WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Історія цензурних заборон творів Тараса Шевченка (1861-1900 роки) - Реферат

Історія цензурних заборон творів Тараса Шевченка (1861-1900 роки) - Реферат

Реферат на тему:

Історія цензурних заборон творів Тараса Шевченка (1861-1900 роки)

З усіх кривд і знущань, яких зазнало українське слово від імперської цензури, найбезжальнішими були, мабуть, заподіяні творам Т. Шевченка. "Український народ мав геніального поета, так тісно зв'язаного з життям народної маси, як, може, ні один поет на світі, але між поетом та народом непорушною стіною стала цензура, і до читача доходили лиши покалічені, знекровлені та обездушені уривки Шевченкової поезії" [1, 3]. І так було не лише за життя поета, але й ще тривалий час по смерті, коли його творчість стала об'єктом полювання великодержавних "цензурних скорпіонів".

Саме на початок 60-х років ХІХ століття припадає ідея вищих правлячих кіл Росії про перебудування старої цензурної машини, яка вже, на їхню думку, віджила своє і стала "недостатньо дієвою". Після перегляду деяких документів і циркулярів, у яких містилися старі цензурні правила [2, 430-445], у листопаді 1859 року височайшим повелінням Головне управління цензури було відокремлено від Міністерства народної освіти для "утворення із нього особливої офіційної держави для виключного і безпосереднього завідування цензурою в імперії і Царстві Польському" [2, 446]. Так, Головне управління цензури на початок 1860 року зазнало глобальних перетворень і було зобов'язано стежити "систематично за ходом літератури, скеровувати її до істинної мети освіти і державної користі" [2, 446]. Відповідно до того, як втілювалися в життя реформи, цензурна політика цього періоду ознаменувалася набагато суворішим, ніж це було в попередні роки, ставленням до літератури: у 1861 році на одному із засідань цензурної комісії було розглянуто статут про "поступовий перехід від попереджувальної цензури до каральної" [2, 472]. Україна в цензурному відношенні опинилася в значно гіршому становищі, ніж, приміром, Польща чи Фінляндія, хоча й до літератур цих країн було застосовано дуже серйозні цензурні заборони. Для прикладу: 31 травня 1861 року було видано циркуляр із вказівкою "твори польською мовою... розглядати особливо уважно і звертати увагу на те, щоб у них не було допущено статей, які підтримують народність польську", циркуляр же від 31 жовтня того ж року стосувався Фінляндії і, за словами О. Скабичевського, був результатом страху перед фінським сепаратизмом [2, 467-469]. Але саме для України, окрім загальних для всієї імперії цензурних правил, застосовувалися ще й додаткові. Суть їх зводилася до того, аби в українських книгах, де говориться про народність і мову українську, "українці не давали переваги любові до своєї малої батьківщини перед любов'ю до отечества" [3]. А якраз у творах Тараса Шевченка любов до своєї батьківщини звучала з незнаною досі силою, тому навіть після смерті поета і його твори, і сама пам'ять про нього стали предметом нещадних цензурних переслідувань і заборон.

Особливо посипалися цензурні репресії на твори Шевченка після двох ганебних антиукраїнських циркулярів - Валуєвського (1863) та Емського (1876). "Те, що десятиліттями приховувалося й завуальовувалося, нарешті було сказано гранично чітко й однозначно: аби поставити раз і назавжди всілякі питання про український сепаратизм...треба було передусім заборонити цю мову" [4, 168], а відповідно - і твори Тараса Шевченка, бо саме вони стали, за словами Івана Огієнка, її "наріжною підвалиною" [5, 207]. Щоб зрозуміти весь трагізм ситуації, спробуємо простежити бодай за деякими цензурними заборонами, що стосувалися творчості великого поета.

Як уже було зазначено, не дозволялося не лише видавати твори, й навіть вшановувати пам'ять про нього. Так, 1863 року чигиринським єпископом Серафимом було розіслано повідомлення про заборону служити панахиду по Тарасу Шевченку [8], а деякі рукописні твори поета поповнили собою списки нелегальної літератури [9]. Але це не зупиняє його прихильників і послідовників: вони продовжують розповсюджувати твори Шевченка по Україні як в друкованому, так і в рукописному варіантах. Яскравим підтвердженням цього є рапорт київського поліцмейстера київському, подільському і волинському генерал-губернатору (1864 рік, 16 грудня) про "розповсюдження в Києві творів Шевченка" [10]. У тому ж таки 1864 році, після повстання селян у селі Красний Кут, твори Шевченка вилучаються при обшуках і стають ще однією серйозною підставою для звинувачення повсталих [11]. Об'єктом доносів ворогів українства були твори поета і надалі. Так, у 1867 році до шефа жандармів князя Долгорукова прийшла анонімка про те, що "з мертвого Шевченка відродилася ціла зграя самих завзятих сепаратистів і ненависників Росії". Тому в тексті "Кобзаря" 1867 року було зроблено чимало купюр самими впорядниками-редакторами (М. Костомаровим та Г. Вашкевичем), щоб урятувати хоч щось із цієї книги. Повнішими були два закордонні видання 1867 року (Львів) та 1876 (Прага), але й вони були неповними, бо чимало творів сховано було або в архівах урядових установ, або в приватних осіб [1, 4].

