WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Трагедія Якова Мамонтова “Коли народ визволяється”: проблематика, літературний контекст - Реферат

Трагедія Якова Мамонтова “Коли народ визволяється”: проблематика, літературний контекст - Реферат

Трагедія "Коли народ визволяється" є різновидом проблемно-філософської драми, що виникає на стику двох метажанрів – філософського і типологічного, адже у творі, окрім проблем, що тяжіють до субстанційних (рабство – свобода, любов – ненависть, вірність – зрада), порушуються й питання акцидентного порядку – соціальні, ідеологічні тощо.

Трагедія, не маючи прив'язки до місця й часу, набуває всезагальності, підносить порушувані проблеми до рівня субстанційних, філософських. "Умовність форми дає свободу письменникові вкласти в уста персонажів найрізноманітніші міркування – філософські, соціологічні, публіцистичні" [7; 386], – слушно вказував М.Острик. Проте закидів ученого щодо ілюстративності, схематизму, наявності окремих "загальних" реплік [7; 386], безперечно, прийняти не можна. Йдеться радше бо не про недоліки твору, а про особливості проблемно-філософської драми.

Трагедія Якова Мамонтова "Коли народ визволяється" близька за колом порушуваних проблем до фантастичної драми Лесі Українки "Осіння казка". А мудра сентенція, почута Лицарем від чарівника-віщуна, –

"Хто визволиться сам, той буде вільний,

хто визволить кого, в неволю візьме" [8; 197] –

ніби знаходить свій подальший розвиток, "обростає" плоттю в трагедії Я.Мамонтова. І справді: народ, визволившись, скинувши ярмо іноземних поневолювачів, потрапив у іншу залежність – від своїх експлуататорів. Драматург не дає прямої відповіді на запитання "коли народ визволяється?"

Філософ Адріан, один із героїв п'єси, не обмежує визволення його соціальним чи національним аспектом. "Народ може бути вільним лише тоді, – говорить він, – коли він переможе в собі те, що робить кожного з нас рабом натури і життєвих обставин: свій долюдський образ" [2; 65]. Ці слова мають глибокий сенс. Мимоволі пригадується часто обігруваний казковий мотив: "Ти можеш убити дракона, але вбивши його, сам станеш драконом". Воістину, "святе" місце порожнім не буває. Подібна ситуація розгортається і в орвелівському романі-антиутопії "Скотоферма", в якому розповідається, як свині, позбувшись гніту людини, згодом знову, говорячи словами Адріана, повернулися в "свій долюдський образ", втрапивши в рабство "натури і життєвих обставин".

Навіть за відсутності прямої вказівки на місце й час дії все ж окремі фрази викликають алюзії, пов'язані з українським психоповедінковим архетипом:

– Чому інших городян не посадили в льох?

– Коли карати, то всіх!

– Хай ціле місто перевішають! [2; 56]

З цього приводу згадуються хіба що численні анекдоти, пов'язані з українським індивідуалізмом, небажанням об'єднуватися в ті чи інші спілки ("моя хата скраю") та поєднанням його "з ідеєю рівності й неприпустимості насильства влади" [9; 32].

З іншого боку, погроза старшого солдата бранцям ("разом будете на ліхтарях висіти!" [2; 43]) є прямим натяком на події французької революції, коли народ вішав контрреволюціонерів під вигуки "A la lanterne!" ("На ліхтар!")

У третьому акті змальовано вже "вільний" народ, який визволився від "поневолення ворожого" [2; 62]. Проте радості особливої люди не мають. Робітники тяжко працюють тепер уже на своїх експлуататорів і не можуть заробити навіть на прожиття. Робітничий молот асоціюється не з вільною працею, а з голодом. Посеред міського майдану "під керівництвом будівничого Альберта будується палац в пам'ять національного визволення" [2; 63]. Однак будова зводиться "під нещасливим знаком": п'ять робітничих життів забрав новітній молох. Будівничий, який раніше був веселим, тепер ходить задумливим і мовчазним. По місту ширяться чутки, що уряд незадоволений Альбертом і хоче його ув'язнити, незважаючи на те, що будівничий – герой, чиє "ім'я золотими літерами пишеться на прапорах в День національного визволення" [2; 64].

Цікава, виповнена глибоким смислом розмова відбувається між філософом Адріаном й Альбертом. Будівничий цілком справедливо вважає, що "людина не може визволитися від свого натурального походження і всього того, що надається їй законом натури". Адріан же говорить, що до такого визволення, навіть якщо воно "є неможливим в повній мірі" [2; 66], потрібно наближатися.

Яків Мамонтов, як і Леся Українка, в центр своєї трагедії ставить героя з іманентним поєднанням віри, волі й обов'язку. Що стосується віри, то тут опоненти, здається знаходять порозуміння:

Альберт. Тому народ повинен вірити в абсолютність перемоги, коли він бореться за своє визволення. Тільки ця віра може надати йому сили і робить його героєм.

