WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Народні пісні у записах Івана Вагилевича - Реферат

Народні пісні у записах Івана Вагилевича - Реферат

дрібненький,
Покладу ти під головку
Та рінець біленький".
Відьма чорними очима
Крізь серце прошила
Свита рясно провівала,
Вся ватрою тліла.
Під нев земля ся розпала -
І щезла, кленучи...
Поверх поломінь палала
Синя, клєкотючи.
Закрутився буйний вітер
На роздорожищі,
Клубить піску туманами,
І кипить, і свище.
І луч синій ясно сверкне,
Щезне, знов затліє -
Серед вихру забіліє,
Ниє, маячіє...
Глухий гомін доокола,
Хащі ся згинають;
І тріскучий грім ударив -
Граньці-сь розсипають,
Жулинові проканули
Слізоньки дрібненькі,
Стигло серце спечалене
В розпуці лютенькій.
Б'ється в груди білов руков
І клене собою,
І серденько промерзало,
Заплило кервою.
"Ах, Калино, красавице,
Щире-сь мя любила!
Горе ж мені - вже-сь не мояі
Нащо-сь мя лишила?
Куди знила-сь в вир безвісті,
Де твої слідоньки?
Там студено, вельми темно,
Шептять червяченьки.
Ще зажди, на стиг вернися,
Най вічно спрощаю!
Ах, візьми мене з собою,
Най ся не лишаю!..
Та вже ж я тя не прикличу -
За мене не дбаєш;
Та вже ж я тя не приплачу -
О мені не знаєш.
Ніжки твої скоропадні
Вже льодом застигли,
Ручки твої біленькії
Вже углем згоріли,
Очки твої чорненькії
Вже пополовіли,
Губи твої рум'яненькі
Уже посиніли.
Не будеш дрібними слови
К мені промовляти,
Ні білими рученьками
К собі пригортати".
І Жулин замовк... думає.
Дрож го пронимає;
Нич невидить, нич не чує -
Жалем прозябав.
І розпука хапле льодом
Серце закервлене,
В голові ся закрутило,
Оченьками жене.
Розсміявся глухо, дико,
Схйтав головою...
Вергся в синій вир глибокий,
В річку бистренькую.
І вир під ним розступився
До дна, іграючи,
І закипів пак поверха,
Сильно вовнюючи.
Котилися каламутні
Вовні берегами,
І вихор гнав споловіле
Листя туманами.
А далеко черленії
Луни розлялися,
А далеко чорнявії
Хмари котилися.
На розсвіті красить зоря
Та небо яснее,
Котиться з-за хмар золотих
Сонце черленеє.
І вже синій туман щезав
З очеретів-густих,
Буйний вітер проганявся
По остепах пустих.
А по Дністру та два тіла
В вовнях ся крутили -
Разом Жулин і Калина
За руки-сь держили.
Вовні верх них каламутні
Красні сукні дерли,
Виючися баранами,
Білі боки терли.
У Калини врічи часом
Усміх озіркався -
Гарна була, журна була,
Волос розсипався.
У Жулина лице синє
Печаль вкопалася,
Зуби твердо ся затяли
І грудь надулася.
І винесли вода тіла
На рінець дрібненький,
Замулені білон пінов,
Як сніжок, біленькі.
Тут злетіли ворон тузі,
Лобами схигали,
Тіло дзьобали Калини,
Очі виливала.
А Жулииа не -торкнулись,. __
Здалека кружали:
Як над нього надлетіли -
Падали, здихали;
Бо закляла го Калина
Словами твердими:
В ужас світу не тирятись
Віками вічними.
Ворони го приоділй
Чорними крилами,
Вихрове го обкитили
Піску туманами:
Аж верх нього насипали
Могилу круглую,
Що морогом не вростає,-
На пам'ять вічную.
СПОМИН
Коли з-за хмари місяць засвітить серед ночі,
Лине на землю сяйва, як пелюсточок білих,
Тоді снується згадка: у грудях наболілих
Буяють сяй минулі. Свої звертаю очі
На небо; задивлюся, думок шалених повен.
І тінь бліда у душу мою щемливо ллється,
Смутна і. жаліслива в ній музика снується;
Ох, музика весняна, жаття далекий спомин!..
І солодко, І нудно на серці, все проходить -
І почуття, і похіть,, твої пориви й справи,-
Та спогадом у душу вертають, нелукаві;
На жаль, мертвотну тишу кругом лише знаходять.
Ох, марення юначі, кохані, тихі, сонні,
Чом, як було, грайливо вам знов не забриніти?
Чом, як було, промінням знов не палахкотіти?
Натхнення й шалу миті, високі та бездонні,
І співчуття одверте, і сни: несам-овиті.
Самопожертва в дружбі,- любов палка й тривожна;
Ох, вже тепер нічого зарадити не можна,
Вже вас не запалити!..
ЖИТТЯ
Чим є життя моє? Воно - як сни жорстокі,
