WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Берестейщина - регіон в лабетах геополітики - Реферат

Берестейщина - регіон в лабетах геополітики - Реферат

Вже 19 грудня 1919 р. на цiй територiї проведений був перепис населення, який обняв також Берестейський i Кобринський повiти. Якщо б вiрити вислiдам перепису, в Берестейському повiтi проживало б тодi 30,5 тис. бiлорусiв, 14,4 тис. полякiв, 7,5 тис. жидiв та 3,3 тис. „iнших". В Кобринському пов. мали б переважати „тутешнi" - 75,6 тис., крiм яких мало б бути 16,4 тис. полякiв, 9,8 тис. жидiв, 4,6 тис. бiлорусiв та 1,4 тис. „iнших".

Для порiвняння, росiйський перепис 1897 р. на територiї Берестейського й Кобринського повiтiв зареєстрував разом 287,4 тис. українськомовного населення, 70,7 тис. єврейськомовного, 12,7 тис. польськомовного i 5,6 тис. бiлоруськомовного.

У першому реченнi вступу до публiкацiї вислiдiв перепису „скромно" зауважено: Перепис населення проведений на територiях зайнятих польськими вiйськами є одним з найпрекраснiших документiв адмiнiстрацiйної працi часiв великої вiйни.34 Якщо так, то чому могло стати те, що безсумнiвно українське пiд етнiчним оглядом, хоч назагал без угрунтованого нацiонального почуття, населення стало нi з того нi з сього бiлоруським чи „тутешнiм". Пояснення цiєї загадки дає в своїх спогадах Єжи Осмоловський, генеральних комiсар Цивiльного Управлiння Схiдних Земель: Перепис населення здiйснений 19 грудня мав, згiдно з попередньо прийнятими тезами, виказати, що автохтонне населення представляє собою масу несвiдому i пасивну пiд нацiональним оглядом, за винятком польського населення. Таке переконання мав Головний Вождь (Ю. Пiлсудський - Ю. Г.) i цiле польське суспiльство. (...)

Перепис, який мав передусiм полiтичнi цiлi був проведений п. Забєжовським, членом Польської Вiйськової Органiзацiї, абсолютно податливим на полiтичнi впливи II-го вiддiлу (вiйськова контррозвiдка - Ю. Г.), при дуже великiй участi Кресової Сторожi в характерi переписних комiсарiв, проводивших перепис на мiсцях. (...)

Перепис 1919 р. iгнорував росiйську нацiональнiсть. Не мiг зусiм обминути її iснування, хоч би з огляду на численний стан православного духовенства та численних бувших росiйських урядникiв, а також росiйської iнтелiгенцiї - отже вмiстив в рубрицi „iншi нацiональностi" цих росiян, якi не далися переконатися, що є бiлорусами, або в рубрицi „тутешнi" цих громадян, якi не погоджувалися з найменуванням „бiлорусiв", пропонованим переписними аєнтами, погоджувалися на назву „тутешньої" нацiональностi. (...) Нацiональнi вiдносини всiх повiтiв давних губернiй Мiнської i Гродненської знав я досконало - нiколи не зустрiв представникiв нацiональностi „тутешнiх", нi людей, якi вiдмовлялися б вiд вiдповiдi на запитання чи є поляками, росiянами чи представниками якоїсь iншої нацiональностi. найчастiше вiдповiдь мiсцевого селянина звучала - я православний, руський...35

Влiтку 1920 р. Полiсся було зайняте бiльшовицькими вiйськами, якi пiсля битви пiд Варшавою витiсненi були на схiд. Управляти цiєю територiєю стало тодi Тимчасове Прифронтове Управлiння, яке на практицi використало досягнення перепису 1919 р. Ось, що про це пише Є. Осмоловський: Законодавча дiяльнiсть Тимчасового Управлiння проявилася в адмiнiстрацiйному подiлi повiтiв почерез утворення 10 нових повiтiв i рiшення мiнiстра внутрiшнiх справ за 28 жовтня 1920 р. „про офiцiйну мову та про використання мiсцевих мов в урядових зносинах i в шкiльництвi". Рiшення це було введене в формi обiжного листа голови Управлiнняза 28.Х.1920 року. Офiцiйною мовою визнана була польська мова, з допущенням в шкiльництвi i самоуправлiннi вживання мiсцевої мови. Мiсцевою мовою визнається в волинських повiтах - українську мову, в повiтах Гродненському, Волковиському i Лiдському польську мову, в повiтах Берестейському, Кобринському, Пружанському, Слонимському, Новогрудському, Пинському, Несвiському, Вiлейському й Дисненському - бiлоруську мову.36

Таким способом, почерез манiпуляцiї переписних комiсарiв i мiнiстерськi розпорядження проведене було „виправлення" етнiчних кордонiв згiдне з потребами польської полiтики на „кресах", сформуловане в документах 1918-1919 рокiв.

