WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Творчість Василя Стефаника у франкомовній критиці ХХ століття - Реферат

Творчість Василя Стефаника у франкомовній критиці ХХ століття - Реферат

Опинившись в еміграції у Швейцарії, А. Зеліб видавав у Лозанні з 1915 року журнал "La Revue Ukrainienne", де знайомив франкомовних читачів Західної Європи з публіцистичними працями українських вчених: М. Драгоманова, М. Костомарова, М. Грушевського, В. Дорошенка, Є. Бачинського та інших, а також збирав розвідки про Україну в іноземній періодиці, маючи за мету, в міру своїх сил, "помогти Україні вийти на широку арену Європи, бо ж культура українська дійсно заслуговує на те, щоби її знали в Європі" [7, № 1, 3]. У його перекладі на сторінках журналу друкується новела В. Стефаника "Вечірня година" – "одного, – як зазначає перекладач, – із засновників жанру малої прози, дуже поширеного й уподобаного літературним смаком українців". Інтерпретатор характеризує її у примітці як літературну мініатюру, скоріше акварельну замальовку. аніж літературне оповідання, використовуючи для характеристики стефаниківську стислу штрихову манеру, властиву його творам малої форми: "Кілька ліній ледь зображено ніби навмання на папері" [7, 24]. Поезії в прозі В. Стефаника – своєрідні імпресіоністичні замальовки, що вражають незвичайним багатством барв, відтінків, глибоким філософсько-змістовним навантаженням, сміливістю кольорових контрастів, притаманні тогочасним художникам-модерністам. А. Зеліб наголошує передусім на глибоких рисах, чіткому психологічному аналізі, досконалій формі новел Стефаника. Тісно переплетене мистецтво Стефаникового слова з імпресіоністичним живописом, глибокою символічністю і пластичністю створених ним образів свідчить про оригінальну самобутню письменницьку манеру. У примітці критик зауважує, що в одному з наступних номерів буде опубліковано спеціальне дослідження про вклад В. Стефаника у розвиток жанру малої прози. Відомо, що у цьому ж журналі надруковано в перекладі А. Зеліба новелу В. Стефаника "Похорон", проте в Україні на сьогодні його не вдалося розшукати.

Великий внесок у розвиток українсько-французьких літературних взаємин належить французькому літературознавцю і перекладачу Емілю Крюба [5], який у 1963-68 роках викладав французьку мову у Київському університеті і водночас досліджував творчість українських письменників кінця ХІХ – поч. ХХ ст., переклав французькою мовою вірш "Каменярі" І.Франка ("Le grand briseur de rochers" – "Великий Каменяр" К.,1966), повість "Тіні забутих предків", новели "Поєдинок", "На камені", "Цвіт яблуні", "Він іде", "Intermezzo" та "Що записано в книгу життя" М.Коцюбинського, видані окремою книжкою "Nouvelles" (К., 1971). Як дослідник-українознавець Е. Крюба багато зробив для знайомства французької громадськості з українською літературою і культурою, про що свідчать його праці "М. Kocjubynskyj et la prose ukrainienne de son temps", представлена як докторська дисертація у 1974 році в Паризькому університеті, а надрукована окремою книгою 1982р., а також "Національне та культурне відродження в Україні в 1917-1930" (1989), у співавторстві з ученим-істориком у Франції Аркадієм Жуковським. Е. Крюба – один з перших французьких дослідників, що аналізує творчу спадщину М. Коцюбинського у широкому типологічному контексті тогочасної французької, польської, скандинавської та української прози, зокрема і в зіставленні з новелістикою В. Стефаника. Зауважимо, що дослідник розглядає українську літературу кінця ХІХ – поч. ХХ ст. у руслі західноєвропейських новітніх течій та напрямів, при цьому зауважуючи, що незважаючи на те, що український рух не міг бути почутим за кордоном через несприятливі обставини (зокрема політичні), та все ж він вітав нові віяння й представляв собою широке переплетіння нових ідей і тенденцій. Простежуючи шляхи, якими потрапляли нові літературно-мистецькі погляди на терени України, Е. Крюба вказує на виразну західноєвропейську орієнтацію української інтелігенції і майже зневагу до російського літературного руху (через імперську політику Російської держави), через що навіть вплив такої книжки російського естета і філософа Д. Мережковського "Про причини занепаду і про нові течії сучасної російської літератури" (1893), залишився майже не поміченим або запізнілим. І навпаки, західноєвропейський символізм і декаданс, незважаючи на більшу віддаленість, "мав більший вплив на частину української інтелігенції у кінці ХІХ – поч. ХХ ст. через посередництво Польщі, точніше Галичини" [5, 261]. Розглядаючи Галичину у складі Австро-Угорської імперії, дослідник не відокремлює її від Європи і не вважає провінцією, оскільки як Краків у Польщі, так і Львів у Галичині були європейськими центрами літературно-мистецького життя, а відкриті кордони створювали сприятливі умови для швидкого поширення різного роду літературно-мистецьких новинок.

