WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Переселення українців з Надсяння в 1944-1947 pp. у спогадах самих переселенців - Реферат

Переселення українців з Надсяння в 1944-1947 pp. у спогадах самих переселенців - Реферат

Реферат на тему:

Переселення українців з Надсяння в 1944-1947 pp. у спогадах самих переселенців

Надсяння — територія, що розташована вздовж річки Сян, ще з княжих часів належала до Київської Руси, згодом до Галицько-волинського князівства. З 1340 року попадає в склад Польщі, відтак в склад Австро-Угорської монархії, після Першої світової війни знову ввійшла в склад Польщі, а по утворенню нової карти Европи після Другої світової війни опинилася за лінією Керзона знову у складі Польщі. Це багаті землі, на яких споконвічне дсили і трудились українці. Та не судилось їм за велінням долі залишитись там назавжди. За угодою, яка була укладена між Комітетом Національного Визволення Польщі та тогочасним урядом УССР 9 вересня 1944 p., українське населення повинно було бути переселене з території Польщі на територію УССР. За названою угодою переселення повинно було здійснюватися виключно на добровільних засадах. На жаль, цей пункт угоди був порушений, зокрема з польської сторони, і часто ці порушення мали насильницький характер, а подекуди супроводжувались навіть терором та спричинили численні людські жертви. При Львівській історико-просвітницькій організації "Меморіял" створено комісію з вивчення обставин українсько-польських переселень в післяокупаційний період, яка провела пресове анкетування переселенців з Надсяння. Про те, що вони були примусово виселені з докорінно рідних земель Надсяння, ствердили 72% опитаних. Найвищого апогею насильницькі виселення досягли в 1945 році (про це вказали в анкетах 44.5% опитаних переселенців) і в 1946-му — 30%. Перевозили переселенців з рідних місць в антисанітарних умовах. Це підтверджують результати соціологічного дослідження: 96% переселенців стверджують про антисанітарні умови переїзду.

Опитані люди в основному середнього і старшого віку. Але найбільш активними виявилися 60-70-річні. Їх — 51.2%. Вони, крім анкет, надіслали нам листи-спогади, які стверджують історичну правду про ці трагічні події. Надамо їм слово. Ось як згадує своє переселення Г. М. Онишко: "В нашому селі Стебенець Перемишльського повіту було 150 дворів, з них 7 поляків, 10 євреїв, а всі решта українці, були виселені 5 вересня 1945 p. Перед цим польські власті ще сказали здати зерно, хто здасть — той буде обивателем Польщі' і залишиться. Люди зібрали все зернятко і звезли до читальні. А новий урожай ще був не обмолочений в стодолах. Після обіду в село приїхала польська армія, окружили село і сказали до 10 хвилин зібратися і виїхати. Що могли, взяли на віз — одяг, взуття, перини, решту майна залишили. Тато тягнув віз, а ми пхали, бо коня нам вкрали під час одної "акці"' (в 1945 p. польська армія і поліція весь час проводили акції, під час яких грабували і вбивали людей, третя частина села згоріла). Доїхали до станції Медика, там два тижні стояли під відкритим небом, чекали на вагони, не мали що їсти. Потім погрузили в товарні вагони нас і худобу і майно і повезли на Україну" .

А ще інший спогад. Помайда Василь Степанович із с. Кречків Перемишльського повіту: "Були гарні вересневі дні 1945 p. Школа не працювала, двері були чомусь закриті. Мені було 10 років. Батьки привчали пасти корів. Хоча ранком була неохота підніматися разом із сонцем і роси холодні допікали, но зате на душі радощів було безмеж. Не пам'ятаю, який то день був у тижні, но добре пам'ятаю цей останній день мого дитинства на рідній землі. Корів, як правило, зранку пасли приблизно три-чотири години. Трави були буйні, і корови встигали напастись за цей короткий час. Коли гнали корів до села, то побачили щось неймовірне. Кругом крики, шум і плач. В нашому дворі я побачив польських 'жовнірів' — так у нас називали солдатів польської армії. Вони викрикували і забивали вікна дошками навхрест. Добре закарбувались мені слова одного вояка, який кричав: Хцеш, кабане, України? Там маш на всходзє Україну, марш з землі польськей'. Нас силоміць повиганяли з хати, не дозволили навіть хліб витягнути з печі (мама завжди один раз в тиждень пекла хліб). У нас були дві корови, п'ятимісячне теля, кури, кролі. Біля хати був великий город і сад. Хата нова, побудована перед війною. Батькові дозволили взяти дві корови і решту, що можна було взяти на плечі. Батько мій був стельмахом і робив людям вози і всякий реманент для побуту. Він запряг корів в ярма до двоколісного візка, на якому з городу звозили овочі, і так нас гнали циганським табором до містечка Бірча, в якому нас тримали під відкритим небом цілий тиждень. Із табора нас нікого не випускали, а основне — ввечір і вночі не дозволили палити вогонь. І так після тижневої стоянки нас табором погнали до кордону.

