WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Переселення українців з Надсяння в 1944-1947 pp. у спогадах самих переселенців - Реферат

Переселення українців з Надсяння в 1944-1947 pp. у спогадах самих переселенців - Реферат

Коли німці вступилися під натиском Червоної Армії в 1944 p., у село ввійшли червоноармійці і почали забирати молодих новобранців на фронт. Радянські старшини, які вишколювали молодих солдатів, жили по хатах. Фронт зупинився на кілька місяців. До села час від часу навідувалася польська поліція із містечка Динів, але не докучала нікому, очевидно боялася червоноармійців.

В середині січня 1945 року Червона Армія почала дальший наступ і всі солдати полишили село. Польська банда почала активізуватися: 22 лютого 1945 p. польська поліція забрала 17 чоловіків до тюрми в м. Березів. Забрали всіх, кого застали в хаті, забрали і мого чоловіка Трояна Антона Андрійовича. Всіх закладників невдовзі випустили, кожного дня по одному. Всі вони так і не дійшли до села: пропали по дорозі.

З 23 лютого в село кожний день почали з'являтися з навколишніх польських сіл озброєні бандити в цивільному. Коли кого побачили в хаті — стріляли, грабували майно. Люди вдень ховалися по криївках, ввечері та ночами готували собі їжу та годували худобу. Про якийсь самозахист не було й мови, бо ніхто не мав навіть мисливської рушниці.

1 березня багато людей з дітьми перебрались жити до церкви, вони була мурована, міцна і досить велика. З березня, в суботу, люди побачили польських бандитів, які полями прямували зі всіх сторін до села, йшли пішки і їхали возами. Люди, які не мали добрих криївок, поспішили до церкви і закрили двері. Вони стояли внизу, а також на хорах.

Бандити виламали бічні двері і ввірвалися досередини. З хорів люди посходили, бо боялися, щоб їх не поскидали вниз на кам'яну підлогу. Священик о. Лемцьо в той час відправляв службу Божу. Люди полягали на підлогу. Священик. сповідав лежачих, при чому говорив: 'Люди, вони теж християни, прецінь не будуть нас вбивати'. Бандити схопили чашу з рук священика і кинули її на підлогу. О. Лемця забрали. Надворі обкрутили його колючим дротом, прив'язали коневі до хвоста і так ганяли по полі, поки жертва не скінчилась.

Відтак взялися до людей. Наперед казали всім перейти на ліву сторону церкви. Тоді по кільканадцять чоловік забирали в захристію. Там їх роздягали, роззували, що було краще — забирали собі, при чому дуже сварилися між собою. Напівроздягнених вертали до церкви, ставили по четверо, коли набирали групу від дверей до іконостасу, відправляли через царські ворота, через захристію надвір. Від церкви до цвинтаря було приблизно 300 метрів. У церкві чулися невдовзі перервисті кулеметні черги. Так сортували і стріляли цілий день.

Жінок з дітьми (хлопчиками до 7 років і дівчатами до 10 років) ставили на праву сторону церкви. Невдовзі лише вони зосталися в церкві. Сонце вже майже зайшло, в цей день було досить холодно. Бандити почали виводити з церкви цю групу, казали ставати в колону по чотири. Під охороною 20 бандитів ми рушили селом в сторону лісу на с. Дилягову. Повсюди валялися трупи, двері в хатах відімкнено, коней, корів чи інших тварин не чути, лише зрідка гавкали собаки. Одна жінка, на прізвище Видра, не могла йти з дитиною. Бандит її застрелив, а маленьку дитину вдарив прикладом кріса і вона провалилася в якусь яму.

Поляки довели нас на третє село на якусь лісову поляну (було ніч) і там залишили. Вони сказали: 'Ідіть за Збруч, і ніде не зупиняйтесь!' Коли вони нас полишили, ми почали несамовито кричати в лісі з розпачу. Десь за дві години нас почули в ближчому селі, вартівники його з острахом підійшли до нас, і, довідавшись, в чому справа, забрали з дітьми в село. Там трохи обігріли і нагодували.

В селі Павлокома загинуло від рук польських бандитів 365 невинних людей, 133 родини. 1-3 березня 1945 p.".

І так, що не спогад, то кожний розказує про трагічні хвилини часів виселення. "Ми не переселенці, ми вигнанці, — пише в своїх спогадах Боцуль Михайло Йосипович. — Пам'ятаю: осіннього вересневого ранку в наше село Нагірчани, що належало до Сливниці, яка віддалена 10 км від Перемишля по шляху на Бірче-Сянік, ввійшла значна група польських солдат. Пройшовши селом, залишили в кожному господарстві по двох військових, які в кожній українській хаті, в тому числі і в нашій, скомандували: 'За 20 мінут жеби вас тутай не било!' В селі здійснявся крик, зойк, плач. Транспорту нам ніхто ніякого не дав. Хто мав коней, той зложив собі, що міг, на віз і поїхав на станцію Бакунчинці в Перемишлі. А хто не мав коней, той брав клунок на себе, на дітей, корову на шнурок і, вигнаний посіпаками, чвалав пішки на станцію, залишивши все в хатині, в стодолі і на полі. Назад вже дороги не було. . .

