WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Берестейщина - регіон в лабетах геополітики - Реферат

Берестейщина - регіон в лабетах геополітики - Реферат

Ситуацiя змiнилася, коли внаслiдок розвалу Австро-Угорщини та поразки Нiмеччини, виникли умови для вiдродження самостiйної польської держави, що вiдбулося в листопадi 1918 р. У першiй половинi 1919 р., пiсля евакуацiї нiмецьких вiйськ з окупованих ними територiй бувшої Росiйської iмперiї, вiдкрилися польсько-український та польського-большевицький фронти. Польща показалася краще пiдготовлена до цiєї боротьби пiд оглядом нацiонально-iдейної мобiлiзацiї загалу суспiльства i вже весною 1919 р. польськi вiйська зайняли захiдну частину Волинi та бiльшiсть „Литви".

Черговим кроком польських полiтикiв у вiдношеннi до земель, на яких у 1918 р. почала формуватися українська державна адмiнiстрацiя, була спроба примусити український уряд, щоб визнав їхню анексiю в замiн за його визнання польським урядом. Саме таку програму бачимо в Секретнiй заявi Польської Демократичної Централi на Українi в справi польсько-українських вiдносин вiд 10 сiчня 1919 р. Його автори, займали назагал позитивне становище вiдносно української боротьби за самостiйнiсть та пiдкреслювали потребу швидкого мирного врегулювання польсько-українських стосункiв, однак за умови: зречення уповноваженими представниками української нацiї всяких претензiй до Пiдляшшя, Холмщини, схiднопї Галичини, захiдної частини Волинi (необхiдної для включення в кордони Польщi зi стратегiчних причин), а також до цих частин Бiлорусi, якi мають увiйти в склад Речипосполитої Польської, а якi Україна почерез берестейський трактат визнала за свої територiї.28

Очевидно приналежнiсть заселеного етнiчними україцями берестейсько-пинського Полiсся до „Бiлорусi" чи „Литви" була наслiдком iсторичних процесiв полiтичного а не етнокультурного характеру i їхнє приєднання до української держави у 1918 р. треба розглядати як виправлення iсторичної кривди заподiяної тутешньому автохтонному населенню. Однак для польської сторони ситуацiя iснуюча до 1918 р. була претекстом для негування права України до цих територiй, а отже й права українськомовних полiсян на українське нацiональне самовизначення. Логiчним наслiдком цього стало розповсюджування твердження, що на цiй територiї проживають не етнiчнi українцi а бiлоруси, оскiльки бiлоруська полiтична репрезентацiя була настiльки слаба, що не створювала поважної небезпеки для польських прагнень домiнацiї на територiї „Литви-Бiлорусi".

Такими власне мотивами - з одного боку побоюваннями перед українськими прагненнями до об'єднання всiх етнiчних територiй, а з другого - легковажним ставленням до бiлоруського нацiонального руху, керувалися професори В. Каменецький, С. Кутшеба та Е. Малiшевський, опрацьовуючи на початку 1919 р. року мiнiстерський документ План праць над польською схiдною границею. Стверджувалося в ньому м.iн., що: при розмежуваннi Бiлої Русi вiд України, польський iнтерес є солiдарний з бiлоруським iнтересом.29 Цей бiлоруський iнтерес то прагнення групи бiлоруський дiячiв до збереження границi помiж „Литвою" та Волинською губернiєю як пiвденної границi бажаної ними бiлоруської держави.

Треба тут зробити застереження, що така концепцiя почала здобувати прихильникiв серед бiлоруських дiячiв щойно в кiнцевому перiодi I свiтової вiйни. Ранiше при означуваннi бiлоруської територiї керувалися вони етнографiчним принципом. Отже й на сторiнках довоєнних бiлоруських публiкацiй не був пiддаваний пiд сумнiв факт, що околицi Бiльська, Берестя, Кобриня та Пинська зеселенi етнiчними українцями. Ще у оприлюдненому 27 червня 1916 р. у Лозанi Меморiялi представникiв Бiлорусi на II з'їзд нацiй, стверджувалося, що пiвденна межа Бiлорусi проходить на пiвнiч вiд Берестя.30 Коли однак хiд подiй (нiмецькi невдачi на захiдному фронтi та революцiйне напруження, а згодом повалення царизму в Росiї) показали перспективи нового уложення нацiонально-полiтичних вiдносин в захiднiй частинi Росiйської iмперiї, також серед бiлоруських дiячiв з'явилося прагнення до полiтичної самостiйностi. Оскiльки розумiли вони, що їхнi сили надто слабкi до боротьби за свою державнiсть, в бiлоруських колах з'явилася думка створення бiлорусько-литовської федерацiйної держави в межах довоєнної „Литви". I хоч державотворчi прагнення бiлоруської нацiональної елiти не принесли успiху, змiнили однак її уявлення про Бiлорусь. Перестала вона бути лише територiєю зеселеною бiлоруським етносом, ставши вiзiєю держави, якої кордони повиннi максимально наближуватися до iсторичних меж бувшого Великого Князiвства Литовського, якого продовженням була „Литва" - 6 бiлорусько-литовських губернiй Северо-Западного края. Отже в межах цiєї нової Бiлорусi повиннi знайтися також етнiчно українськi пiвденнi окраїни Гродненської та Мiнської губернiй. З часом наслiдком такої логiки стали твердження бiлоруських дiячiв про його етнiчну бiлоруськiсть.

