WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Творчість Василя Стефаника у франкомовній критиці ХХ століття - Реферат

Творчість Василя Стефаника у франкомовній критиці ХХ століття - Реферат

Реферат на тему:

Творчість ВасиляСтефаника у франкомовній критиці ХХ століття

Василь Стефаник – визначна постать громадського, культурного й мистецького життя України кінця 19 – початку 20 століття належить до тієї "молодої генерації" західноукраїнських письменників, котра вивела національне письменство на тогочасний світовий рівень розвитку. Новелістика письменника привертала увагу багатьох дослідників як в Україні, так і за кордоном, які прагнули з'ясувати його роль у створенні нового типу малої прози, проаналізувати його неповторну стильову манеру, дослідити історію входження новеліста у світовий художній простір. Інтерпретація його творів мовами народів світу стала вагомим внеском у поглиблення міжлітературних взаємин українського письменства.

Творчість В. Стефаника у контексті українсько-французьких літературних взаємин ще не була предметом окремого дослідження, хоч принагідно ці питання порушувались у публікаціях М. Греська, В. Матвіїшина, Я. Кравця. Адже французька література й культура дала світові багато визначних імен прозаїків, поетів, скульпторів, філософів та ін., які збагатили золотими шедеврами культуру.

Дослідження творчості В. Стефаника доводить, що український автор був обізнаний з літературним процесом Франції, про що свідчить його сприйняття французької літератури, а також типологічні схожості на стильовому й жанротворчому рівні, виявлені у порівняльно-типологічному аспекті на основі спільних та відмінних рис творчості українського автора та представників французької літератури. З іншого боку, новелістика В. Стефаника була відома і у Франції, як у критичних відгуках та оцінках, та представлена перекладами його творів французькою мовою. Зауважимо, що українсько-французькі літературні взаємини завжди відзначалися більшою інтенсивністю, ніж французько-українські [2; 148]. Тобто, якщо рецепція французької літератури в Україні грунтовно досліджена, про що свідчать праці таких літературознавців, як М. Гресько, Т. Якимович, В. Матвіїшин, Т. Рягузова, В. Пащенко, Д. Наливайко та ін., то дослідження перекладів українських письменників, зокрема кінця ХІХ – поч. ХХ ст. у Франції, а також праць французьких дослідників, присвячених їм, утруднюється тим, що в цей період бібліографічна робота у Франції майже не велася. Здійснені у 20-30-х роках спроби заповнити цю прогалину і скласти повну бібліографію вдалися лише частково. А пригноблене становище Галичини в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. між "Європою і Україною" стимулювало молоду галицьку інтелігенцію до активного засвоєння європейських надбань (французької літератури в тому числі), звідки і йшов дух нового. Тут відіграв певну роль і статус української літератури як "літератури неповної нації" (термін Д. Чижевського) в порівнянні з французькою літературою "державної нації", що мала всі умови для багатогранного вільного розвитку і розквіту.

Вперше згадка у французькій періодиці про творчість В. Стефаника появляється у паризькому журналі "L'Humanit nouvelle" у відділі хроніки "Contes, Nouvelles, Romans" після публікації серії новел письменника у перекладі польською мовою В. Морачевським, вміщених у журналі "Zycie" (1898, №13 і 14). Авторка замітки польська журналістка і письменниця Марія Шеліга пише про це І. Франку з Кракова [1] у редакцію Літературно-наукового вісника: "Автор – українець, в коротких новелах, що відображають злиденність селянського життя, дуже оригінально і зворушливо розповідає про принижених. Ці новели характеризуються щирим реалізмом. Вони сильно вражають стихійною скаргою, що проривається в кожному слові нещасних селян, загрузлих в темряві, пияцтві, бруді, і в той же час з прагненнями і почуттями дуже гуманними" [1]. Як бачимо, авторка рецензії дуже точно схопила особливості письменницької манери В. Стефаника навіть за кількома перекладеними новелами, відзначивши щирий реалізм зображуваних селян і жорстокий натуралізм їхнього середовища, проте наділених глибокими гуманними рисами.

Про те, що Стефанику була відома ця замітка свідчить його лист до Ольги Гаморак, датований березнем 1900 року з Кракова: "В Humanit nouvelle є дуже прихильна згадка за мене" [4, т.3, 208]. У цьому ж листі автор говорить про те, що "пані Severin з Парижа (псевдонім французької письменниці Каролін Ремі (Caroline Rmy) – Н.Я.) хоче перетолкувати моїх новел на книжку і видати на язиці французькім". Однак, ми не маємо ніяких відомостей про те, чи перекладала пані Северін новели Стефаника і яке було її ставлення до творчості українського новеліста.

