми потім переселились в інший будинок і жили з поляком-господарем Войнаровським, який був у Рудках ковалем. Батько став працювати з ним у кузні разом. Весною господар-поляк виїхав до Польщі. А через два роки і він, і мій батько — майже всі мужчини-переселенці загинули. Більшість — від голоду. Вони були чесні, працьовиті люди, які дуже любили землю, любили на ній працювати.

Під час колективізації в людей забрали зимою все зерно, не лишили навіть кілограма. Ніякі просьби, мольби не помагали. До весни вони спухли з голоду й померли. Це більшість наших односельчан. Мій батько теж трагічно загинув 1948 року, проклявши ката народу Сталіна.

Мати лишилась вдовою з дітьми в чужому для неї краї, без родини, без допомоги. До кінця своїх днів мати дуже хотіла повернутись додому, але і їй не судилось.

А я вже тут виросла, закінчила Львівський університет, фізичний факультет, тут чоловік і діти виросли, закінчили школу, син — політехнічний, дочка Оксана теж закінчила університет і працює в ньому. І могили батька і матері тут. Проте мене і сестру мою дуже ваблять рідні серцю місця Перемишль, Надсяння, Ярослав. Там живуть мої брат, сестри, племінники, а найбільше мила рідна земля мого дитинства. Чи сповняться колись мої мрії, щоб можна було вільно купити білет у Львові і поїхати на свята чи на неділю просто в гості до родини, до рідної землі, щоб їй поклонитися, поцілувати її, рідну? О, коли б це збулося!"

Ось що пише про переселення Огризло М. С.:

"Жили ми в невеличкому гарному містечку Любачів. Хоч жилося важко, але спокійно. . . В пам'яті назавжди залишиться той травневий ранок. Прийшли озброєні польські жовніри і закричали, щоб за дві години і духу нашого не було в хаті. Мама запрягла конячину і що могла за дві години позбирати, те й кинула на підводу, прив'язала корову, на руки взяла мого брата (йому було 2 місяці), і так ми поїхали на залізничну станцію, що була від нашої оселі за якихось 200-300 метрів.

Там, оточені жовнірами, під відкритим небом, ми жили до двох тижнів. Чекали ешелона. Бачили ми з подвір'я хати — люди розтягують різні речі, все наше добро.

У вагон нас буквально напхали разом із худобою. Їхали ми кілька днів. І хоч у нас було направлення у Львівську область, нас завезли в Тернопільщину. Скинули серед поля. І так збулися наші 'заповітні мрії'.

Не пам'ятаю, скільки часу так ми горювали на полі. (Жаль, що немає в живих ні тата, ні мами, ні чоловіка, щоб детально розповісти).

Потім з навколишніх сіл Підволочиського району люди почали нас всіх забирати до себе. Жили переселенці в клунях, хлівах, а ми — в хаті, бо в Драта почалося двостороннє запалення легень і тато з туберкольозою кости. Добрі люди доглядали брата, як рідного, і виходили його.

В цей час у Брюховичах вже жили наші знайомі, і вони запросили нас до себе. З величезними труднощами і дорогою ціною нам вдалося приїхати до Брюхович. Тут хтось сказав у сільраді, що тато закінчив гімназію, і його взяли працювати секретарем.

Але працював недовго, хвороба прогресувала, а ще й нас обікрали. Забрали навіть спечений напередодні хліб. Тато помер на 47-у році життя. Ми лишилися втрьох без найменших засобів до життя. Почалося жалюгідне існування, голодне і холодне, без жодної опіки уряду. Мама до смерти не мала жодного карбованця пенсії. Та це вже не має прямого відношення до вивозу і тому закінчую на цьому свою сповідь.

Ніколи я не була, вірніше не їздила до нашого дому. Це для мене було б дуже тяжко. І тому не хочу, а їхати гостем на свою батьківщину не можу. Навіть ті, хто залишився в Любачеві, не признаються, що вони українці.

Постійно бачиться мені наша хата, садок, голуба стрічка Любачівки і зелені левади над рікою, де пройшло моє дитинство".

