WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Гі де Мопассан і Василь Стефаник: спільне та відмінне - Реферат

Гі де Мопассан і Василь Стефаник: спільне та відмінне - Реферат

Реферат на тему:

Гі де Мопассан і Василь Стефаник: спільне та відмінне

Українські дослідники світової новелістики, аналізуючи прозу малого жанру кінця ХІХ – початку ХХ ст., уже не раз ставили імена Гі де Мопассана та Василя Стефаника поряд, з одного боку, вказуючи на учнівство українського майстра слова у свого французького попередника (М.Гресько), а з другого, відзначаючи їх подібність у світовідчутті, а саме типологічну спорідненість у тематичному зображенні життя простих людей (Л.Волошина, В.Матвіїшин). Проте жанрова своєрідність і тематично-композиційне опрацювання подібних сюжетів вказують передусім на істотну відмінність творчої манери обох митців. Тому виникає потреба у більш детальному порівняльно-типологічному вивченні даного питання, метою якого є не констатація "першості" того чи іншого письменника, не доказ "вищості" одного над другим, а розуміння як спільного, так і специфічно самобутнього в їх творчості. "Якщо вивчення схожостей, аналогій, - пише словацький дослідник Д.Дюришин, - сприяє з'ясуванню загальних закономірностей літературного розвитку, то вивчення відмінностей дає дуже важливі факти для встановлення специфічних особливостей літературних явищ і процесів, для розкриття прикмет своєрідності, самобутності" [5, 176-177].

Бурхливі зміни, пов'язані з еволюцією в суспільному житті, призвели в кінці ХІХ ст. до зміни ієрархії жанрів. Якщо раніше визнані письменники (у французькій літературі – В.Гюго, Ф.Стендаль, О.Бальзак, Е.Золя; в українській – І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін.) писали великі романи, що вважалися "найвищим" жанром, то тепер романи створюються другорядними авторами, а талановита молодь звертається до малих епічних жанрів, котрі виявилися більш адекватними ритмові часу та їх власним творчим уподобанням. "новела, – писав І.Франко, – найбільш універсальний і свобідний рід літератури... В новелі найлегше авторові виявити найрізніші сторони свого таланту, блиснути іронією, зворушити нас впливом сконцентрованого чуття, очарувати майстерною формою" [16; 524]. І якщо у французькій літературі слава неперевершеного новеліста належить Мопассану, то в українському письменстві серед талановитої галицької молоді кінця ХІХ ст. критики виділяють ім'я В.Стефаника.

Значення творчості Гі де Мопассана та Василя Стефаника полягає в новаторському характері їх новелістики, що прокладала нові шляхи в літературі і сприяла жанровому урізноманітненню.

Проте кожна національна література має свої специфічні проблеми жанрової типології, для розв'язання яких враховуються національні та історичні традиції та досвід літератури інших народів. Спільною ознакою творів з новелістичною тенденцією є зображення однієї події з несподіваною кінцівкою, сконденсованою та яскравою дією. Одним із джерел французької новели були народні оповіді типу фабльо, часто комічного, веселого, а інколи просто анекдотичного характеру, а також казки з їх фантастичною та моралізаторською тенденцією. Та в кінці ХІХ століття, як зауважує російський дослідник Є. Мелетинський, "з новели зникає традиційний авантюрний елемент і виняткове залишається в рамках побуту і повсякденності, засвітлюючи цю буденність новим світлом, знаходячи в її глибині, або в глибині породжуваної цією буденністю психології, дещо вражаюче" [8; 203].

На думку російського дослідника Даніліні, Мопассан є засновником психологічної новел и і водночас бездоганним творцем зразків цього жанру.

Заслуга французького новеліста полягає в тому, що він повернувся до національних першоджерел, відкинувши анекдотичний характер фабльо та фантастичний елемент казок. Учень Г.Флобера, неперевершеного стиліста, Мопассан особливо вимогливо ставився до слова, домагався чіткості, лапідарності стилю, спресованості і точності думок. Це дало йому змогу створити струнку, лаконічну новелу, глибоко психологічну, актуальну і правдиву. Проте французькі літературознавці у визначенні жанру творів Мопассана, "короля новели", використовують термін "contes et nouvelles" (казки і оповідання). І Денисюк пояснює це плутаниною в жанровій теорії, що панує у Франції, яка розрізняє два класичні підвиди роману: contes et nouvelles, вважаючи їх романами в мініатюрі [4; с. 47].

Якщо розглядати новели Мопассана з точки зору вітчизняних дослідників літератури, беручи до уваги сучасне визначення новели, яке подає Літературознавчий словник-довідник (К., 1997), то можемо вважати французького автора класичним майстром цього жанру. Адже і новелістична тенденція, і невеликий обсяг, і перевага сюжетної однолінійності, зумовлена зведенням до мінімуму кількості персонажів, – усе це притаманне малій прозі Мопассана. Та найбільш характерною особливістю є чітко сформований композиційний канон новели, тобто наявність строгої та згорнутої композиції (вмотивована зав'язка, кульмінація-пуант, непередбачлива розв'язка) з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів). Такими є, наприклад, новели Мопассана "Сімонів батько", "Заповіт", "Полонені", "Волоцюга" та інші.

