WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Дослідження І.Я. Франка у вивченні давньоукраїнського віршування - Дипломна робота

Дослідження І.Я. Франка у вивченні давньоукраїнського віршування - Дипломна робота

його і зовсім немає. Крім цього, вів далі вчений, тут немає правильної ритмічної будови та рими, і часто трапляється "асонанція", яку автор вважав за почуття майбутньої рими. Як пам'ятаємо, подібну характеристику давньогерманського вірша дають сучасні дослідники (М.Гаспаров, Є.Мелетинський, О. Пріцак).
Форму давньогерманського вірша І, Франко віднаходив і в "Слові о полку Ігоревім", "Повісті минулих літ", церковній релігійній поезії, билинах, які, за його словами, "зложені таким самим, ніби неправильним свобідним, а все-таки музикальним і симетричним розміром" [85,520]. Саме на основі останнього у 1900 р. при аналізі віршової форми "Слова о Лазаревім воскресінні" І.Франко найбільш віддаленими вважав думи, в яких, на його думку, не дотриманий принцип симетричної мелодії.
Щоправда, Д.Чижевський піддавав сумніву можливість впливу скандинавських саг та пісень "Ісландської Едди" (інша назва "Старшої Едди", оскільки саме в Ісландії збереглася найбільша кількість цих творів, тому що тривалий час тут зберігалися пережитки родового строю, не було королівської влади аж до об'єднання у 1262р. із Норвегією, пізніше відбулася християнізація). Форму деяких частин Початкового літопису дослідник називав старшою за скандинавську (наприклад, оповідання про помсту Ольги за смерть Ігоря), через те він не виключав можливість взаємних впливів, серед яких назвав певну ритмічність мови та численні алітерації [див. 91,49].
Д.Чижевський все це пояснював тим, що "не завжди можна бути певними, що ті літературні елементи, які є і в київській і в скандинавській літературі, позичені Києвом від варягів" [91,40]. Причиною цьому він назвав спільну ґенезу слов'ян і варягів (цим самим ніби підтверджуючи слова О.Пріцака про походження Русі), оскільки вони належать, за його словами, до "індоєвропейців". Таким чином, виходить, що спільні елементи у цих двох писемностях могли появитися із "спільної індоєвропейської доби".
Про впливи давньогерманської та скандинавської поезій на давньоукраїнську літературу взагалі не згадують такі сучасні літературознавці, як В. Колосова, В. Шевчук, хоча перша з них свої дослідження над цією писемністю ґрунтує саме на поглядах І. Франка. В результаті авторка визначає дві традиції: усну та книжну. Перша полягає у впливах українського фольклору, а друга - гімнографії [див. 26,101]. Відповідно і В, Шевчук визначає впливи на нашу літературу усної, що становить собою героїчну поетику українського фольклору та книжної традиційної - кондакарну поетику, яка сягає своїми коренями візантійського вірша [див. 92,28].
Розділ ІІ
Давньогерманські та скандинавські впливи на літературу Київської Русі
Із виходом рецензії (у 1907р.) на брошуру німецького вченого Абіхта "Das sudrussiche igorjeied und sein zusa mmenhang mit der nordgermanischen dichtung" дослідник почав детальніше аналізувати впливи давньогерманської поезії на літературу Київської Русі. Він позитивно відгукнувся на цю працю, наводячи три важливі "здогадки" Абіхта, що, як він вважав, можуть повернути дослідження над "Словом о полку Ігоревім" у зовсім іншому напрямку:
1) "Слово о полку Ігоревім" - "се не людова пісня, але пам'ятка двірської артистичної творчості Київської Русі"; (Таке твердження свого часу висловив ще О.Потебня, від чого пізніше відрікся);
2) "Двірська артистична поезія мусила цвісти на Русі довгі століття, щоб могла витворити такий твір";
