WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Берестейщина - регіон в лабетах геополітики - Реферат

Берестейщина - регіон в лабетах геополітики - Реферат

Селянин зайшов до ґмiни

I дав таке речення:

„Прошу пана написати

Менi засьвяченє."

„Якєй пан народовосьцi?"

„Що, пане, й питати!

Сам пан краще мене знає -

Так прошу й писати."

Але писар засьвядченя

Не хоче писати,

Таки, хоче народовосьць

В полiщука взнати.

Селянин той вже письменний,

Що пан хоче - знає;

Подивився та примруживсь,

I так промовляє:

„Колись руським мене звали,

Але я - не росiянин,

Також добре те вiдоме,

Що й не поляк я, мосьпане".

„Українець я, - подумав, -

Як всi нашi люде,

Та те чути неприємно

Писаревi буде".

Писар, бачить, несердитий,

Нераз прийде просити -

То навiщо українцем

Слух йому дражнити!

„Ну-у пишiть там... бiлорусом".

Писар хитро усмiхнувся,

А розумний неприємностi

Таким чином збувся.49

Всупереч створюванiй владою ворожiй атмосферi, факт наростаючого нацiонального освiдомлення українського населення був незаперечний. Знайшло це своє вiддзеркалення також в офiцiйних даних перепису населення у 1931 р., так само тенденцiйного як i попереднi, якого завданням було м.iн. зареєструвати рiдну мову опитуваних. З опублiкованих даних виходить, що на територiї Берестейського, Кобринського та Дорогичинського повiтiв, поряд з загалом, якому приписано „тутешню мову" (238,2 тис.), бачимо досить численну групу населення, яка вiдстоювала окреслення своєї рiдної мови українською - 41,4 тис. (на бiлоруську годилося 22,6 тис.). З цих даних виникає, що найбiльш „зукраїнiзований" був Кобринський повiт, в якому зареєстровано - 21,9 тис. українськомовного населення при 62,9 „тутейшомовного" й 5,2 тис. „бiлоруськомовного" (вiдповiднi данi для Берестейського пов. - 17,9 тис., 95,2 тис., 17,0 тис., а для Дорогичинського - 1,5 тис., 80,2 тис., 0,4 тис.).

Зрозумiла справа, що „пiдтримка" для бiлоруського питання на етнiчно українському Берестейсько-Пинському Полiссi та Пiвнiчному Пiдляшшi, яку давала польська державна адмiнiстрацiя препаруючи статистики, слугувала виключно „моральному послабленню" українських „претензiй" на цiй територiї. Отже не роблено нiчого, що могло б насправдi пiддержати статистичну фiкцiю. Зусiм iншу полiтику застосувала совєтська влада, пiд контролем якої знайшлася ця територiя осiнню 1939 р., коли включено її до складу Бiлоруської ССР.

Всупереч спертiй на етнiчний принцип аргументацiї Нiкiти Хрущова, тодiшнього I секретаря КП(б)У, а також проханням населення Полiсся, з наказу Сталiна кордон помiж УССР та БССР був викреслений назагал в згодi з колишнiм кордон помiж Пiвденно-Захiдним та Пiвнiчно-Захiдним краями з часiв iснування Росiйської iмперiї. Створено на цiй територiї двi новi „бiлоруськi" областi - Берестейську та Пинську. Всiд за цим почалося органiзування бiлоруськомовних шкiл, мiсцевої преси, вписування „бiлоруської нацiональностi" до паспортiв.

Але навiть совєтська адмiнiстрацiя мусила визнати факт досить високого рiвня української нацiональної свiдомостi в захiднiх частинi бувшого Полiського воєв. Хоч бо, як пiдкреслює сучасна дослiдниця Оксана Петровська, радянськi органи влади, згiдно з веденою полiтикою, вважали всiх не вмiючих окреслити своєї нацiональностi бiлорусами,50 з даних Тимчасової управи за листопад 1939 р. виникає, що в Кобринському повiтi свою нацiональнiсть як українську окреслило 32% населення. Все ж таки число українськомовних шкiл в порiвняннi з бiлоруськомовними на цiй територiї було символiчне - у цiлiй Берестейськiй областi в 1940 р. було їх 58, тодi як бiлоруськомовних - 747. Школи, в яких ведене було навчання по-українськи, були пiд постiйним наглядом i зазнавали тиску зi сторони совєтської адмiнiстрацiї й реперсивного апарату (наприм. у червнi 1941 р. арештовано 30 учителiв-українцiв з Берестейського i Кобринського повiтiв). Отже й не дивно, що як стверджує О. Петровська, такi елементи культурно-освiтної полiтики як: посилена iдеологiзацiя, бiлорусинiзацiя, атеiзацiя не могли викликати позитивних суспiльних реакцiї, оскiльки не вiдповiдали потребам бiльшої частини суспiльства.51

