WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Світоглядні засади поетики Василя Стефаника та західноєвропейський модернізм - Реферат

Світоглядні засади поетики Василя Стефаника та західноєвропейський модернізм - Реферат

Реферат на тему:

Світоглядні засади поетики Василя Стефаника та західноєвропейський модернізм

Наукові дослідження сучасних літературознавців, як вітчизняних (М.Коцюбинська, колективна монографія "Василь Стефаник – художник слова", - Івано-Франківськ, 1197), так і зарубіжні (О.Черненко, Г.Грабович) поставили під сумнів усталену модель трактування творчості В.Стефаника в рамках реалізму. Адже дуже складно "втиснути" художній доробок митця у заздалегідь заготовлену схему. Великий письменник сам по собі є таким незмірним багатством, що його важко однозначно охарактеризувати. "Рішають справу кінець кінцем таланти, - писав С.Єфремов, - а вони раз у раз ширші бувають за омріяні для них рамки й виломлюються так буйно, що від рамок часто самі тріски лишаються" [1, 13].

Те, що Стефаник є саме таким, нині не треба доводити. Стефаникознавці вже звертали увагу на неперебутню роль цього художника слова у створенні нового типу малої прози, своєрідність та оригінальність його творів пов'язували з новаторством їхньої жанрової форми. Визначаючи художній метод письменника, часто прагнули показати його власне реалістичний характер, різко відмежовуючи літературний доробок прозаїка від модернізму. Одна з головних вад традиційних інтерпретацій, на думку О.Черненко, полягає в тому, що вони не розглядають творчість В.Стефаника в контексті літературно-мистецької атмосфери сучасної йому доби. "Стефаник був емоційно глибоко зв'язаним з українським селом, з якого вийшов, - зазначає канадська дослідниця, - але водночас його світогляд був співзвучний з тим світоглядом, що оволодів Європою на переломі ХХ ст." [2, 13]. Тут же додає: "себто з течією експресіонізму". Але хіба можна експресіонізм ототожнювати з усією різноманітністю і взаємною суперечністю літературних, мистецьких і суспільних рухів, які хвилювали інтелектуалів Європи la fin du sicle ?

Останнім часом в українському літературознавстві спостерігається поглиблений інтерес до зазначеного періоду, який вилився у багатогранну дискусію навколо модернізму. Певною мірою це пояснюється зняттям офіційного "верховного" табу, коли марксистсько-ленінські підходи й критерії оцінки втратили свою монополію на істину, а також прагненням до об'єктивного усестороннього переосмислення української літератури, шляхів її розвитку в контексті зрушень і змін, що відбувалися в її структурі на основі спільних для континенту закономірностей суспільного й літературного розвитку, і водночас з урахуванням відмінностей, породжуваних місцевими умовами й національною специфікою.

На загальну думку дослідників, модерність включає певні рухи у філософії, мистецтві та суспільній думці, які характеризуються неприйняттям позитивістської реальної дійсності, і через оновлення ідей, образів, засобів, прагне відтворити іншу (ірреальну) дійсність. С.Павличко у книзі "Дискурс модернізму в українській літературі" до модернізму як мистецтва нової, анти позитивістської орієнтації відносить такі художні течії, які стверджують пріоритети мистецтва над мораллю, історією або реальністю взагалі: декаданс, імпресіонізм, неоромантизм. Експресіонізм на зламі віку як самостійна літературно-мистецька течія ще не визначився, він виникає пізніше як реакція на імпресіонізм з його орієнтацією на випадкове, мінливе, нетривке і, подібно до неоромантизму та символізму зосереджується на суб'єктивному та інтуїтивному відчуванні дійсності, тобто на противагу тому ж таки раціоналізму й позитивізму базується на ірраціоналізмі, трансцендентних, містичних і метафізичних проблемах.

Навчання Стеафаника у Ягеллонському університеті в 1892-1900 роках припадає на той час, коли Краків був одним із осередків громадсько-культурного життя Польщі. Великий вплив на формування творчого світогляду майбутнього новеліста мало знайомство з подружжям Софією та Вацлавом Морачевськими, людьми високої європейської культури, всесторонньо обізнаними не лише з найновішими течіями в літературі та мистецтві, а й з глибокими знаннями наук загальноосвітнього значення: психології, політичної економії, історії, філософії. Значення Морачевських у формуванні оригінальної і самобутньої творчої письменницької манери українського майстра слова не можна недооцінити. Про це пише сам Стефаник у листі до свого польського товариша: "Ви мали на мене рішаючий вплив, такий, що мені дуже легонько стало жити" [4, 118], а Софія Морачевська у Стефаниковому етюді "Серце" — "Пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі" [4, Т.2, 38]. За сприянням Морачевських молодий український новеліст знайомиться з тодішніми польськими письменниками С. Пшибишевським, С. Виспянським, Я. Каспровичем, К. Тетмаєром, Вл. Орканом, що стояли на різних модерністичних позиціях і кожен з них пропагував свої власні переконання. Зокрема, С. Пшибишевський був прихильником експресіонізму, С. Виспянський – неоромантиком і символістом. Близький друг Стефаника, відомий український письменник Богдан Лепкий так згадував про краківський період своєї еміграції: "Мало не весь молодопольський Парнас пізнав я тоді зі Стефаником, або дякуючи йому" [5, 4]. Початкуючий новеліст цікавився тими ж питаннями, що і його польські колеги, замислюючись над причинами народження й шляхами розвитку нових течій та віянь у мистецтві. А умови виникнення такого розмаїття літературно-мистецьких напрямів вказували передусім на кризу існуючої моделі прогресу.