Польська державна адмiнiстрацiя визнаючи факт приналежностi Полiсся до української етнiчної територiї, пiдтверджувала б, що накреслення пiвнiчного кордону УНР в трактатi з 9.II.1918 р. було з огляду на право нацiй на самовизначення було властивим. Натомiсть манiпулюючи результатами переписiв (також перепису 1921 року) створювала „аргумент" на свою користь. Манiпуляцiї тi супроводжувала також гостра антиукраїнська пропаганда, зокрема в середовищах пов'язаних з тзв. ендецiєю (нацiональною демократiєю). Ось, як коментував українськi визвольнi змагання її лiдер Роман Дмовський: Безсумнiвно iдею створення української нацiї i збудування внаслiдок цього української держави, нiмцi вважали одним з найпрекраснiших витворiв свого полiтичного генiю.37

З практичним втiленням полiтики невизнавання присутностi українцiв на берестейсько-пинському Полiссi зустрiвся м.iн. вiдомий вже нам Василь Дмитрiюк, який залишився в Берестi також пiсля його приєднання до Польщi (походив з розташованого по сусiдську з Берестям пiвденнопiдляського села Костомолоти): З'явилося зарядження про паспорти. Коли я зголосився до повiтового уряду за тим „доводом особiстим", мене запитали про нацiональнiсть. „Звичайно, що українська", сказав я. „Нєма такєй народовосьцi", заявив урядовець: „ту нє ма жадних українцуф". „Але я є українцем i прошу так записати, iнакшого „доводу" я не прийму". Пiсля наради з другими урядовцями i самим начальником повiту, який мав висловитися: „а нєх там бендзє єден українєц", я отримав „довуд" з зазначенням „народовосць українска" i з iм'ям Василь, а не „Базилi".38

Звичайно, проводженi державною адмiнiстрацiєю, манiпуляцiї нацiональною статистикою, критично зрештою оцiнюванi деякими польськими вченими, а навiть полiтичними дiячами, не могли змiнити факту, що зерно українського нацiонального вiдродження, кинуте тут у 1917-1919 роках все ж таки плодоносило. I хоч український нацiональний рух мусив тут боротися з всякими перешкодами, його присутнiсть була виразною i незаперечною.

У вiдрiзненi вiд Галичини, справа державної приналежностi якої не була довший час остаточно врегульована, захiдноукраїнськi територiї, якi входили ранiше до складу Росiйської iмперiї були визнанi за Польщею вже українсько-польським договором з квiтня 1920. Поставило це мiсцеву українську елiту перед проблемою шуканя моделi спiвжиття з польською державою. Природним було бажання автономiї в межах української етнiчної територiї. З такими саме вимогами виступили представники українського населення, якi на початку червня 1920 р. провели зустрiч з групою послiв з лiвих польських партiй. У свойому „Меморiялi" українцi вимагали: 1. Горожанського рiвноуправлення. 2. Амнестiї для полiтичних в'язнiв. 3. Знесення вiйськової окупацiї. 4. Злуки в один круг Волинщини, Холмщини, Пiдляша i Берестейщини. 5. Знесення вiйськового кордону мiж тими повiтами i Польщею. 6. Самоврядування на загальнодержавних основах. 7. Рiвноуправнення при обсаджуванню державних посад. Назначення при мiнiстерствi внутрiшнiх справ, публiчних робiт i просвiти радникiв українцiв. 10. Народнього шкiльництва. 11. Автономiчних прав на державному полi.39

Хоч як мiжнароднi договори, так i конституцiя Польщi мали гарантувати громадянам непольських нацiональностей багато спецiальних прав, однак дiйсна полiтична атмосфера була дуже вiдмiнною вiд вiзiї записаної в цих юридичних актах. Було це насамперед заслугою польських правих партiй, зокрема т.зв. ендецiї (нацiональної демократiї), до 1926 р. домiнуючої на польськiй полiтичнiй сценi, якої програмою були денацiоналiзацiя й асимiляцiя. Одним з засобiв боротьби державної адмiнiстарцiї з українським нацiональним рухом були спроби iзолювання вiд себе окремих українських регiонiв тобто т.зв. полiтика регiоналiзацiї, сформульована на урядовому рiвнi у 1923 р. Її заложенням було зокрема „консервування" довоєнних полiтичних i адмiнiстрацiйних меж, якi протинали територiю заселену українцями, роздiлюючи її на пiдавстрiйську Галичину (в її межах були намагання iнiцiювання й пiдтримування антиукраїнського сепаратизму лемкiв, бойкiв i гуцулiв), Королiвство Польське (Холмщина i Пiвденне Пiдляшшя), Пiвденно-Захiдний край (Волинь) та Пiвнiчно-Захiдний край, в якого складi були Берестейщина, Пиншина та Пiвнiчне Пiдляшшя. На цiй останнiй територiї проживання автохтонного українського населення було взагалi заперечуване.

Однак ситуацiя в теренi яскраво спростовувала цi адмiнiстрацiйнi фальсифiкацiї, оскiльки українцi Берестейщини вже вiд перших парламентських виборiв у 1922 р. активно включилися в вир полiтичного життя, спiльно з представниками Волинi, Холмщини i Пiдляшшя зголошуючи своїх кандидатiв до посольських i сенаторських крiсел. Створений був Блок Нацiональних Меншостей, який гуртував також жидiвськi, нiмецькi та бiлоруськi партiї. Прийшло тодi до українсько-бiлоруських суперечок щодо обсадження перших мiсць, гарантуючих посольськi мандати, на списках у Бiльському, Берестейському та Пинському виборчих округах, якi бiлоруськi дiячi - в слiд за поляками - проголосили „етнiчно бiлоруськими". Питання вирiшено тодi компромiсно - першi мiсця на списках Блоку у Бiльському i Пинському округах обсаджено кандидадатими зголошеними бiлоруськими органiзацiями, а в Берестейському окрузi два першi мiсця отримали українцi. Вислiд голосування був такий, що саме цi особи отримали посольськi мандати (з Берестя послами стали Василь Дмитрiюк i Сергiй Хруцьких), а крiм цього сенатором з Полiського воєводства обраний був українець Iван Пастернак.

Loading...

 
 

Цікаве