WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Голодомор в українській поезій і прозі (Реферат) - Реферат

Голодомор в українській поезій і прозі (Реферат) - Реферат

Реферат на тему:

Голодомор в українській поезій і прозі

Оксана Думанська, Майя Лисенко -

старші викладачі кафедри українознавства

Української академії друкарства

(Львів, Україна)

ТЕМА ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ І ПРОЗІ

Тривожний рік 1998-й проходить під знаком трагічних подій 65-літньої давності, коли чорні крила голодомору обійняли багаті чорноземи України, змусивши одних помирати страшною голодною смертю, інших — з потьмареним розумом — піддатись жорстоким канібальським звичаям.

Схиляючи голови перед тими, хто помер, і перед тими, хто вижив на глевкому хлібі з кори та глини, хочеться нагадати, що репетиція цієї диявольської вистави відбувалась ще на початку двадцятих років, коли червоноармійські загони оточили всю Наддніпрянщину, прирікши її на вимирання.

Таким чином більшовики помстилися за ще не забуті часи національного піднесення в Україні. І одним з перших сказав гіркі слова правди молодий Павло Тичина, сонячний кларнет якого був налаштований на оспівування українського відродження. В його поемі "Чистила мати картоплю..." проста українська жінка, стурбована за майбутнє своїх дітей, прорікає:

Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти проти мене.

Треба боротись: ворог явився.

Болем і скорботою проникнута поезія "Загупало в двері прикладом...", котру лише в останньому томі 12-томника Тичини опубліковано повністю, без скорочень.

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.

А-ну, одчиняй, молодиця, чого ти там криєшся в хаті.

Застукало в серці, різнуло: ой горе! Це ж гості до мене.

Та чим же я буду вітати — іще ж не зварився синочок.

На одну збожеволілу молодицю аж п'ятеро озброєних чоловіків... І лише один співчуває нещасній.

Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила!

А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.

Що ж трапилось потім, чому в апогей голодомору з'являється сумнозвісний вірш "Партія веде", опублікований в самій більшовицькій "Правді"?

Зважаючи на абсолютну нехудожність з точки зору поетичної естетики автора "Сонячних кларнетів", можна цілком погодитися із твердженням Остапа Тарнавського, українського літературознавця з-за рубежу, чиє дослідження оприлюднив журнал "Всесвіт" 8 років тому. "Іронія, що він (Тичина) висунув як засіб вислову, була сприйнята як вірне служіння, і поетова (іронічна) творчість стала частиною сталінської пропаганди, іронічна поетова поза коментувалася всерйоз".1

Доводити зараз, що "Партія веде" — нісенітниця, набагато легше, ніж раніше було вивчати "художні особливості". Якщо навіть абстрагуватися від "панів" та "буржуїв", які вже давно були скинуті до "одної ями", то й неозброєне око помітить примітиві рими, якими грішать поети-початківці, набрані без логічного зв'язку тогочасні атрибути: комсомол, МТС, повітряний флот... Відвертим глумом над партійними планами звучить обіцянка "в МТС пошлемо друкарні", а "мур" і "мол" виступають в значенні "перешкода". А назвати цей час "неповторним", "невмирущим", коли голодна смерть косила мільйони, можна було тільки саркастично.

Всім відомо, що П.Тичина перебував у своєрідній еміграції, відмежувавшись від реального життя, але бодай символами спілкувався із тими, хто міг його зрозуміти. Тому завжди наполягав, щоб під цією пріснопам'ятною поезією завжди стояла дата — 1933 рік.

На відміну від П.Тичини, інший поет, який також символізував національне відродження України, Є.Маланюк змушений був скоштувати гіркого хліба еміграції справжньої. Та ніяка "залізна завіса" не змогла приховати від нього смертельного поєдинку між владою та народом. "Року Божого 1933" — так названа одна із поезій Є.Маланюка, в якій вчуваються ремінісценції "Скорбної матері" П.Тичини:

Вже нема хуторів і держав,

Тільки трупи в житах, тільки трупи

Та від хрипу крива іржа,

Що замкнула посинілі губи.

Через кілька літ, в 1938-му, Є.Маланюк знову повертається до цієї теми, але на цей раз його поетичне бачення окремими деталями як би уточнює картину, змальовану в поезії "Року Божого...". Порівняймо:

Поміж ребрами хат, по дорогах

Диким зіллям здіймається степ

І регочеться з неба і з Бога...

("Року Божого...")

Господь забув і одвернув обличчя,

І от земля запалась як труна, й

Над пусткою її удвох владичать

Антихрист і неситий Адонай.

("Там висхла жінка кулями прошита"

Кілька десятиліть про два великі голодомори не згадували, в підручниках з історії плутано мовилося про неврожай, хоча ще було багато очевидців, які розповідали про згноєне зерно на залізничних станціях та елеваторах, що охоронялися "людьми з рушницями". В зовні благополучні 70-ті, коли дисидентський рух набирав обертів, за мурами київської психлікарні була написана поема "Хрест". Її автор — Микола Руденко. Колись, ще підлітком, він потерпав від голоду в донбаському краї, а по війні був чи не найбільш відомим поетом і прозаїком. Та не змирився з облудою партійних планів щасливого майбутнього і став поруч із тими, хто посмів протестувати. І ось тоді, коли продажні лікарі намагалися довести, що всі його ідеї — божевільна маячня, поет пише і присвячує свій твір генералові П.Григоренкові. Центральний персонаж поеми — незламний, твердокам'яний більшовик Мирон, який повертається в Україну, до рідного села після довгих років розлуки. Він переконаний в тому, що ворожі голоси розносять брехні про голодомор, а насправді там розквітнув колгоспний рай. Але побачивши мертве село, в якому знімають фільм про багатство і добробут колгоспників, Мирон усвідомлює свою трагедію і трагедію своїх земляків. Він шукає могилу матері, а до нього озивається з-під землі Україна. І Христос-кобзар переконує:

Лукавий заспіва осанну,

щоб вшанувати п'ятирічку, план.