Зовсім протилежне явище спостерігаємо в архітектоніці новел В. Стефаника. У жанровому аспекті малу прозу українського майстра слова можна назвати новелами лише умовно. Автор у своїй прозі часто уникає традиційної для класичної новели побудови, все ж беручи при цьому за основу твору подію надзвичайно виняткову. Так, наприклад, у новелі "Новина" новелістичний елемент (незвичайне, виняткове - вбивство доньки) переміщується на початок твору, а розвиток сюжету переключається на дослідження соціально-психологічних причин та обставин вчинку героя. Чимало інших творів Стефаника хоча й не містять у собі таких, схожих до "Новини" сюжетів, також завершуються не несподівано, а закономірно. Особливо це характерно для творів, написаних за принципами драматургійно-сценічної композиції, таких як "Злодій", "Побожна" та інші. Новела "Злодій" розпочинається мовби "зсередини". Уже перша фраза вказує на певну тривалість дії: "Посеред хати стояли два дужі моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені" [15, с.244]. Проте читач легко може домислити, уявити, що було раніше. Таким чином, ліквідовано передісторію, зав'язку, описи, істотні події й деталі, а новелістичну напругу становить розкриття психології головних героїв у драматичній, навіть трагічній ситуації. Тому і кінцівка новели закономірна – злодій мусить померти, тобто бути покараний за вчинену ним провину. Як бачимо, на противагу Мопассану, автор повністю відходить від традиційної, канонізованої побудови сюжету новел з їх поворотними пунктами, пуантом та непередбачливістю розв'язки. Стефаник не шукає новелістичної кінцівки, не ставить мету вразити читача несподіваністю, його більше цікавить поведінкова структура індивідуума, що переживає душевне сум'яття від хаосу світу, фаталізм приреченості людини.

Отже, спостерігаємо істотну відмінність Стефаника і Мопассана у композиційному плані побудови новел. Якщо творчість Мопассана була яскравим прикладом класичної конструкції, то новелістика Стефаника виявляється цілком новаторською. Михайло Рудницький (1889-1975), перший перекладач новели Стефаника "Злодій" французькою мовою (1912), дуже чітко визначив творчий метод українського новеліста: "Те нове, що Стефаник дав у побудову новел, було синтезом різних елементів, перероблених ним у довгому процесі шукання форми та сюжету[12, с.46]. Тут потрібно звернути увагу на той факт, що новелістика Мопассана в кінці ХІХ ст. набула широкої популярності у всій Західній Європі. Ґенезу проникнення та рецепції творчості Мопассана в Україні ґрунтовно висвітлено у кандидатській дисертації М. Греська "Твори Гі де Мопассана в перекладах і критиці на Україні" (Львів, 1962 р.) та в публікаціях В.Матвіїшина. Твори Мопассана перекладалися молодою генерацією західноукраїнських письменників, зокрема І.Франком, В.Щуратом, О.Маковеєм й публікувалися в галицьких літературних часописах, інколи поряд з оригінальними новелами В.Стефаника. Зокрема ЛНВ за 1900 рік вміщує новели Мопассана "Батько Мільйон", "Коло померлої", у перекладі М.Грушевської та новели В.Стефаника "Кленові листки", "Моє слово", "Палій". ". Отже, український новеліст був добре обізнаний із творчістю французького митця, але вже як сформований новеліст. Однак в епістолярній спадщині Стефаника, що стала джерелом дослідження еволюції творчого методу письменника, не зафіксовано його ставлення до Мопассана. Хоча такий уважний до розвитку французької літератури, Стефаник згадує, з одного боку, імена А.Доде, Г.Флобера, О.Дюма, О.Бальзака, Е.Золя, а з другого – П.Верлена, Ш.Бодлера, П.Бурже, С.Малларме, таким чином виявляючи глибоке розуміння тогочасного європейського руху. Розмежування французьких письменників на два табори свідчить про те, що Стефаник віддає належне панівному методу середини ХІХ ст. – реалізмові, проте, підкреслюючи умовність та історичну наступність літературних напрямів, вказує на оновлення художнього зображення, спричинене переоцінкою вартостей, які несе з собою ера модернізму. Адже літературна ситуація на зламі століть ознаменувалась багатогранним розквітом різних мистецьких напрямів та течій, від романтизму, реалізму, натуралізму до символізму, імпресіонізму, неоромантизму та експресіонізму. Якщо літературний метод Мопассана розвивався в рамках реалізму (хоча і з елементами натуралізму та імпресіонізму), то естетична позиція Стефаника більше тяжіє до модернізму, - і в цьому полягає їх ще одна відмінність.

Loading...

 
 

Цікаве