Після видання горезвісного закону 1876 року, де "на відміну від валуєвського обтічного, невизначеного "приостановить" головною домінантою стає слово "воспретить" [4, 169], цензурні причіпки до Шевченкового слова незмірно збільшилися.

Щоб хоч якось обійти цензурні рогатки і донести Шевченкове слово до читача, у драгоманівській друкарні в Женеві 1878 року накладом 1000 примірників виходить "Кобзар". Книга містила 19 творів, мала мініатюрний формат (55х85 мм) і саме завдяки цьому потрапила в Україну (саме такого розміру часто пересилалися до Росії цигарки), обійшовши п. 1 Емського указу. І, треба сказати, книга ця досить успішно виконала свою місію, бо вже у 1879 році вона вилучається при обшуках як заборонена у містах України, зокрема Одесі [12]. А через деякий час про "шкідливий" вплив ідей Шевченка на молодь пише у своєму донесенні (від 27 листопада 1879 року) тимчасовий одеський генерал-губернатор [13]. Так само це видання "Кобзаря" фігурує у звинувачувальному акті справи членів партії "Народна воля" у 1880 році [14]. Забороненим у цьому ж році є й неповне празьке видання "Кобзаря" 1876 року і окреме видання "Гайдамаків" [15].

Після приходу на престол Олександра ІІІ (1 березня 1881 року) цензурні причіпки до Шевченкових творів і пам'яті, за словами О. Лотоцького, "досягли свого апогею". Недремне око цензури не могло, звичайно, пропустити ювілей пам'яті Тараса Шевченка 1881 року. Відповідно, ця дата теж була "відзначена" цілим рядом заборон. Наведемо бодай кілька прикладів останніх. Так, уже наперед (щоб, не дай, Боже, не спізнитися) 24 лютого 1881 року на світ з'явився циркуляр Головного управління у справах друку про заборону публікувати в газетах статті, які закликають шанувати пам'ять поета [16]. А 6 квітня 1881 року циркулярами того ж відомства забороняється до друку рукопис книги М. Комарова "Про життя та пісні Кобзаря Т. Г. Шевченка", бо вона, на думку цензорів, "не позбавлена тенденційності і при тім, судячи з її викладу й обсягу, що навряд чи перевищує одного друкованого аркуша, призначається для читання простому народу" [17]. А в поданні, надісланому до Київського окремого цензора з іноземної цензури від 26. 11. 1881 р., було зазначено, що на його запит за № 820 повідомляється для відповідного розпорядження, що брошура "на малоруському наріччі "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка з огляду на її тенденційну спрямованість уявляється незручною до надрукування" [17]. Так само "незручною", а тому такою, що "повинна бути заборонена до надрукування" визнається збірка "Чтение для народа. Выпуск 2-ой. Т. Г. Шевченко", яка мала б вийти 1882 року [17], а "Кобзар" впевнено тримається у каталозі нелегальних книг [18]. У 1883 році Цензурний комітет вимагає заборони навіть тих поезій, які раніше були надруковані. Так, у виданні "Кобзаря" 1883 року (СПб, друкарня В. Балашова) було вилучено:

1. "Послання до А. О. Козачковського", в якому автор, на думку цензорів, "жаліючись на своє важке становище під час заслання, дає занадто прозорий натяк на те, що постраждав лише за пристрасть свою складати вірші".

2. "Послання до М. І. Костомарова", хоча у примітці до цього вірша і зазначено, що його вже було надруковано в "Русской Старине" (1880. - № 3). Але воно, на думку цензорів, не може бути дозволене до друку, бо в ньому "неначе відчувається та думка, що автор був скоріше невинним мучеником, ніж злочинцем, який заслужив покарання".

3. "Хіба самому написать...", в якому автор нібито говорить, що йому "ненависна причина його заслання, вказуючи, як здається, на те, що його неправильно було засуджено".

4. "Якби тобі довелося в нас попанувати...", де автор "неначе зі схваленням ставиться до випадку, що сам він і передає, як один хлопець, заставши пана, який мордує дівчину, проткнув його як жабу вилами".

5. "П.С.", в якому висловлюється до того "глибока відраза до панів поміщиків... що легко може послужити приводом до збудження незадоволення між станами" [1, 5].

З цього приводу варто згадати сьоме з тринадцяти тимчасових правил по цензурі від 12 травня 1868 року. Цим правилом заборонялося допускати до друку твори, в яких:

а) "збуджується неприязнь і ненависть одного стану до іншого" , а також

б) "заключаються образливі насмішки над цілими станами".

До цих правил вийшли ще два додатки, в яких наголошувалося, що цензура повинна "не допускати... ніяких різких і дошкульних відгуків про стосунки між поміщиками і селянами і взагалі статей, які б могли збуджувати незадоволення і роздратування одного стану проти іншого" [2, 475-476]. Можна було б повірити, що ці заборони були здійснені на "законних підставах", якби йшлося не про твори Шевченка - втілення самого духу української нації, планомірне і цілеспрямоване цькування і калічення яких тільки-но набирало обертів.

Loading...

 
 

Цікаве