Де холодом уб'є всі почуття високі;
Воно висотує жадання заповітні,
Гризуть, у грудях ниють дні одноманітні;
Застряг у горлі біль і серце їсть іржою,
Болить сльоза в очах, роз'ятрених журбою.
Вже думка обезкрилена вогнем не бризнеї
Запоною сльота глуха над нею висне,-
Однак було, що згадки вирували з шалом,
Тепер мене отруйна пам'ять коле жалом.
О, інший сон життя мого веснянокрилий
Дерзання і пориви у розповні сили...
Тепло чуттів ласкавих серце колисало,
Воно пісень жалібних, пестощів бажало,
І марило. Торкався ока ясний промінь,
Освітлював тоді лице захоплень пломінь,
Фантазій шатиодягаючи прозорі,
І марились тоді в душі крилаті зорі.
Було так любо й солодко в часи ті давні,
ТУГА
Ох, чом, моя ти душе, терзаєшся знебула?
Чом серце німо глухне серед нудьги-маруди?
Обтряс калину вітер - жовтіє листя всюди;
У суєті і гульках весна життя минула.
Колись було, як сокіл, кружляв і я високо,
Крило торкало хмари, буяло у блакиті,
Блищали в мене очі, мов сяєвом налиті.
Тепер зів'яли крила, на жаль, і сліпне око,
Не бачить сонця в пітьмі, байдужістю сповите;
Вже не кружляє сокіл... Коли ж в душі, буває,
Проснуться сни минулі - враз холод їх вбиває:
Так тоскно й терпко в серці, що кригою покрите.
О, мерзни, бідне серце, покіль не пронесешся!
Сумуй, самотня душе,- деінде знов займешся!
СТАНСИ ДО М. 3.
І
Ти, чорна пташко-кавко, не щебечи так зрання.
За соколом самотнім ген не лети крізь гори!
В моїх очах, чи бачиш,- мого життя згасання;
Лиш пристрасть ще спалаху'є, як пломені багрові
І ти у них шукаєш і приязні, й любові!
Ні! Вже остигло серце: як ті далекі зорі
Напровесні життя мого - у ті часи чудові,
Любов, життя весняна рань - гризоти безтолкові
II
Ти ангел, добрий, тихий, в рожевому цвітінні
Життя світанку - у душі струмисто
Вирують сонні мрева в дивних барв промінні
На крилах марення - цнотливо й чисто.
В твоєму серці грають скрипки життя врочисто
Чудову пісню - влад, незаймано-дівичу;
І почування сяє, таке грайливе й чуле,
Без похоті земної, нічим ще не знебуле.
Та ба! Мою вже душу окутали імлисто
Терпкі, самотні згадки про щось давно минуле.
І вимотала пристрасть моє гаряче серце,
Іржа його роз'їла отрутою гризоти. Воно осиротіло!..
Усе немов допіру Наснилось, але серце уже згубило віру.
Дивись, який-то спокій на мертвому обличчі!
0 ні, хіба то спокій? Всередині - мов пекло.
Насупилися брови, чоло зорали зморшки,
Ти бачиш, як зів'яв я? Звів мої брови смуток,
А на чолі життя-бо зорало зморшки встекло,
Відбився на обличчі лихої долі скуток.
ІІІ
Перед своїм від'їздом прощався я з тобою:
Ті тихі твої позирки тонули наостанку
На дно душі моєї. І, змішані з мольбою,
У путь не відпускали мене від себе, начеб
Благали не баритись, враз пойняті дитячим
І острахом, і смутком у голубім серпанку.
".О, бережись, вродливице! З надії га печалі
Кохання розів'ється... Але воно зрадливе!
За ним у парі ходять і забуття, й жалі.
Та забуття в душі морозом віє,
А жаль у серці розливає гіркість,-
Прокляттями розпачливими зріє.
Мій ангеле, стривай! Бо смерть таїться в них
Для серця і душі...... Найкращі сподівання
Уб'ють тривоги, мук лишивши много!"
О, краще так, як ти жила до того,-
Сумуй, радій собі без нарікання
І без зітхань у сльозах потайних.
IV
Якби-то та моєю була та чорна галка!
Думками шаленію весь час у тих надіях;
Вона перед очима, і сню лише про неї:
Незрівняно зваблива - мов хто пристріт навіяв...
Я не прошу, мій ангеле, ні крихти спочування,
Взаємності твоєї, ні приязні кохання;
Я проклятий стражденник із серцем метушливим,
З бентежною душею. Одне моє благання:
Коли щаслива будеш з новим своїм коханком,
Згадай, бува, скитальця і путь його бродячу;
Рука судьби холодна закине в вир глибокий -
То твій єдиний спомин душі поверне спокій.
Якщо в душі нещасній заб'ється бідне серце,
Loading...

 
 

Цікаве