Адріан. Так, ця віра в конечність боротьби і перемоги приводить до героїчних подій як окремих людей, так і цілі народи. І багато людей загинуло тільки через те, що не вірили разом з народом в його мрію. Дуже багато, будівничий Альберте!

Альберт. І хіба не правий був народ, коли губив таких маловірів? Таким чином він зарятовує себе самого від невіри і довічного поневолення!

Проте Альбертів протагоніст бачить ще й зворотний бік медалі.

Адріан. А хіба винні були ті маловіри, коли вони бачили більш за народ і ні перед ким не лукавили своїм розумом [2; 66].

Казковий мотив падіння жертвою переможеного дракона (чи, якщо говорити словами філософа Адріана, осягнення тої істини, що "кожна перемога мусить бути переможеною і з кожного визволення доводиться визволятися" [2; 65]) стає усвідомлюваним і будівничим Альбертом: "‹...› каменяр, що будував пам'ятник волі, розбив об нього ж голову. ‹...› я ціле життя хотів би будувати пам'ятники волі і визволителям. Бо це той бог, на чий жертовник людність в найбільшій мірі офірувала і честь, і розум, і любов, і все, що є найкращого в людині. І хай цей бог – мара! Я радо кинуся в огонь і воду за кожним блиском її! А коли є такий фатальний закон, що будівничий волі мусить розбити череп об свій же твір, то я готовий і на це" [2; 67].

Знаменно, що попереджувати Альберта, щоб той покинув закликати народ до боротьби за соціальне визволення, доручено колишньому "чесному другові" будівничого адміністратору Рішарові й "добропорядному громадянинові" за всіх режимів броварнику Конрадові. І дарма, що перший вважає Альберта "фанатиком волі і рівності", а другий – "бунтарем по натурі" [2; 69]. Все ж догоджання переможцям і переможеним не минулося так просто адміністраторові. Союз Рішара й Конрада незаперечно доводить моральне переродження колишнього захисника народних прав.

Третій і четвертий акти п'єси позначені впливом марксистсько-ленінської фразеології. Тут є й "історична закономірність" [2; 70], й виразні алюзії до "Маніфесту комуністичної партії" К.Маркса і Ф.Енґельса, як-от: "нам нічого губити" [2; 69] (відразу пригадується пролетаріат, якому нічого втрачати, крім своїх кайданів) або "він (народ. – А.К.) сам повинен бути господарем всього виробництва і всіх національних багатств, а не купка його експлуататорів" [2; 69] тощо. Вчуваються й перегуки з "Інтернаціоналом" Ежена Потьє ("Тепер наш час настав" [2; 83]), та "Плугом" Павла Тичини (змалювання переляканих жителів міста, які втікають від революції, нагадує відомі тичинівські рядки про тих, що рятувалися втечею в "печери, озера, ліси" [10; 60]).

Автор не дає відповіді на поставлене в заголовку трагедії запитання. Хоча посеред міського майдану й височить величний "пам'ятник Перемоги: велетень-войовник з мечем в руках, а під ногами в нього – переможений дракон" [2; 76], проте остаточної перемоги ще не здобуто. Яків Мамонтов залишає розімкнутим художній час п'єси, змалювавши в кінці твору революційний народ, який, штурмуючи арсенал, бореться тепер уже за своє соціальне визволення.

Література

  1. Сырцова Е.Н. Диалогика истории философии // История философии и культура. – К., 1991.

  2. Костюк Юрій. Творча і громадська діяльність Якова Мамонтова // Мамонтов Яків. Твори. – К., 1988. – С. 5-35. Далі п'єса "Коли народ визволяється" цитується за цим виданням.

  3. Костюк Юрій. Творчий шлях Якова Мамонтова // Мамонтов Яків. Твори / Упорядкування текстів та примітки Й.М.Куриленка і П.П.Перепелиці. – К., 1962. – С. 3-31.

  4. Мамонтов Я. Дівчина з арфою // Шлях. – 1918. – № 10-11. – С.7-38.

  5. Див.: Історія української літератури. Навчальний посібник: У 2 кн. / За ред. В.Г.Дончика. – К., 1993. – Кн.1. – 784 с.

  6. Мамонтов Я. Драматичні етюди. Dies irae. Третя ніч. Захід. – Харків, 1922. – 44 с.

  7. Цит. за: Історія української літератури: У 8 т. / Відп. ред. С.А.Крижанівський. – К., 1970. – 515 с.

  8. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – К., 1975-1979.

  9. Храмова Вікторія. До проблеми української ментальності: Замість передмови // Українська душа. – К., 1992. – С. 3-35.

  10. Тичина Павло. Десь на дні мого серця: Поезії. – К., 1991. – 221 с

Loading...

 
 

Цікаве