За життя письменника французькою мовою перекладено його новели "Злодій", "Вечірня година", "Похорон". Таке, мовити б, "фрагментарне" звернення французьких перекладачів до творчості українського новеліста пояснюється, звичайно, не тим, що талант митця не знаходив прихильників у Франції. Певні труднощі для перекладу становить особлива поетика його прози: її асоціативність, драматизована лапідарність, самобутність мови, насичена покутськими діалектизмами, побутовими національними реаліями, глибока символічність словесних образів.

Своєрідним містком у справі ознайомлення франкомовного читача з розвитком української літератури та творчістю В. Стефаника була перекладацька діяльність Михайла Рудницького (1889–1975). Тільки вузькому колу літературознавців відомі окремі його переклади у журналі "Тисяча нових новел" (Les mille nouvelles nouvelles ), який виходив у Парижі й публікував французькою мовою щомісяця десять найкращих новел світової літератури. Кожному творові передувала коротка, але змістовна характеристика творчого шляху її автора. Зустрічаємо тут переклади з творів Л. Толстого, А. Чехова, Г. Сенкевича, Шолома Алейхема та багатьох інших видатних майстрів світового красного письменства. Так, у 1911 році (№ 21) журнал публікує в перекладі М. Рудницького новелу "В монастирі" М. Яцківа – молодого представника українського модернізму, а в 1912 році (№ 25) – новелу В. Стефаника "Злодій" (цей номер зберігається в музеї В. Стефаника в селі Русові). Вихований на традиціях західноєвропейського мистецтва М. Рудницький порівнює у передмові новели В. Стефаника з мініатюрними замальовками фламандського живописця Теньє. "Невідомо, – пише перекладач, – чим ми повинні захоплюватись найбільше у Стефаника – лаконічністю його мови чи викінченістю його картин" [6, 26]. Очевидно, що тут йшлося про самобутню майстерність обох митців, головними героями яких були прості люди з прозою їх життя, постійними супутниками якого були щоденні нестатки і злидні, що ведуть до трагічних колізій. Водночас у цих темних картинах сільського буття В. Стефаник постійно шукав і знаходив світлі барви, яскраві персонажі з їх романтичними сподіваннями й невимовною любов'ю до землі-годувальниці. Зауважимо, що це перша критична замітка стосовно творчості В. Стефаника, яка була опублікована на сторінках французької періодики в супроводі власного перекладу М. Рудницького й ставила оригінальний доробок українського митця поруч з творами представників світового красного письменства.

У 1919-1922 роках під час поглиблення філологічної освіти в університетах Парижа та Лондона, М. Рудницький підтримував дружні творчі стосунки з відомими діячами науки і культури, зокрема славістом Андре Мазоном, письменником Андре Моруа, виконував обов'язки секретаря дипломатичної місії УНР, президентом якої був Михайло Тишкевич. З ініціативи керівництва дипломатичної місії у Парижі виходить газета "France et Ukraine" (1920-1922) з метою пропаганди у Франції відомостей про Україну, її історію, культуру, а також утвердження між двома країнами близьких політичних відносин, продуктивних для обох сторін. М. Рудницький систематично публікує на сторінках газети статті про українське мистецтво, літературу, критичні розвідки про письменників і поетів, переклади їх творів. Так, у рубриці "Українське мистецтво" у статті "Література", яка, вважаємо, належить перу М. Рудницького, поряд з характеристикою творчості визначних українських митців Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки зустрічаємо згадку і про В. Стефаника, де автор наголошує на самобутності творчої манери письма українського новеліста, що відповідала тогочасним новим західноєвропейським віянням: "Стефаник своєю оригінальною манерою письма пов'язаний з новою літературною епохою; він хоч і мало продуктивний, проте незвичайно самобутній і у своїй творчості переймається злиднями свого народу" (№ 2).

Серед зарубіжних популяризаторів української літератури, зокрема творчості В. Стефаника, важливу роль відіграв польський і німецький літературознавець Артур Зеліб (1878-1958), який народився в Галичині (с. Облазниця, Жидачівського повіту), навчався у Львівському університеті, брав активну участь у громадсько-культурному житті української інтелігенції.

Loading...

 
 

Цікаве