WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Особливості психологічної новели Проспера Меріме та Василя Стефаника: спроба типологічного анaлізу - Реферат

Особливості психологічної новели Проспера Меріме та Василя Стефаника: спроба типологічного анaлізу - Реферат

Реферат на тему:

Особливості психологічної новелиПроспера Меріме та Василя Стефаника: спроба типологічного анaлізу

Бурхливі зміни, пов'язані з еволюцією в суспільному житті, призвели в кінці ХІХ ст. до зміни ієрархії жанрів. Якщо раніше визнані письменники (у французькій літературі – В.Гюго, Ф.Стендаль, О.Бальзак, Е.Золя; в українській – І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін.) писали великі романи, що вважалися "найвищим" жанром, то тепер романи створюються другорядними авторами, а талановита молодь звертається до малих епічних жанрів, котрі виявилися більш адекватними ритмові часу та їх власним творчим уподобанням. "новела, – писав І.Франко, – найбільш універсальний і свобідний рід літератури... В новелі найлегше авторові виявити найрізніші сторони свого таланту, блиснути іронією, зворушити нас впливом сконцентрованого чуття, очарувати майстерною формою" [7; 524].

Проте кожна національна література має свої специфічні проблеми жанрової типології, для розв'язання яких враховуються національні та історичні традиції та досвід літератури інших народів. Однією із закономірностей розвитку літератури різних народів є процес трансформації фольклорних жанрів у прозові форми красного письменства. "Олітературнене фольклорне оповідання, – як слушно зауважує І.Денисюк, – базується переважно на подійності, фабульній цікавості" [1; 24]. Фольклорними джерелами малої прози виступають казки, з їх фантастичними елементами і моралізаторською тенденцією, анекдоти фацеції, з їх гумористичним, іронічним та сатиричним підтекстом, народні пісні та балади з високо ідейним та героїчним пафосом. Спільною ознакою творів з новелістичною тенденцією є зображення однієї події з несподіваною кінцівкою, сконденсованою та яскравою дією. Новелістичний хист І.Франко визначив як здатність побачити "весь світ в краплі води". "Новела, – писав К.Паустовський, це коротке оповідання... Її можна порівняти з написом на камені чи перстені. Такі написи робились у середні віки – на дуже маленькій площині треба було помістити значний зміст" [6; 3].

Історичний ретроспективний погляд на розвиток новели виявляє цілу низку її жанрових модифікацій. Рух західноєвропейської новели від фольклору до літератури проходив через проміжні етапи, які виявилися у народних оповіданнях типу фабльо – найменший прозовий твір середньовічної Франції, та шванків – жанр німецької середньовічної літератури, переважно сатиричне оповідання, подеколи у віршованому вигляді. Щодо джерел української новели, то вона минула проміжні етапи, властиві західноєвропейській літературі і виростала безпосередньо х усної народної творчості. Деякою мірою це пояснюється тим, що українська мала проза зародилась значно пізніше ніж західноєвропейська і навіть російська, а тому можна припустити, що тут не обійшлося без запозичення і творчої трансформації досвіду літератур інших народів. Детально проаналізувавши історичний розвиток новели на основі її характерних властивостей, В.Фащенко доходить висновку, що будь-який жанр, зокрема й новелістичний, "треба мислити не як мертву застиглу суму формальних ознак, а як сповнену історичної доцільності й змістовності рухливу, змінну категорію, в якій зберігається загальне, стійке, те, що повторюється в композиційній структурі твору" [6; 4]. До характерних ознак новели дослідник відносить стислість, одноподійність, новизну. І якщо стислість, лапідарність, або, за словами Е.По, "єдність і цільність враження" – це те, що зберігається в новелі як жанрова ознака на всіх етапах її розвитку, то такі поняття, як одноподійність, новизна постійно змінюються, модифікуються, відповідно до етично-моральних, суспільно-політичних та філософських зацікавлень сучасної публіки. Новелами назвав збірку своїх оповідань "Декамерон" Д. Боккаччо. І хоча тут зустрічаємо твори, які складаються з декількох подій і більшість сюжетів традиційні, але їх нове трактування з акцентом на народження моралі й практики буржуа приводило до несподіваних розв'язок. Якщо у найвищий розквіт новелістики ренесансна новела переважно розважала, іронізувала із загальних людських вад, а пізнішу стає "психологічною", тобто, охоплює один момент розкриття характеру, в якій гарантією єдності є не подія, а власне єдність переживання. Як зауважує російський дослідник Є. Мелетинський, "з новели зникає традиційний авантюрний елемент і виняткове залишається в рамках побуту і повсякденності, засвітлюючи цю буденність новим світлом, знаходячи в її глибині, або в глибині породжуваної цією буденністю психології, дещо вражаюче" [3; 203].

Розвиток української малої прози ХІХ ст., за характеристикою І. Денисюка [1; 24], проходить ряд жанрових модифікацій: етнографічно-побутове оповідання, соціально-побутове, побутово-психологічне, оповідання-ідилія і антиідилія. Для перших двох видів оповідань без екскурсів у психологію героїв властиві розтягнені описи подробиць побуту та звичаїв, але у побутово-психологічному оповіданні та ідилії й антиідилії вже спостерігається частковий психологічний аналіз характеру головних персонажів, хоча і в руслі романтичної естетики. У жанровизначальному аспекті – це повісті, повістки (термін І. Денисюка) і оповідання. В атмосфері політичної лірики Т. Шевченка антикріпацькі, соціальні й героїчні оповідання Марка Вовчка ставлять ряд суспільних проблем, що зосереджуються на трагічній долі українського селянства. Оповідання "Козачка", "Горпина", "Одарка" посилено психологічні й зображують моральні страждання особистості з багатим духовним внутрішнім світом. На противагу Ф. Стендалю та О.Бальзаку, які шукали сильних особистостей з неординарним характером і високими моральними чеснотами у вищих сферах суспільства, героїні Марка Вовчка – прості селянки, наділені загальнолюдськими, глибоко гуманними моральними рисами.

