WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Особливості психологічної новели Проспера Меріме та Василя Стефаника: спроба типологічного анaлізу - Реферат

Особливості психологічної новели Проспера Меріме та Василя Стефаника: спроба типологічного анaлізу - Реферат

Аналогічний сюжет – найстрашніший злочин, вбивство батьком своєї дитини – лежить в основі новели В. Стефаника "Новина". Гриць Летючий, герой новели, як і Матео Фальконе, іде на злочин свідомо, не в стані афекту, а суворо, спокійно, переконливо. Проте причини, що спонукали їх до вбивства, різні. Закон корсиканського кодексу, закон честі та доброго імені змушує Матео Фальконе покарати зрадника, щоб очистити свою родину від поганої слави. Страшний намір визрів у Гриця Летючого в результаті великих душевних мук і важких роздумів. Перш ніж прийти до злочину він дійшов крайніх меж відчаю, переконався, що тільки смерть може вкоротити муку його дітям і йому самому. Віковічний моральний закон про людяність і батьківські почуття виявляється несумісним з умовами життя. Радянські дослідники-стефаникознавці (В. Лесин, М. Грицюта) пояснюють це крайнім зубожінням селян в умовах складної економічної розрухи. О. Черненко, характеризуючи творчість Стефаника у руслі експресіоністської естетики, вважає, що причини поведінки Гриця Летючого, які штовхають його на дітовбивство, лежать далеко глибше, не крайні злидні і неспроможність знайти вихід із скрутного становища, а духовне омертвіння, втрата всіх життєвих орієнтирів, бажання очиститися від первородного гріха й врятувати чисті душі своїх дітей. Тому частково можна погодитися з думкою дослідниці, зважаючи на такі промовисті деталі характеристики образу дітей, як їхні "живі очі", що відображали чисту душу, ще не "умертвлену" гріхом: "Лишень четверо очей, що були живі і що мали вагу [...] як олово, а решта тіла, коби не очі, то полетіла би з вітром, як пір'я" [5, 130]. Та обставина, що в хаті є хліб ("аді є хліб, та й наченєйтеси") і є картопля ("зварив дітям бараболі"), вказує на те, що не голод і крайні злидні визначають смисл людського існування, а прагнення до душевної поживи, віри, надії і впевненості у прийдешньому. Розчарування батька у жорстоких умовах суспільства, що перетворює людину на раба для забезпечення елементарних матеріальних благ і неможливість вільного розвитку особистості, який дозволяв би їй вибирати таке життя, якого вона прагне, невимовна батьківська любов дозволяють батькові вирішувати долю своїх дітей. Тому Гриць каже до своєї другої доньки, Гандзуні: "– Та, як ся просиш, то не буду, але тобі би ліпше було, а так будеш терпіти [...]. Доци вже ліпше, як тобі" [5; 131]. Отже, земне життя сповнене страждань, а звільнення від них можливе тільки після смерті.

Методом психологічного аналізу В. Стефаник і П. Меріме показують усі злами і повороти душі головних героїв. Вони виносять цю проблему на розсуд читачів, при цьому самі залишаються в тіні, тобто не виявляють свого прямого ставлення до вчинків героїв, оскільки не засуджують і не схвалюють їх. Незаперечним фактом залишається те, що зло повинно бути покараним, чи це зрада – як у новелі П. Меріме, чи нестерпне грішне земне існування з метою очищення і переходу до "вічного" життя.

Але для мистецького опрацювання подібних сюжетів автори все ж послуговуються різними засобами. Новела "Матео Фальконе" побудована за традиційними принципами новелістичного жанру: вмотивована зав'язка з описом місця дії, звичаїв даної місцевості, авторською характеристикою героя; розвиток сюжету і кульмінація (зрада Джанетто), переломний момент (вирок Матео Фальконе) і розв'язка. Така класична архітектоніка пізніше буде досконало використана Мопассаном. Стиль Меріме, на противагу романтикам, відзначається безпосередністю висловлювання з притаманною йому іронією в сукупності з гармонійністю, спокійною розміреністю викладу, одночасно стиснутий і досконалий. Мова Меріме, як і мова Стефаника, позбавлена вишуканих "естетичних заокруглень", проста і в той же час лексично багата.

У жанровому аспекті "Новину" Стефаника назвати новелою можна тільки умовно. Це скоріше антиновела, у якій інтерес із самого початку (незвичайне – виняткове вбивство доньки), по суті, переключається на дослідження соціально-психологічних причин і обставин вчинку героя. Традиційний канонізований крутий поворот чи перелом у розгортанні сюжетних подій тут відсутній. Автор майже повністю відходить від узвичаєної побудови творів такої якості з їх поворотними пунктами, пуантом та непередбачливістю розв'язки. Новелістичний принцип творчості Стефаника полягає в модифікації жанру малої прози. Вдало сполучивши європейську генеалогічну константу новели (напругу викладу, здатність твору бути трансформованим у маленьку драму) із українською духовністю, він досягає поглибленого психологічного ефекту. Несподіваність, переломний пуант Стефаникової новели міститься в глибших, зовнішньо прихованих від ока, площинах їхньої жанрової структури. Вона виникає в момент переключення сприйняття колізій селянського життя з соціально-побутового на світоглядно-філософський вимір. Так "Новина" через конфлікт покутського життя піднімається до висот загальнонаціональних, а відтак і загальнолюдських.

