WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Культурно-просвітницька діяльність yкраїнських cічових стрільців у роки першої світової війни - Реферат

Культурно-просвітницька діяльність yкраїнських cічових стрільців у роки першої світової війни - Реферат

Нацiональна свiдомiсть залишалася тут також ще на досить низькому рiвнi, що давало підстави україноненависникам стверджувати, що на Волині немає ніяких українців, а тільки — "Русен, Полєн унд Юден"200. Дмитро Вітовський скаржився з цього приводу Никифору Гірняку в своєму листі з Ковеля від 10 лютого 1916 р.: "Щоб хтось назвав себе вже не українцем, але хохлом, то була би рідкість, яка досі ще не лучилася"201. На запитання: "Хто ви є?" — волинське населення в основному відповідало: "християни", "православні християни", "мужики", "руські", рідше — "малорусини" та "хохли"202. Тільки в деяких місцевостях траплялися українці, що дещо знали про українську історію, зокрема про Володимира Великого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Тараса Шевченка203 — але це була рідкість. Характерним для Волині того часу є лист, який надійшов звідти до редакції "Вістей Центральної Ради" в 1917 р.: "Прийшов до нас якийсь чоловік, який каже, що він українець. Що це таке? Ми його тим часом замкнули..."204.

Але така ситуацiя не вiдбила в стрiлецьких представникiв бажання до працi, швидше навпаки. Як свiдчать їхнi записи, "надiя, що сповнимо велику мiсiю, що першi з стрiлецького брацтва станемо апостолами української iдеї на недавно освободженiй землi" додавала сили й енергiї205. З великим завзяттям взялися УСС до роботи. "Товчуся по селах, як Марко по пеклi, — зазначав сотник Вiтовський, — їду в село по два i три рази... От, що тут багато говорити: тут треба робити, робити, робити доки можна, бо не все завтрашнiй день буде подiбний на нинiшнього..."206.

Для успiшного виконання своєї справжньої мiсiї необхiдно було насамперед збiльшити кiлькiсть стрiльцiв на Волинi. Мотивуючи це тим, що "вербункова акцiя" потребує пiдготовки й освiдомлення населення, а цього кiлька осiб зробити не можуть, волинськi комiсари добилися, що на їхнi безупиннi домагання австрiйське командування кiлька разiв дозволяло збiльшувати чисельнiсть стрiльцiв. Важливу роль у цьому відіграв четар Саєвич, який, за словами Івана Крип'якевича, "щоби якось оправдати істнування "вербункового" комісаріату, взявся до вербунку і на диво стягнув біля 50 охотників; це був матеріял малої вартости (в більшости жиди) і команда УСС не дуже була вдоволена таким набутком, але будь-що-будь ці "успіхи" стрільців на окупованому терені мали це значіння, що австрійська влада почала ставитися прихильніше до УСС і крізь пальці дивитися на їх освідомлюючу працю на Волині"207. Сам Микола Саєвич, описуючи в одному з листів свій візит до австрійської окупаційної адміністрації, відзначав: "Недавно був я у Луцьку, приняли тепер прихильнійше, погодилися уже мабуть з тим, що крім Polen, Russen й Juden суть і... Українці. Висказали навіть своє задоволення з нашої ту діяльности — даючи до пізнання що якийсь час ту останемо"208.

УСС, котрi прибували на Волинь, одразу ж розходилися для освiдомлюючої працi, мандруючи з села в село (один тiльки Дмитро Вiтовський за мiсяць об'їздив понад тридцять сiл)209, зупиняючись у кожному з них, i де на загальному сходi, а де й заходячи до хат, намагалися порозумiтися з мiсцевим українством, донести до нього свої iдеї. При цьому характерні для Галичини методи переконання на волинських теренах не спрацьовували. "Щоб говорити до них, заінтересувати їх тим, про що говориться, треба вже мати практику, набуту вже тут, на місці. Найбільший галицький агітатор і вічевий бесідник лаврів збирати не буде"210, — зазначав сотник Вітовський.