З іменем І.Франка у 70-90-х роках ХІХ ст. пов'язаний розвиток жанру малої прози у руслі "наукового реалізму", який сьогодні називаємо "літературою факту" з постановкою ряду важливих питань людинознавства. Провідними жанрами стають:виробничу оповідання, політична й суспільно-політична студія, де герой вже не винятковий, а буденний персонаж на тлі докладно змальованих обставин, носій певної соціальної психології, зумовленої цими обставинами. Характерними властивостями новели І.Франка є зображення напруженого, нервового зростання жадоби до збагачення і потрібний для новелістичного пуанту крах ілюзій, сюжетна напруга, ефектний поворотний момент.

Проте найбільшого розвитку психологізм набуває саме у творчості "молодої генерації" українських письменників кінця ХІХ – поч. ХХ ст., яких, за словами І.Франка, "не постидалась би не одна, далеко багатша від нашої література" [7; 524]. Намагаючись збагнути новаторство молодого покоління письменників, Франко вказує на взаємозв'язок літературних родів – проникнення лірики в прозу, а також зміни в структурі всіх прозових творів. Відбувається зміщення акценту із зовнішнього зображення на внутрішнє, на те, що відбувається в душі людини. "Коли старші письменники, – писав І.Франко, – виходять від змалювання зверхнього світа – природи, економічних та громадських обставин і тільки за допомогою них намагаються зрозуміти даних людей, їх слова та вчинки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою; вони, так сказати, відразу засідають в душі своїх героїв, і нею, мов магічною лампою, освічують те, окруження" [7; 524]. Серед цих письменників Франко виділяє М.Коцюбинського, О.Кобилянську, Л.Мартовича, а особливо, В.Стефаника. Для того, щоб продемонструвати новаторство новелістичної техніки В.Стефаника, критик пропонує порівняти його власне оповідання "Хлопська комісія" з новелою покутського майстра слова "Злодій".

В українському літературознавстві вже здійснено таке порівняння: В. Лесин [2; 289-295] та І.Денисюк [1; 112-117] провели цікаві порівняльні студії над обома творами, вказуючи на стефаниківське новаторство в мистецтві новелістичної концентрації. У світлі нового типу психологізму розглядається найскладніший відтинок людського життя, характер сюжету змінюється із зовнішнього на внутрішній, предметом якого стає динамічність і напруга людських переживань. Нетрадиційна архітектоніка "Злодія" дозволяє збільшити обсяг зображуваних психічних переживань, хоч у загальному новела коротша від Франкової. Скрупульозно проаналізувавши обидва твори, І.Денисюк доходить висновку, що "духовний світ героїв Стефаник зумів показати глибше, тонше, ніж його попередники" [1; 112]. Секрет новелістичної майстерності покутського майстра слова, очевидно, полягає у великій експресивній силі його слова з глибоким філософським підтекстом. Це слово несе максимум смислового та ідейно-емоційного навантаження.

У французькій літературі психологічну новелу зустрічаємо вже в творчості П. Меріме. І хоча, в цілому світогляд французького митця розвивався в руслі романтичної естетики, у новелістичній спадщині Меріме є чимало відверто антиромантичних мотивів. Новаторство письменника і незрівнянний успіх його малої прози полягав не у відмові від романтичних колізій і романтичного антуражу, а в наданні їм нового смислу, нової, зовні приглушеної, знебарвленої, деромантизованої, але по суті, незрівнянно більшої виразності. Меріме вбачав свій обов'язок не в якомога ширшому охопленні явищ дійсності (як це було властиво, скажімо, Бальзаку), а в умінні обирати з усієї сукупності явищ якесь одне , неординарне.

Першою опублікованою новелою Меріме, де відобразилися роздуми автора над природою людської особистості, що втілює в собі, здавалось би, несумісне, була "Матео Фальконе" (1829р.). Драматичний сюжет розвивається на Корсиці. Головний герой – Матео Фальконе, дізнавшись про те, що його син-підліток Фортунато з корисливих міркувань виказав поліції втікача, що переховувався в його домі, вершить правосуддя: без найменших вагань вбиває свого нащадка роду. Фабула, як бачимо, романтична, яскраві національні звичаї, сильні вольові характери. Однак тлумачення теми наскрізь психологічне: боротьба негативних почуттів – страху й корисливості – в душі юного зрадника, боротьба благородних почуттів – материнської любові й свідомості суворого обов'язку – в душі матері. "Численні звивини душі, – як зауважує Ю. Яновський, – зіткнення суперечливих спонукань, вагання, роздуми, – все те, що постає в подібних ситуаціях, – зібрано тут в єдиний клубок; він подібний до туго скрученої пружини, що у вивільненому стані дала б найбагатші переливи барв і звуків, але, постійно стримувана, лише нагадує про свою притаєну енергію" [206, 46].

Loading...

 
 

Цікаве