Читаємо ще один лист-спогад: ". . .Пише до Вас жителька с. Дережичі, Дрогобицького району, Чучко Ірина Петрівна.

Мої батьки, Чучко Петро Михайлович і Чучко Емілія Іванівна, жили в с. Клюковичі, зразу за Нижанковичами на Перемищині. Жили, як на той час, досить непогано. Мали щось коло 5 моргів землі, муровану хату і стайню, тримали дві корови. Був один син, мій старший брат.

Коли почалася Друга світова війна, кордон пройшов по річці Сян і їхнє село було в складі СССР. Після 1945 року границя пройшла зразу за Нижанковичами і село увійшло до складу Польщі.

Почалися переселення. Батько ніяк не хотів їхати, бо думав, що границю ще раз перенесуть на Сян, та й кому хотілося кидати все і їхати невідомо куди.

Але настав 1947 рік. Прийшли поляки (це було в травні) і сказали забиратися. Дали підводу і забирай, що хочеш, за тих пару годин. Батьки, правда, не дуже переживали, бо в хаті лишалися ще батькова мати і сестра, думали, що все, що є в хаті, збережеться.

Але їх за пару днів також вивезли, не дивлячись на те, що батькова мати була тяжко хвора і зовсім не вставала з ліжка. Її погрузили на підводу і разом з дочкою відвезли за Перемишль. Там їх продержали щось зо 2 тижні, а потім відпустили додому. Бабуся в скорому часі померла. Все, що було в хаті, за цей час було розграбоване, лишились голі стіни.

А батьків із сином повезли на захід, на колишню німецьку територію в Щецінське воєводство, повіт Члухов, містечко БялиБур, де в 1948 p. народилася я. Там прожили до 1950 року. Жили там в якомусь будинку, але як свій його не оформили.

А в 1950 p. мама добилася переїзду сюди, на Україну, до свого батька, який проживав у с. Библо, теперішнього Старосамбірського району. Батько від тих всіх переживань захворів і вже ніде не працював, був весь час у лікарні, де й помер. . ."

Отак трагічно закінчувалося переселення українців з Польщі до УССР. Але не краща доля спіткала і тих, які з тих чи інших причин не переселилися на територію УССР. Вони за акцією "Вісла" були жорстоко репресовані й пацифіковані на західні й північні землі Польщі, що раніше належали Німеччині, зокрема в Ольштинське, Ґданське і Вроцлавське воєводства. Виселяли їх 6 дивізій Війська Польського під командуванням генерала С. Моссора. На збір давалось до 2 год., що не завжди витримувалось, дозволялось брати те, що людина могла встигнути схопити в руки. Тих, які поверталися додому, щоб ще щось захопити із залишеного майна, кидали в концентраційний табір, створений спеціяльно для українців на базі колишнього гітлерівського концтабору на терені бувшої філії Авшвіцу в Явожному, де опинилось 3,936 осіб, в тому числі 823 жінок і кілька десятків дітей, а коло 200 осіб в результаті катувань назавжди залишились за колючим дротом. Це був справжній Геноцид по відношенню до українського народу. Страшно подумати, що поляки, одного Бога віри з українцями, могли так жорстоко поводитися зі своїми побратимами. Коли дивитись на ці події із відстані 45 років, коли між собою конфліктували два братніх слов'янські народи, не важко побачити в цій ситуації сталінську модель беззаконня, жертвою якої стала й Польща, коли в репресивній сталінській політиці два народи нацьковувались один проти одного й таким чином взаємно винищувались. Сьогодні і уряд СССР, і Сенат Республіки Польщі засудили репресії, дещо робиться для виправлення заподіяних кривд. Але люди розпорошені, відрізані від своїх коренів, не знають своєї історії, мови, для них втрачені наші звичаї, обряди, народна культура. До недавнього часу ці трагічні сторінки в історії двох народів — українського і польського — замовчувались або висвітлювались однобоко тенденційно. Ми повинні зробити все для того, щоб виправляти помилки і провини наших предків, щоб знаходити тільки те, що їх об'єднує, що їх зближує, гарантує їм справді щирі, братерські стосунки і нормальне людське співжиття.

Loading...

 
 

Цікаве