А ми зібрали свою коняку — одну, що мали, запрягли віз, зложили дітлахів, постіль, деякі необхідні речі, продукти, я забрав корову за шнурок, з мамою босяком поплелися з рідного села, обливаючись гіркими сльозами, в напрямі Перемишля. Серце розривалося з болю, гнів і жаль стискали груди. Ми покидали село, раз-у-раз оглядались, я;; воно зникло з наших очей. Ми прибули на станцію Бакунчинці в Перемишлі, і більше з нас ніхто до села не вертався, бо поліція і солдати не пускали нас. А все наше майно в хаті, в стодолі і на полі залишилося без жодної оплати. . ."

Читаємо ще один лист-спогад, і ще одна трагічна доля жінки:

"Я, Жук Осипа Василівна, хочу Вам коротко описати, як відбувалося наше переселення.

Нас переселили з міста Перемишля, де ми проживали по вул. Словацькій 36, 5 листопада 1945 p. Там ми залишили гарну квартиру (три кімнати, кухня), город.

Тут нас 'скинули' на вокзалі, як худобу, і ніхто не підійшов і не запитався, чого ви приїхали. Мерзли, голодні були. Мама знайшла приватну кімнатку, і нас там жило 4 чоловік. Одним словом, жили ми в великій нужді.

Пізніше я знайшла собі роботу по спеціяльності — медсестрою. Але довго я не працювала, бо мене арештували за підпільну роботу. Засудили на 25 років і вивезли в Норильськ.

В 1953 p., після смерти Сталіна, мене, як організатора забастовки, вивозять у Володимирську тюрму, де мене ще додатково засуджують на 10 років. В сумі — 35 років. У Володимирській тюрмі я була рік, потім мене вивезли у Мордовію. В 1956 p., коли всіх звільняли, мене звільнили в останню чергу.

Зараз я — пенсіонерка. Лежу прикута до ліжка, всіма забута, ніхто мене не згадує. Тепер такий час, що хотілося би пожити, щось побачити. Але хіба бачу події, що розгортаються, по телевізору" (Н-113).

У спогадах про переселення вчителька Мороз Г. С. пише:

"До переселення ми жили в передмісті Перемишля с. Вовче, яке пізніше стало приєднаним до Перемишля, перейменоване на Садову вулицю. Це було дуже красиве село на березі Сяну, все в чудових садах і з дуже родючою землею, в селі жили майже всі українці. Кругом Перемишля було багато українських сіл, та й в самому Перемишлі жило багато українців, української інтелігенції.

Літом 1945 року всім українцям в обов'язковому порядку було запропоновано покинути рідні прадідівські землі, рідну хату і переселитися на територію Української РСР. Дуже не хотіли наші люди покидати рідні місця, могили своїх предків і переселятися на чужину. Ні просьби, ні благання і плач не помагали.

Проте протягом літа 1945 року по українських селах стали проходити ночами страшні погроми, наших українців били, вбивали, різали, грабували, після цього села спалювали. Часто вночі палали заграви. Тоді всі чоловіки і молоді хлопці села на ніч створювали патрулі, озброювались палицями, вилами, косами і чергувала так цілу ніч, оберігаючи дітей і жінок, свою рідну хату від польських бандитів. Я пам'ятаю, як кожну ніч ми з сестрою і мамою ночували на горищі ціле літо. Люди в хатах боялися ночувати. Одного ранку ми дізналися, як бандити побили і пограбували декількох односельчан, в тому числі і наших сусідів.

Після цього майже все село, вимучене морально і фізично, на сході вирішило переселитися на територію УССР, ближче до кордону, щоб колись повернутись. Вирішили всі їхати і триматися разом.

Лише деякі українці з мішаних з поляками родин міняли українську національність на польську, міняли й свою рідну українську мову на польську. Цих людей теж відправляли, але на Західні, так звані 'німецькі території' Польщі. Вони теж змушені були виїхати, щоб про них ніхто не знав. Пізніше, вже через багато років, коли вони повернулися, то їхніх будинків не віддали, мусили собі або будувати, або купувати.

Таким чином залишилася більша частина і моєї родини, але мій батько, будучи дуже чесною і порядною людиною, талановитим майстром-робітником — комуністом, нізащо не хотів міняти ні мови, ні національности, ні віри, симпатизував радянському ладу, вірив у чесність і справедливість його, вирішив поїхати на Велику Україну. Так, у жовтні 1945 року ми переїхали на територію УССР.

Loading...

 
 

Цікаве