WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Народні пісні у записах Івана Вагилевича - Реферат

Народні пісні у записах Івана Вагилевича - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
Народні пісні у записах Івана Вагилевича
Друже-брате, ті роки за нами,
Як щасливим я був із тобою!
Дні у дружбі злетіли за днями,
Сам я лишився з журбою.
Понад лісом гуляють вітрища,
Сонце згасло, чорніє вже небо,
Б'ють громи - віщуни попелища,
Я в думці лечу до тебе.
Де хвилини ті - щастя блаженне,
Де поділася радість крилата?
Дорогі вони завжди для мене,
Ними ж доля моя не багата.
Друже-брате, прощай! Вже мій човен
Над безоднею в синім просторі.
Чи вітрильник мій вітру вже повен,
Може, ви мені скажете, зорі?!
Вже життя моє хвиля затерла,
Із тобою прощатися жасно;
Вже розлука крило розпростерла...
Згасну я сам передчасно.
РОЗПАЧ
І
Сонце ще хвилину тому
У віночку золотому
Огненний обруч котило
Над горою;
З Татрів чорні,
Як примари,
Вітер горне
І штовхає
Гомінливі хмари.
Шум лунає
Безнастанний,
І темніє видноколо;
Світ в чеканні
Бурі злої.
II
Хмари далі
Гуртуються жаско,
Холодно, чорно,
Сонце гасне.
У сутінках бовваніють
Вогнисті тумани,
Жбурляють відсвіт
На верхи мерехтливі,-
Верхи німіють.
III
Вода сердито
Клекоче і виє, б'ється і свище,
Бризки білої пінії злітають;
Каламутніє
Бистрінь і, як сокіл в польоті,
Злітає все вище,
Вліво і вправо.
Земля і трави,
Дерева рядами
На березі потопають.
IV
Шум ялин і худоби стогін
Несуться наперегони,
Як очманілі, дзвони.
Всюди тривога;
Зі страху майже ніхто не дише.
Птахи опустили крила.
Тільки колишеться
Високо в небі
Стогін, страшний для бога,
Кряче низом,
Чигає;
Підлітає все ближче,
І на ялицю
Біля криниці
Сідає.
V
Вітер виє,
Зблисне ясно -
Знову гасне!
Присмерк чорний
Вкриє млою
Гори, прірви.
Б'є грім - і ніч чорніє,
Землю вкрили хмари сірі,
Вітер віє...