Епоха „перших совєтiв" тривала на Полiссi до червня 1941 р. Уводивши свiй подiл окупованих територiї нiмцi сперлися на межi визначенiй Берестейським договором 1918 р. i включили Полiсся до Райхскомiсарiату Україна. Оскiльки метою нiмецької окупацiйної адмiнiстррацiї була передусiм економiчна експлуатацiя здобутих територiй, залишала вона деяких маргiнес свободи в дiлянцi освiтньої i культурної активностi населення. В цих умовах в Берестi й Пинську органiзованi були Українськi Допомоговi Комiтети (в менших мiсцевостях їхнi фiлiали), якi займалися передусiм соцiальними та освiтнiми справами, на початку 1942 р. почала з'являтися преса українською мовою („Наше Слово" у Берестi i „Пинська Газета" у Пинську), українська мова була визнано урядовою (поруч з нiмецькою). Розвивалося також українське шкiльництво (початкове i професiйне) та культурнi iнституцiї (в тому й „Просвiта"). Отже, не дивившися на важкi умови воєнного перiоду й постiйне загроження репресiями зi сторони нiмецької полiцiї у випадку запiдозрення у спiвпрацi з дiючим i на Полiссi українським збройним пiдпiллям (у 1943-1944 в гiтлерiвських в'язницях загинули два черговi голови берестейського УДК та численнi українськi дiячi з Берестя й Кобриня), вiдбувалася постiйна вiдбудова українського нацiонального життя на Берестейсько-Пинському Полiссi.

З поверненням Полiсся пiд совєтську владу у 1944 р. полiтика лiквiдацiї всяких проявiв української нацiональної активностi була вiдновлена, а органiзаторiв культурного та освiтного життя зустрiли кривавi репресiї. Все ж таки школи з навчанням українською мовою дiяли ще в перших роках пiсля вiйни, а численнi випускники середнiх шкiл виїжджали на навчання у вищi школи в Українi, зокрема у Львовi. Було це суперечне з офiцiйною нацiональною полiтикою, тому наука українською мовою була систематично лiквiдована з наказу адмiнiстрацiї (деякi школи протрималися до початку 1950 рр.), яка також на всякi способи примушувала населення декларувати „бiлоруську нацiональнiсть". Ось реляцiя Iвана Дехтерука, свiдка та учасника тодiшнiх подiй: У 1944-45 навчальному роцi в селi Радостовi Дивинського району (з 1959 року - Дорогичинського) Брестської областi працювала початкова школа з українською мовою навчання. Наприкiнцi серпня 1945 року завiдуючий Дивинським райвiддiлом народної освiти I. I. Пiдгорний покликав мене до кабiнету i сказав, що призначає мене завiдуючим школи, i що з першого вересня вона повинна працювати бiлоруською мовою навчання. Вiн додав, що це є команда райкому партiї i райради. Я сказав, що вона може викликати незадоволення населення. Вiн погодився зi мною, але аргументував свою вказiвку тим, що люди у нас вiдсталi i не розберуться, а щоб було без шуму, вивiску на примiщеннi школи мiняти не потрiбно. Слiд тiльки роз'яснити людям, що Україна не дає нам пiдручникiв українською мовою, i село Радостiв знаходиться ж на територiї Бiлорусiї, а не України. Пам'ятаю, працювати вчителям i навчатися дiтям у тiй школi було дуже важко, зате з української вона стала бiлоруською.

Менi також добре вiдомо, як населення Кобринського району, будучи в дiйсностi українським, стало на паперi бiлорусами. Це я хочу показати на прикладi свого рiдного села Повiтi, в котрому я працював учителем 45 рокiв.

Я, як i корiннi жителi села Повiтi, - українець. У 1946 роцi, коли сiльрада заводила господарчi книжки, була чутка, що коли хто запишеться українцем, то його повезуть до Сибiру, як українського нацiоналiста. (Нагадаю, близько 120 мешканцiв села Повiтi зi зброєю в руках були стрiльцями УПА). Секретар сiльради писав проти кожного з тих, кого обминуло страхiття вiйни, - нацiональнiсть: бiлорус. Пояснював коротко: живеш в Бiлорусiї - значить, бiлорус. Так українцi села Повiть стали бiлорусами.52

Цього роду практики мали мiсце не лише в перiод т.зв. сталiнiзму, але й у 1960-1970-х роках. Внаслiдок цих манiпуляцiй в 1989 р. на територiї Берестейської областi БССР мало офiцiйно проживати всього 60,6 тис. українцiв, бiльшiсть яких потрапила до цiєї нацiональної рубрики лише тому, що народилася на територiї Української ССР. Було це в згодi зi ще однiєю брехнею совєтської пропаганди яка проголошувала, що пiсля 1945 р. за межами „Радянської України" не залишилися жоднi територiї зеселенi автохтонним українським населенням. Щойно з остаточним крахом совєтьського режиму українцi Берестейщини отримали можливiсть голосно заявити про свою присутнiсть i про свої нацiонально-культурнi потреби. Але „геополiтичнi лабети", в якi цей регiон потрапив ще в минулих вiках, i досi сильно здушують живчик українського нацiонального пробудження.

Loading...

 
 

Цікаве