Як бачимо до цiєї не так то й великої територiї претензiї зголошували не лише українцi, але й поляки, литовцi, бiлоруси, про нiмецьких i росiйських великодержавникiв не згадуючи. Саме проти цього протестував у свойому обширному меморiялi, висланому 28 травня 1918 р. до українського Мiнiстерства Народної Освiти, настоятель православної парафiї Крупчицях Кобринського повiту, о. Никанор Котович: В сьогоднiшнiй час, коли виникла i вводиться в життя нова теорiя „сомовизначення" нацiй, цьому українському народовi, який проживає в Берестейському, Кобринському, Бiльському i частинi Пружанського повiту, загрожує нова i найбiльша небезпека, якої суть в тому, що самовизначаючася Польща з однiєї сторони (захiдної), Литва з другої (пiвнiчної), Бiлорусь з третьої, тобто пiвнiчно-схiдної сторони публiчно, вiдкрито на всiх майже зiбраннях i з'їздах, в особах своїх представникiв, зголошують кожна свої дивнi претензiї на влучення цих чисто українських повiтiв до складу своїх територiй. Це тим бiльш дивне, що нi один навiть українцеь Бiльського, Берестейського i Кобринського повiтiв не розумiє нi одного навiть слова по-литовському. А мiж iншим, найкраща у всiх вiдношеннях половина Берестейського повiту i цiлий найбагатший Бiльський повiт з частиною Пружанського, зi знаменитою Бiловезькою пущею i зi всiм тамтешнiм чисто українським неселенням вже включенi до складу Литви нiчого не розумiючої по-українськи. Яке ж це самовизначення нацiй?!31

Дальший розвиток подiй показав, що реальну силу, щоб перейняти Полiсся пiд свою контролю мала в тому часi передусiм Польща. Остаточне вирiшення питання державних кордонiв пiслявоєнної Європи мало однак належати до мирової конференцiї, яка в половинi сiчня 1919 р. почалася у Парижi. На її форум перенеслися також дискусiї про етнiчнi i державнi границi. З оляду на те, що Українська Народна Республiка Найвищою Радою Союзних Держав була зарахована до держав в станi виникання, її делегацiя не брала удiлу в працях конференцiї. В цiй ситуацiї удiл української делегацiї обмежився до спецiального меморандуму до повноправних учасникiв конференцiї. До меморандуму була додана карта з кордонами української держави, визнання яких уряд УНР вимагав вiд учасникiв конференцiї. На територiї Пiдляшшя i Полiсся бажана лiнiя кордону УНР була скоригована в стосунку до лiнiї з берестейського трактату й обiймала також заселену українцями частину Бiльського та Пружанського повiтiв. Однак окремо квестiєю кордонiв УНР конференцiя не займалася, бо головнi її учасники, зокрема Францiя, вважали питання української державностi над Днiпром за внутрiшньоросiйську проблему.32

В кращiй ситуацiї була польська делегацiя, якої представники брали удiл в засiданнях конференцiї. Нотою з 3 березня 1919 р. вимагала вона включення до складу Польщi бiльшостi територiї „Литви" та Волинської губернiї. Однак союзнi держави, розраховуючи на падення бiльшовицького режиму i вiдродження „бiлої" Росiї не погоджувалися на такi польськi ревiндикацiї. Треба нагадати, що полiтичною основою визнання самостiйностi Польщi був один з тзв. 14 пунктiв Вiльсона, президента США, проголошених 18.I.1918 р., в якому було застереження, що польська держава повинна обiймати землi заселенi безсумнiвно польською людностю.33 За таку територiю представники Антанти визнавали територiю Польського королiства (з Холмщиною i Пiвденним Пiдляшшя). В цiй ситуацiї польська делегацiя мусила витратити багато енергiї на переконання учасникiв конференцiї про приналежнiсть до польської етнiчної територiї Бiлостоцької областi, отже й Бiльського повiту. Щойно 8 грудня Найвища Рада Мирової Конференцiї прийняла декларацiю, в якiй дала польському урядовi згоду на органiзування своєї постiйної адмiнiстрацiї на схiд вiд лiнiї Бугу, починаючи вiд бувшої австрiйсько-росiйської границi до мiсця зiткнення меж Берестейського й Бiльського повiтiв. Далiше лiнiя ця керувалася на пiвнiч в сторону мiстеча Ялiвка, залишаючи на польськiй сторонi клаптики Берестейського й Пружанського повiтiв. Лiнiя ця згодом стала частиною т.зв. лiнiї Керзона.

Сподiваюччися корисної для себе децизiї конференцiї в квестiї Бiлостоцької областi, польський Установчий Сейм 2 серпня 1919 р. прийняв тимчасове рiшення про утворення Бiлостоцького воєводства, в якого склад увiйшли м.iн. Бiльський, Бiлостоцький та Сокiльський повiти. Територiї на схiд вiд лiнiї визначеної 8.ХII.1919 р. залишалися пiд Цивiльним Управлiнням Схiдних Земель.

Loading...

 
 

Цікаве