Тим часом він заради чину й сану

готовий матір вкинути в казан.

Ми знаємо, що мав на увазі поет-дисидент, кидаючи докір сонячному кларнетистові. До речі, і Є.Маланюк з гіркотою зазначав: "Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась". Але дивна річ — образ жінки-вдови, яка змушена була з'їсти власних дітей, як би перегукується у Руденка із тою трагічною картиною, що її так пристрасно-болісно змалював Тичина у поезії "Загупало в двері"...

Там, де комора артільна,

вибігши вранці на ганок,

Христя, вдова божевільна,

йде в канібальський танок.

А я діточок побила,

до схід сонця поварила,

тракористу-молодцю

наварила холодцю.

Їж, коханий, не барися,

виплюнь пальчики Орисі.

Від синів та дочок

тільки жменька кісточок

І ще одна деталь поеми: знову згадка про хрестоматійну поезію Тичини:

...рупор голосом спесивим

комусь кричав про шлях новий.

Та ще словами, мов киями,

поет відомий в згубну мить

людей зганяв до'одної ями:

- Будем, будем бить!.

Нас довго переконували в тому, що блоківський Христос освятив діяння революційних матросів. А, може, вони просто вели його на розстріл... В поемі М.Руденка "Хрест" більшовик Мирон і Син Божий гинуть разом — в катівні НКВС.

М.Руденко — великий провидець, який бачив майбутню катастрофу. Воістину народний поет, він з гіркотою думав про минуле і з болем — про пройдешнє. Тому багато його поезій торкаються теми елементарного людського виживання в епоху глобальних екологічних катастроф, в часи недовір'я влади до людини-робітника, людини-селянина, які на своїх плечах тримають всю ідеологічну надбудову. "Хліб тридцять третього", "Кропива", "Содом" — вже самі назви говорять до читача мовою космічної катастрофи.

В цьому короткому огляді згадані лише три поети, оскільки у поезіях кожного з них відбилися окремі спільні риси відгуку-зойку на події, підступно спровоковані більшовицькою владою проти власного народу. Тому хочеться завершити уривком із поезії Є.Маланюка "Друге посланіє" (1944):

Та ти — не виграшка природи,

не примха лиш земних стихій —

ти не загинеш, мій народе,

пісняр, мудрець і гречкосій.

Бо вірю: судні дні недаром

твій чорний рай зняли пожаром

і пломінь слупами росте,

сполучуючи з небом степ.

І небо сходить на країну

крізь зойк заліз, крізь звіра рик,

крізь дим руїни — Україну

новий узріє чоловік.

  

Тричі "шугав безчолий голод" Україною: 1921—1922, 1932—1933, 1946—1947 рр. Найнемилосердніший, найстрашніший, безперечно — 1932—1933 рр. Це був справжній голодокіс, мор, що забрав життя мільйонів українців (учені ще досі не визначили число його жертв). А скільки дітей не народилося в Україні? Вони ж могли побачити світ, коли б не голод... Штучний, запланований у Москві, він прийшов разом з більшовиками, разом з колективізацією. Нова влада з її класовою ненавистю, богохульством, безкультур'ям порушила усталений сільський уклад з його християнськими заповітами, вірою у Бога. Людям здавалося, що прийшов страшний звір, антихрист — Ящур, і все руйнує, знищує, випалює, виморює.

Але годі було говорити це вголос, серед чужих. Страх, який принесла більшовицька влада, скував усім уста, наклав на них печать мовчазних мук... Ще й досі офіційно не осуджено тоталітарний сталінський режим з його голодоморами та Гулагами.

Першим, хто сказав світові правду про 1933 рік, його причини і наслідки, став автор роману "Марія" Улас Самчук.1Написаний у високому стилі хроніки життя жінки-селянки, роман підносить її образ до символу України, багатостраждальної нашої землі.

Як син і виразник інтересів українського селянства, письменник зразу ж вловив увесь розмах нашої національної трагедії. Високого трагедійного звучання твір набуває поступово. З перших сторінок іде навіть трохи ідилічний опис життя і побуту українських селян з їх буднями і святами, радощами і клопотами. Зовсім інше, моторошне враження справляють останні розділи роману. Автор підносить їх до рівня трагедійного національного епосу: всі головні герої — гинуть. Особиста трагедія жінки-матері стала трагедією всієї України. Образ Марії — найбільш ємний і значущий. Автор продумав усе до деталей, починаючи з біблійного імені. Жодного разу ніхто в романі не назвав її Марійкою чи Марусею. Від колиски і до жахливої і голодної смерті вона — Марія. "Коли ж її тепла і радісна мати селянка Оксана виймала з довгої пазухи груди, Марія здалеку відчувала їх, моргала усточками й намагалася продерти свої майбутні оченята...2 Тридцять днів гаснула сама Марія — покинута, одинока".3

Loading...

 
 

Цікаве