Серед тих, хто заклав філософські засади модернізму був німецький філософ Ф. Ніцше (1844-1900). Він запропонував свою інтерпретацію традиційних вартостей європейської культури та християнської етики. Його твердження про те, що настала потреба переоцінювати усі вартості, а отже митцям необхідно розташовуватись поза добром і злом, ознаменували бунт проти віри в прогрес, певності, сцієнтизму, механістичності точних наук. Прикладені до людського життя, вони стали в європейській культурі епохи модернізму символами бунту проти міщанських вартостей та міщанської моралі. Людський ідеал Ніцше – ідеал надлюдини, сильної особистості, що керується проголошеним гаслом – "Бог помер", тобто залишилася сама людина, яка має стати тим, ким вона є. Услід за Ніцше, А. Бергсон заперечив раціональні основи пізнання, антропологія в особі Фрейзера підривала старі уявлення про походження релігій, Фрейд, а пізніше Юнґ відкрили підсвідомість – все це призвело до того, що об'єктом гуманітарних наук стала людина і її внутрішній світ.

Для української літератури кінця ХІХ – поч. ХХ ст. досі переважно побутово етнографічною зі стилізованою під народне життя описовістю, гостро постала проблема модернізації. Творчість молодих українських письменників, серед яких М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, Леся Українка, В. Винниченко, засвідчила новий період в історії українського письменства, головною прикметою якого, суголосно настроям епохи, було максимальне заглиблення у внутрішній світ людини. Дуже точно схопив особливості молодої генерації І. Франко. Вказуючи на те, що для старших письменників об'єктом зображення були громадські та економічні порядки, тобто зовнішній світ, через який вони пояснюють характер та поведінку індивіда, Франко протиставляє їм нових авторів, для яких "головна річ – людська душа, її стан, її рухи, в таких чи інших обставинах, усі ті світла і тіні, які вона кидає на ціле окруження" [9, т.35, 108]. Отже, І. Франко констатував зміни в українській літературі в переоцінці способів трактування тем і перенесення акценту із зовнішнього зображення на внутрішнє інтуїтивне моделювання дійсності, тобто вказував на її модерність, сучасність, що сприяє об'єктивному вираженню духу часу.

Про те, що український модернізм формується під впливом філософії Ніцше, було звернено увагу в українській критиці ще на початку століття: "Всі характеристичні риси модерних напрямів сходяться в філософії Ніцше, яку ми вважаємо теоретичною синтезою модернізму "– писав літературний критик Ю. Кміт у 1901 р. на сторінках "Літературно-наукового вісника" [7, 87]. Підтвердження того, що Стефаник був знайомий з ідеями німецького філософа зустрічаємо в його листуванні з О. Кобилянською, а також біографії сина письменника Ю. Гаморака: "З особливою любов'ю він (Стефаник -Н.Я.) вивчає творчість Ніцше. Твори цього геніального стиліста перекладає з великим завзяттям, щоб поправити свій стиль і найти свою мову" [8, 53]. На жаль, нам поки що не вдалось розшукати згадані переклади, що без сумніву, допомогло б поглибити наші знання з проблеми формування світоглядних та естетичних позицій українського новеліста. Але вони існували, про що свідчить лист В.Стефаника до В.Морачевського від 6 березня 1900 р., у якому автор повідомляє, що відправив переклади до п. Nietzsche-Forster (спадкоємець Ф.Ніцше) разом з рекомендованими листами В.Морачевського та С.Пшибишевського. До Nauman`a (видавець у Ляйпцігу), за порадою Пшибишевського, пошле переклади тоді, коли матиме дозвіл від Nietzsche-Forster. У попередньому листі до В.Морачевського (Т.3, с.204) Стефаник згадує про твір Ніцше "Also sprch Z" ("Так говорив Заратустра"). У примітках до листа (с.291) вказується, що це Морачевський перекладав твір польською мовою і готував його опублікувати. Припускаємо, що Стефаник здійснив свій переклад українською мовою, інакше навіщо він клопотався про дозвіл на видання й супроводжував це рекомендованим листом Морачевського? Оскільки творчість українського майстра слова всіляко оберігалась радянським літературознавством від згубного впливу німецького "буржуазного філософа-ідеаліста", тут не обійшлося без перекручень. Віднайдені переклади змогли б підтвердити наші припущення.

Досить промовисто, хоч і з певним відтінком іронії, сформулював модерний український канон з Ніцше на чолі І. Франко: "Хто не пише в дусі Ніцше, не йде слідами Бодлера, Верлена, Метерлінка, Ібсена, Гарборга, той не писатель, той не варт доброго слова" [9, т.31, 35].

Loading...

 
 

Цікаве