Насамперед стрільці попереджували селян, які часто терпіли від усіляких насильств окупаційної влади, що не будуть у них нічого забирати і не зроблять нічого поганого, а тільки хочуть поговорити, допомогти їм хоча б добрим словом. Коли крига недовіри потрохи скресала — приступали до розмови, яка, для кращого порозуміння, часто велася у формі діалогу. Спочатку з'ясовувалося питання про те, що місцеве населення є в основному українцями. Далі бесіда йшла про українську минувшину, про її державність та героїчні сторінки, про становище українського народу під владою Росії та Австро-Угорщини (волиняки були переконані, що галичани в австрійській імперії мають менше прав і свобод, ніж вони), про леґіон УСС та його мету, про завдання українства тощо. Після цього, як правило, селяни задавали представнику УСС різноманітні запитання, головним чином на болючі для них теми. І закінчувалася зустріч роздачею українських часописів і книжок ("Що треба знати каждому українцеви?", "Про давні часи на Україні", "Про житє Т. Шевченка", "Русь-Україна та Московщина" та інших) тим українцям, що вміли читати211. Інколи для того, щоб добре порозумітися з мешканцями того чи іншого села, туди доводилося їздити по кілька разів, установлюючи контакти спочатку зі свідомішими українцями, а через них і з усією громадою.

Перше ознайомлення зі становищем на волинських землях привело стрiльцiв до переконання, що тiльки просвiтньою працею вдасться тут досягти якихось успiхiв. Перш за все необхiдно було звернути увагу на українське шкiльництво, якого на Волинi досi не iснувало взагалi. Освітній рівень населення, за даними часопису "Вістник Союза визволення України", був досить низьким: грамотність у Володимир-Волинському повіті становила 15,2%, а в самому місті — 49,8%; у Ковельському повіті і м. Ковелі, відповідно, 13,2% і 44%212. Тепер же становище ускладнилося тим, що разом iз вiдходом з краю росiйських вiйськ було евакуйовано й педагогiчний персонал213. Українське населення, що залишилося на місцях, опинилося цілковито без шкіл. Тому основним завданням вербункових комiсарiатiв УСС стала органiзацiя українського шкiльництва на Волинi.

Незважаючи на формальний дозвіл австрійської військової влади від 10 березня 1916 р. відкривати українські школи на Волині214, умови для праці були тут досить важкими. Майже вся місцева адміністрація знаходилася в польських руках, а тому вороже ставилася до організації українського шкільництва і перешкоджала його розвиткові. Також знищення багатьох сіл, нужда селян, брак учителів і шкільних приміщень, нестача грошей, різноманітні військові обмеження тощо значно утруднювали працю215. До цього додавалася часта зміна фронту, що змушувала Українських Січових Стрільців залишати нововідкриті школи і відступати. Треба було мати багато завзяття та витривалості, щоб у таких умовах переконувати людей у необхідності відкриття шкіл, організовувати шкільні комітети, збирати підписи до влади, знаходити приміщення й таке інше. Але це була єдина можливість для подібної праці і тому її необхідно було використати. Бо, як зазначав сотник Вітовський: "Бодай тих кільканадцять сіл, де будуть школи, будуть на стільки щасливі що отворяться їм очі, хто вони, чиї сини, яких батьків. Бодай тих кільканадцять сіл, пізнає, що вони також люди... Таж той дядько поки добрий, такий щирий, тільки треба його зрозуміти, треба йому сказати, хто він. Отворити йому очі, щоби вже раз встав, та не спав в тій темноті"216.

Вже навесні 1916 р. були засновані перші українські школи на Волині, а на початок 1917 р. їх кількість становила близько 70. Правда, через фронтові умови, брак учителів та деякі інші причини не завжди ці школи працювали регулярно. Але сам факт, що в тому чи іншому селі чи місті якийсь час діяла українська школа, робив величезне враження на українців краю, а особливо на дітей. Загалом же на волинських землях протягом 1916 — початку 1918 р. було вiдкрито, в основному завдяки УСС, близько 150 українських шкiл (за пiдрахунками Никифора Гiрняка, на УСС припадало 85 шкiл217), де вчилися тисячi дiтей. Найкращими з них були школи у Володимирі-Волинському (імені Тараса Шевченка), Ковелі, Матієві, Устилузі (імені Івана Франка) та інші.

Педагогiчний персонал у нововідкритих українських школах складався спочатку головним чином iз самих УСС-ів. Сюди приїхало кілька десятків освічених стрільців, які тимчасово були звільнені від військової служби. Серед них: хорунжий Осип Безпалко, підхорунжі Остап Вахнянин, Осип Бійовський, Микола Угрин-Безгрішний, Клим Коник, Роман Леонтович, десятник Іван Мода та інші. Згодом на допомогу їм прибули вчительки з Галичини, серед яких Теодора Ліщинська, сестри Володимира і Кекилія Волянські, Анна Богунівна, Ангелина Гайдучківна, Савина Сидорович, Іванна Пеленська, Марія Навроцька-Струтинська.

Loading...

 
 

Цікаве