Особливу роль у становленні модерного мистецтва як у Польщі, так і в Україні, на думку Е. Крюба, відіграло угрупування "Молода Польща", яке об`єднувало багатьох визначних представників красного письменства. Серед українців, які брали активну участь у цьому "інтелектуальному бродінні", дослідник називає В. Стефаника, як дуже близького до середовища "Молодої Польщі", що приніс значний вклад у модернізацію прози, а також Б. Лепкого та О. Луцького, представників львівської "Молодої Музи".

Прагнення широко представити український контекст, в якому еволюціонував талант М. Коцюбинського, змушує Е. Крюба до детального аналізу тогочасної української прози. При цьому дослідник наголошує на суголосності розвитку української літератури зі світовою, особливо періоду переломної доби, а тому не відділяє українське письменство від європейського контексту. Зрозуміло, що завдання, які ставить перед собою автор книги, полягають у виявленні характерних типологічних рис даної епохи, що проявилась у європейській літературі, тобто пріоритетів мистецьких категорій над моральними й утилітарними. Звідси глибокий аналіз творчості Ш. Бодлера, що вплинула на розвиток всієї західноєвропейської літератури, а також тенденцій символізму, декадансу, імпресіонізму, що мали місце і в українській літературі. Е. Крюба опирається передусім на естетичні критерії оцінки літературного твору, ігноруючи його ідейно-тематичну спрямованість. Такий підхід докорінно відрізняється від офіційної радянської критики, яка на перше місце ставила революційно-демократичні переконання українських письменників кінця ХІХ – поч. ХХ ст. й зводила свої пошуки до виявлення цих переконань навіть там, де їх не було, а еволюцію письменницьких особистостей та художню цінність їх творів підпорядковувала ідейно-політичній спрямованості. Тому автори статті "Українсько-французькі літературні взаємини" несправедливо применшують значення монографії Е. Крюба й критикують за "відвертий тенденційний підхід", що під його пером М. Коцюбинський постає "визначним, але аполітичним художником слова" [3, 184].

До загальної характеристики реферованої роботи треба зауважити ще цікаві спостереження дослідника про внутріжанрові особливості української малої прози (поезії в прозі або поетична проза), а також про модерні властивості прози як поезії, де великого значення набувають ритм, мелодика, алітерація, метафора. Модерна поетика відрізняється від традиційної синкретичним поєднанням досягнень новітніх напрямів, де використовуються символи для відображення душі, сугестія, імпресія, експресія для відтворення внутрішнього світу людини, її свідомості й підсвідомості, а звідси й поглиблений психологізм, загострена інтуїція. Модерна поетика синтезує й досягнення суміжних мистецтв (живопису, музики, пісні, скульптури та ін.) для створення специфічної метамови, яка підпорядковується головній меті мистецтва – служінню красі, звільняючи його від того, що є чужим самій його природі (утилітаризму).