3) "Двірська артистична поезія на староруській мові виросла в зв'язку з північнонімецькою поезією скальді"[90,368]
І.Франко визнає, що два перших положення вже були висунуті іншими науковцями, а щодо останнього (третього), то "вже Добровський відчував близькість нашого Ігоря до пісень Едди" [ 90,369].
Говорячи про "Едду", І.Франко мав на увазі пісні "Старшої Едди, укладеної в VI-XIIIст. і записаної у ХІІІст., яка дійшла до нас у вигляді рукописного збірника на пергаменті (т. зв. "Королівський кодекс"). Він був знайдений єпископом Бріньольвом Свейнссоном у 1643р. Цікавою є історія назви цього збірника. Річ у тому, що спочатку "Еддою" називалася книга ісландського політичного діяча, історика й поета Сноррі Стурлусона (1179-1241), що вже була відома Бріньолову раніше, ніж потрапив у його руки пергаментний список із давніми піснями. В "Едді" Сноррі переказуються сюжети багатьох давньоскандинавських пісень і наводяться з них цитати, через що Бріньолов знайдену "Едду" вважав прообразом "Едди" Сноррі, але називав її "Еддою Семунда Мудрого", оскільки помилково приписував її ісландському середньовічному вченому Семунду Сигфуссону (1056-1113). Пізніше ці збірники почали називати відповідно "Старшою Еддою" та "Молодшою Еддою".
У праці Абіхта І.Франко знайшов коротке пояснення третьої "здогадки" автором, який вважав, що репрезентанти північнонімецької поезії та слов'янські співаки, перебуваючи в ХІ ст. При дворах руських князів, спричинили саме до того, що "Слово о полку Ігоревім" є "наскрізь надихане духом скальдівських пісень" [90,368]. І.Франко погоджувався в принципі з такими висновками.
За словами О.Пріцака, ці два типи пам'яток (поезія скальдів, старі саги) становили собою відповідно перший та другий періоди даваньонорманської літератури, кожен з яких тривав майже 200 років (перший: з 800 по 1000рр.; другий: з 1150 по 1350рр.) [див. 40,101]. Щодо скальдичної поезії, то апогей її розвитку О.Пріцак відносить до ХІ ст., а Р.М.Самарін включає сюди ще й Х ст. У свій час Сноррі Стурлусон присвятив поезії скальдів трактат під назвою "Перечень стихотворных розмеров", відомий як четверта частина "Молодшої Едди", у якій зустрічаються приблизно 100 видів різних скальдичних розмірів, котрі О.Пріцак називає силабічними.
Дещо відмінну думку висловлює О.А.Смірніцкая у своїй статті "О поезии скальдов в "Круге земном" и ее переводе на русский язык ". Вона на прикладі одного з найуживаніших розмірів цих поезій т. зв. дротткветта (іншими словами - "придворна міра"), що з першого погляду нагадує тристопний хорей із ненаголошеними "жіночими" закінченнями (три і шести складів є метрично наголошені, а три відповідно ненаголошені, з яких найчастіше є наголошеним перший) встановлює особливість поезії скальдів, яка не є подібною ні до силабічної системи версифікації, ні до тонічної, ні до силабо-тонічної. Тільки дуже приблизний вигляд, за словами дослідниці, має цей розмір із названим І.Сельвінським тактовиком, до визначення якого автор використовував, як й І.Франко, музичний підхід. Деяка спільність між ними проявляється, насамперед, у ритміці, що підпорядковується заданому мотиву, через що може відбутися "ламка" наголосів. Крім цього, алітерація та рима виділяють тісклади в рядку, які потребують метричних наголосів [див. 50,14-22]. Старі датські, шведські та ісландські саги, що становлять собою другий період давньонорманської літератури є, за Є.М.Мелетинським та О.Пріцаком, прозовими сагами із деякими віршовими вставками скальдичних пісень. Вони діляться на три групи: "Саги давніх часів", "Королівські саги" і "Родові саги", творцями яких
Loading...

 
 

Цікаве