В мене ноги були в струпах, бо пішки пройшов увесь шлях від рідного села Кречків, в якому жили одні українці, аж до села Медениця Дрогобицької области. Під час нашої стоянки в місті Бірча моя мама однієї ночі вирвалась із табору і пішла пішки до рідного села, щоби дещо прихопити собі хоча з продуктів, то побачила лише згарище: з цілого села залишились одна старенька хатина під лісом, церква і школа, а решта все догоряло. Птиця, кролі і телята і так далі — все бродило по городах. Отже, вернулась до нас з нічим. . ."

А ось як згадує ці трагічні події Фещур Володимир Олександрович: "Прочитавши анкету 'Меморіялу', вирішив написати, що знаю про події переселення українців із їх споконвічних земель, про ту політику геноциду до нашої національности. В 1989 році я був на місцях, де проходили події 'мудрої' післявоєнної політики 'розуму і чести епохи', в м. Лежайську і селі Піскоровичі, що знаходиться коло ріки Сян.

В селі Піскоровичі на цвинтарі стоїть багато пам'ятників жертвам бандитизму поляків, де поховано по 5-10 чоловік, а на одній могилі напис, що тут заховано 386 українців, знищених в 1945 році. Пам'ятник поставлений українцями Канади. А скільки пішло людей рікою Сян, яких чекали озброєні бандити коло переправи м. Лежайськ, що верталися додому з Німеччини і других місць. Ріка Сян була червона від людської крови.

В селі Піскоровичі в школу були зібрані люди для переселення. На вечір охорона з НКВД була відізвана в Ярослав, а ополчення в 10 тисяч поляків під керівництвом поляка під кличками "Волиняка" і "Кудлатого" оточило всі села по ріці Сян і зробило кінцеву акцію. Про решту сіл не маю відомостей, а пишу лише про Піскоровичі тому, що там були вбиті мої мами сестра і брат, Базилевичі Михайліна і Павло (Михайліна була вдова, а Павло втікаючи на полі коло села, ворони декілька днів клювали його тіло). Люди збились на другому поверсі школи так тісно, що потім трупи не можна було витягнути. Все це було спресовано, а стріляли їх знизу з першого поверху з автоматів. Кров текла по стінах, і перший поверх був залитий кров'ю".

Ще один лист-спогад. "Я переселенка з Польщі, с. П'яткова, р-н Вірча — Перемишль, — пише Брегін Євстахія Григорівна. — Мені було 9 років, як нас переселяли, але дещо запам'ятала. Особливо запам'яталося тривожне життя, як нас, українців, поляки мордували нізащо. Польські банди нападали на українські села, різали, мучили українців, забирали все, що попадало їм до рук. Ми лишились голі й босі. Літом то ще півбіди, бо ночували по лісах, а прийшла зима — не будеш в лісі сидіти в снігах на морозі. В лютому місяці 1945 p. як напала банда на село, то думали, що буде кінець усім, але, слава Богу, не всім, а 32 невинно замордували. А другий раз у серпні, тоді люди, хто міг, повтікали в ліси, а банда скаженіла в селі, пів села спалили до 10 години, бо приїхало польське військо і банда змушена була відійти. Прийде до хати, на будь-яку річ покаже: 'Цо то єст?', повість до дітей "мув по польські" і прикладом по голові, де попало.

Скликали збори. Довго ті збори були. Як розійшлися, всі плакали, бо вирішили переселити всіх українців. Люди не згідні були. То як? З діда-прадіда всі на місці працювали, обжилися, а тепер їдь хто-зна куди? Збори робили 5 разів. Нарешті насильно виселили в серпні місяці. Що візьмеш? В кого був кінь, то ще щоне-будь можна було взяти, а коли коня забрали поляки. . . Приїхав поляк нас із сусідкою забрати, став і заламав руки. Каже: 'Як можна їхати?' Все лишається на ліжках, на стінах, буквально все лишається, заходь і живи. Свиня, гуси, кури, січкарня, жорна, плуг, борони, стодола, повна снопів (позвозили снопи з поля), сад, одних яблунь 45, а груші, сливи, черешні, вишні. . . Я дивувалась, чого мама день і ніч плакала. То можна було розрив серця дістати від такого життя, а тато зробився мовчазним. 14 серпня ми виїхали з села, а приїхали в Тернопільську область, Струсівський р-н, с. Лошнів 14 жовтня. Два місяці в дорозі, ні випрати, ні зварити, голодні, брудні. . ."

Кожний лист-спогад відкриває жахливі сторінки знущань і терору над українцями Надсяння під час акції переселення. Ось які трагічні події відбувалися в селі Павлокома. Про них пише колишня жителька цього села Троян М. М.: "Село Павлокома знаходиться між: Перемишлем і Сяноком. Село було заселене переважно українцями, але тут жило також близько 200 душ поляків та 2 родини євреїв. Жили всі в злагоді, незалежно від національности.

Loading...

 
 

Цікаве