Психологічна геніальність В. Стефаника полягає у "баченні світу крізь призму чуття і серця своїх героїв" (І. Франко), відчуванні людських страждань, розумінні душевного стану персонажів. Так, психічний стан Гриця автор проектує на пейзаж оточення у картині перед злочином: "У місячнім світлі розстелилася на долині ріка, як велика струя живого світла. Гриць здригнувся, бо блискуча ріка заморозила його, а той камінь у грудях став іще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку" [5; 131]. "Живе світло" ріки манить Гриця у невідомість до звільнення від страждання, а "тяжкий камінь" у грудях підштовхує його до дії. Усе це йшло в поєднанні з тонким естетичним чуттям, яке вражало великого Каменяра. Так, оцінюючи глибинну суть психологізму і драматизму новел В. Стефаника, він риторично запитує: "Що визначає всі його оповідання, сильніші і слабші, довші і коротші, обік сильного , як океан, глибокого чуття, що тремтить у кожнім слові, чується у кожній рисочці, – так се, власне, той несхибний артистичний такт, який велить йому все і всюди задержати міру. Стефаник – абсолютний пан форми" [7; 526].

Психологізм Стефаника виявляється також в умінні словом чи картиною викликати відповідні тривоги. Уже перше речення робить читача неспокійним, він заінтригований: "У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у річці свою дівчинку". Такий зачин не тільки приголомшує читача, але й натякає на існування якихось інших, окрім соціальних, джерел трагедійної тривоги, що лежать поза сферою людських взаємин. Тому переломний момент новели полягає не у діях Гриця, а у внутрішньому монолозі, своєрідному внутрішньому звіті героя перед собою, законом людяності, який уособлює духовний досвід тисячоліть і стверджується щоденною практикою людських взаємин. Тамуючи душевний біль і почуття великої батьківської провини, викликані вбивством своєї дитини, він промовляє: "Скажу панам, що не було ніякої ради; ані їсти що, ані в хаті затопити, ані віпрати, ані голову змити, ані ніц. Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницю!" [5; 131]. Душевне сум'яття Гриця після злочину ще підсилюється, і він готовий прийняти кару за свій вчинок.

Зовсім інший тип персонажу П. Меріме. В образі Матео немає звичайного для романтичного героя самозаглиблення, самоаналізу, він не виголошує довгих сентенцій, що стали б дзеркалом його психологічного єства, немає і внутрішніх монологів. Він натура небагатослівна і людина, яка стверджує себе у вчинках, дії. Після скоєння злочину ("акту правосуддя") Матео повертається до розміреного життя. У цьому проявляється притворно об'єктивна манера розповіді Меріме – введення ним у найбільш хвилюючу новелу ніби емоційно занижених кінцівок і обрамлень. Така кінцівка покликана відволікти читача від прочитаного, насправді, ще більше його повертає до аналізу й роздумів над психологією вчинку героя.

Отже, основна відмінність психологічної новели П. Меріме та В. Стефаника полягає у естетико-філософському світогляді авторів. Творчість французького митця, розвиваючись у руслі романтичної естетики, психологічним заглибленням у причини вчинків героїв готувала грунт для реалістичного зображення. В. Стефаник вдається до психологізму з метою привернути увагу до внутрішнього світу персонажів, яких хвилювали проблеми загальнолюдські, глобальні, проблеми призначення людини на землі, її духовної самореалізації. Психологічний аналіз набирає у нього форми "потоку свідомості", послідовного запису думок і переживань особи у всій їхній хаотичності. Такого роду психологізм стає основною, визначальною рисою у письменстві кінця ХІХ – поч. ХХ ст., зумовлюючи його естетику, побудову образів, сюжетів, навіть стиль і характерний для модернізму з його спрямуванням на розкриття індивідуальності людини, її "я", ігноруючи її соціальну і класову суть, апелюючи до підсвідомого, ірреального, містичного.

Література:

  1. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ – початку ХХ ст. – К., 1981.

  2. Лесин В. Василь Стефаник – майстер новели. – К., 1970.

  3. Мелетинский Е. Историческая поэтика новеллы. – М., 1990.

  4. Мериме П. Новеллы. – М., 1980.

  5. Стефаник В. Твори. – К., 1971.

  6. Фащенко В. Із студій про новелу. Жанрово-стильові питання. – К., 1971.

  7. Франко І. Твори в 50-ти т. – Т.41. – К., 1983.

  8. Черненко О. Експресіонізм у творчості Василя Стефаника. – Едмонтон: Сучасність. – 1989.

  9. Янковський Ю. Проспер Меріме. Життя і творчість. – К., 1978.

Loading...

 
 

Цікаве