У такому загальному контексті реферованої роботи Е. Крюба багато місця відводить і творчості В. Стефаника. Характеризуючи новелістичний доробок покутського майстра слова, французький дослідник опирається на критичні замітки українських авторів, зокрема І. Франка та Лесі Українки, у яких високо оцінено талант молодого новеліста. Першим з українських письменників, заохоченим естетичними пошуками сучасної доби, на думку Е. Крюба, був саме В. Стефаник. Європейська освіченість, перебування у Краківському середовищі і надзвичайна близькість до "Молодої Польщі" сприяли формуванню модерного світогляду новеліста, який разом з О. Кобилянською, М. Яцківим репрезентує новий період в історії української літератури. "Це корифеї літератури після періоду І. Франка, які зображають внутрішній світ селянина" [5, 282]. Таким чином, Е. Крюба чітко розділяє українську літературу на традиційну ХІХ ст. до І. Франка і протиставляє їй модерну літературу "молодої ґенерації" (за влучним висловом самого Франка). На противагу Федьковичу, що змальовує селянство обмеженим, на думку автора монографії, Стефаник зосереджується не на зовнішніх обставинах, а на внутрішніх проблемах селянського існування серед цього звичайного і щоденного оточення, "він проникає в середину душі, щоб розкрити всі потаємні глибини, володіє умінням відтворювати трагедії людей, спричинені соціальними або іншими обставинами і оживити їх своїми персонажами з незвичайною незворушністю автора" [5, 284]. Е. Крюба слушно вважає Стефаника "засновником модерного психологічного оповідання", тому що він скористався досвідом своїх європейських попередників і "як найбільш довершений митець" на декілька років скоріше за М. Коцюбинського переніс цей досвід у свою творчість. Модерність Стефаника, на думку критика, виражена його поетикою: стилем, мовою, композицією його новел. Письменник уміє заховатися за своїми персонажами, залишаючи їх один на один з читачем, як "на уявній театральній сцені". Такою є, наприклад, новела "Синя книжечка", одна з перших опублікованих новел, герой якої сповідається перед собою і перед цілим світом експресивними репліками-роздумами у формі потоку свідомості, що перериваються короткими ремарками автора стосовно поведінки й зовнішнього вигляду персонажа. Така композиційна техніка і вдавана відстороненість автора призводить до того, що деякі новели Стефаника набувають рис театральних постановок ("Злодій"), де авторські ремарки зведені до сценічних вказівок, залишаючи розвиток основної сюжетної інтриги у репліках героїв твору. Зауважимо, що на таку жанрову особливість новел Стефаника вказують і українські дослідники, зокрема І. Денисюк. Поетика покутського новеліста у синтаксичному плані теж охарактеризована традиційно – це відсутність довгих періодів, ускладнених конструкцій, різного роду прикметників, означень й перевага речень коротких, уривчастих, з пропущеними членами, позбавлених літературних прикрас. Граничний лаконізм стилю Стефаника вимагає більш рельєфно зображати об'єкт і більш достовірно. Тому Е. Крюба вдається до цікавого порівняння Стефаника з режисером-постановником, письменником, що вороже ставиться до будь-яких декорацій і проголошує себе партизаном голої сцени й прямого освітлення. У такому ж дусі дослідник вирішує проблему мистецтва і митця у творчості Стефаника. Продовжуючи традиції радянських дослідників про те, що мистецтво повинно наблизитись до життя, щоб найбільш правдиво його передати, для Стефаника ця близькість така, що "її можна відчути на дотик і розумом, фізично й інтелектуально" [5, 287]. А тому стиль автора "Синьої книжечки", за образним порівнянням французького дослідника, "має красу шліфованого каменя, не затьмарену зовнішнім блиском" [5, 291].

Loading...

 
 

Цікаве