Біля мене вдарив грім,
Оглух я, не чую,
Паду я,-
Мороз пішов по шкірі,
Німію.
Що сталось зі мною,
Не розумію...
Глухо, і небо
Зімкнулось над мною
На відлюдді, у гробі
Хочу спокою.
Нехай якась сила
Опритомнить від грому.
Та година премила!
Іду додому....
МАДЕЙ
На високій Чорногорі
Буйні вітри віють,
На зеленій полонині
Сірі вовки виють;
Тисяч коней вороненьких
В байраках ірзає,
Тисяч гарних легіників
Коників сідлає.
А ватажко, сивий Мадей,
Зморщив густі брови,
Чорні очі заблищали
Та жаждою крови.
Поверх коней яснобарві
Прапори сіяли,
Байраками і дебрями
Ратища мелькали.
Мрачно, скучно по майдані,
Пітьма ся чорніє,
Огні горять по шалашах,
Легкий вітер віє.
Мадей велів чатувати
Густою дебрею;
Гомін далеко клекоче:
"Вертаймо, Мадею!
З верх Бескиду глухий дубот
Бором ся шибає -
Тьмою-вихром їдуть угри -
Дебр ся улягає".
"Ніт вератться сив Мадею
З соромом додому,
Глухов пущев темнов ночев
Блудити по лому,
З безчесними оченьками
Ясне сонце зріти,
З безчесними губоньками
Богу ся молити!
Кіньми зорю долиноньку,
Засію стрілами -
Переломлю вражі тучі,
Проллю кров ріками!"
Та вже, сива бородонько,
Не тобі ся бити -
Під зеленов муравоньков
В деревищі гнити.
Не тобі вже сиру землю
Тулами стелити,
Не тобі вже вражу кровцю
Ратищем точити.
Трублять роги зубровії,
Сумно коні рзають,
Шумлять тучі срібних стрілок,
Та мечі бряжчають.
А з байраку летить шпарко
Острее ратище -
Заточився під Мадеем
КінБтга колодище...
Люто кликне сивий Мадей,
А дебр заклекоче,-
Вовком вержесь в вражі тучі,
Зубми ааскрегоче.
Куди мелькне ясним мечем -
Кров рікою точить,
Куди ратищем засвище -
Кінь їздця волочить.
І рев лютший, мрак темніший
По сірім майдані...
Дзвонять коні, бряжчать мечі,
Тьм'ють стріли каляні.
А з Мадея дев'ять стрілок
Ссуть кровцю теплую,
З білих грудей три ратища
Влекуться землею.
Сивий Мадей утомився,
І ніженьки мліють,
З слідів кровця виступає,
Груди ся чорніють.
Вже ж за шию ужевками
К мажі прив'язаний,
За рученьки і ніженьки
Вкований в кайдани.
Вилетіла зозуленька,
Сіла на тополі,
Закувала жалібненько:
"Мадей у неволі!"
"Ой зозуле сивенькая,
Не кувай сумненько,
Не задавай серцю туги -
И так мені тяженької
Ноги залізо зриває
І в руки ся в'їло,
Кровцев груди обкипіли,
Тіло почорніло.
Мої други білогруді
В Бескидах дрімають,
А ворони чорні крячуть,
Кровцю попивають!
Моїх вірних легіників
Кості ся біліють,
Сірі вовки стікаються,
Трупи рвуть і виють!
Ой полети, куваючи,
За темненькі звори -
На зеленій левадоньці
Біліються двори.
Не кажи рідному сину,
Що мя уковали,-
Лише мене на весілля
Насилу призвали;
З студеної керниченьки
Медом упоїли,
А під зимну колодоньку
Спати положили".
ЖУЛИН І КАЛИНА
(Казка)
Глухо, тихо доокола,
Все в темку щезає,
Понад Дністром, понад бистрим
Сив туман лягає.
Лиш далеко в густих корчах
Тлють вовчі зірниці,
Лиш далеко очеретом
Сверкають лучниці.
Жулин блуден, самооден
Обманцями ходить,
Через густе хащя дреться,
Болотами бродить.
Ходить, гонить, не тямиться
Облудом пітьмою,
Шум і закрут у голові -
Шибаєсь собою.
І спинився на березі;
Головочку склонив,
І тяженько задумався, -
І сльози не вронив...
Рум'янеє лице зблідло,
І губи зів'яли,
Серце його в горюванні
І душа в пеналі.:
І, кленучи сам собою,
Взявся нарікати:
"Проклятая розлучнице!
Нащо світ в'язати?
Розігнала-сь дрібні діти...
Нащо-сь мя зводила?
Через тебе лишив милу,
Ти мя спечалила!
Був-єм тобі все вірненький,
Згадував гадочки -
Все пропало, минулося,
Заростуть стежочки.
Ти не була мені щира,
К собі принаджала;
Як роздав-єм срібло, злото,
З мене-сь ся сміяла,
У грудь нині розпукою
Печаль ся копає.
Ах, змарнів-єм, почорнів-єм,
Серце ми ся крає!
Чи я ходжу, чи я ляжу -
Життя проклинаю,
Бідне серце зайшло кров'ю,
Сльози проливаю!
Щастя знило, мир розбився.
Лиш мені тужити.
Лучче гнити в сирій землі,
Як під сонцем жити!"
А по Дністру б'ють вовноньки
В крутім береженьку,
Ватра верхвовнь розлилася
Крізь пітьму темненьку.
Сині тумани димляться;
А з ватри хилиться
Гарна діва, круглолиця,-
Єй- свита ряєниться...
Красне личко бліднедькеє,
І очі чорненькі,
Розсипаються густенько
Косоньки жовтенькі.
Клекотять вовноньки бистрі, -
Глухо, тихо б'ються,
Поверх вовнь тумани сині
З ватров зливаються...
Жулин руки звів злегенька,
Лице розтліває;
К гарній приступив Калині,
Стиха промовляє:
"Чо ти туди, блудна, ходиш,
Люба красавице?
Чого глядять чорні очі,
Блідне круглолице?
Чи близький дім, чи далекий,
Дорога бріднява?..
Як гляну на тя - марнію,
Миленька, білява!
Темна нічка, бистра річка,
Студен вихор віє -
Занесу тя додомоньку,
Грудь моя загріє".
Поглядає відьма вкосом,
Кплячись, посміхає,
Очі вуглем ярим тліють..,
К ньому промовляє:
Горе тобі, невдачнику!..
Загинеш марненько!
Запротебе клала-м життям,
Ізісхло серденько,
Дні і ночі сльози лляла-м.
А за вірність мою
Мене-сь забував нещиро,
Лишив сиротою!..
Присягав переді мною,
А другую-сь любив;
Я в сльозах ся розлливала,
Ти з ж : ся голубив.
Лучче було не любити,
Ніж любов зраджати!
Горе тобі, невдячнику,
Марно загибати!
В бистрім Дністрі глухо, тихо,
Пісочок дрібненький,
На дні двір мій з вовнь лрозристих,
Тісний, студененький.
Пісок очі виїдає
В синій колобані; Скучно там є і сумненько,
Тяжке го-тдавання.
Свігличенька без оконець-
Сонце не загріє,
Сама журюся собою,
Вітер не завіє.
Заведу тя, мій миленький,
В тую світличеньку,
Обійму тя поцілую,
Пригорну х серденьку.
Постелю ти ладно, гладко
Пісочок
Loading...

 
 

Цікаве