WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Дослідження І.Я. Франка у вивченні давньоукраїнського віршування - Дипломна робота

Дослідження І.Я. Франка у вивченні давньоукраїнського віршування - Дипломна робота

слов'янських народів, так і в українського не було писемності перед прийняттям християнства. Тому християнство, приносячи писемність на Україну, було в силі витиснути на ній своє виразне тавро; звідсіль походить переважний духовний характер найдавнішого українського письменства" [5,59]. Як бачимо, М.Возняк вказав не тільки на відсутність до ІХ ст. у давніх слов'ян літератури, а й письма.
Подібної думки дотримувалися і діаспорні вчені першої половини ХХ ст. Мова йде про Д.Чижевського, який у своїй "Історії української літератури" виключив можливість існування красного письменства в Київській Русі до прийняття християнства. Хоча при цьому визнав той факт, що християни вже були в Києві до 988 року. До них він відносив "варягів-християн" та княгиню Ольгу. Однак це дає підставу вважати про існування літератури у "доісторичну добу", бо хоча при богослужінні могли користуватися книгами з Болгарії або Моравії, проте все-таки "книги, що принесені були з чужини, ледве чи можна віднести до Київської літературної традиції". Зате у перед християнський час Д.Чижевський визнавав існування народної поезії. Єдиним шляхом знайдення відомостей про останню літературознавець вказав на згадки про неї у "старій літературі". Визначивши цей спосіб, як єдиноможливий, він мотивував свої висновки так: "не може бути й мови про те, щоб про цю стару словесність можна було щось певного довідатися, вивчаючи сучасну народну словесність, як це робили романтики" [91,39].
Над цією проблемою працюють багато інших авторів. Серед них - Станіслав Губерначук. У 2002 році вийшла його монографія під назвою "Як гул стоїть, як шум віків - рідна мова". У цій праці автор вказує на деякі пам'ятки, які були написані у період "язичницької пори": "Велесову книгу" і "Рукопис Ора" та ін., вказуючи на час їхнього написання (відповідно в ІХ ст. н. е. та VII-Vст. до н. е.). "Рукопису Ора" дослідник віддає перевагу серед усіх інших українських пам'яток, через те , що він є "документальним підтвердженням існування української мови принаймні за 500 років до нової ери" [14,156]. У науці він відомий ще як "Рукопис Войнича", і як "Послання оріян хозарам". У 1976р. манускриптумом зацікавився американський дослідник Джон Стойко, дерозшифрувавши його значний фрагмент і видавши його окремою книжкою (разом із дослідженнями) під назвою "Листи до Ока Божого". А в 1998р. пам'ятка була опублікована в Києві В. Довгичем як "Рукопис Ора". Останню назву С. Губерначук називає "найбільш відповідною тій пам'ятці".
"Рукопис" є свіченням того, яку роль відігравали "праукраїнці" в історії людства. На його основі Губерначук встановлює початки родоводу українців задовго до н. е.. Зміст "Рукопису" свідчить, що події розгорталися ще у VІІ ст. до н. е. За жанром пам'ятку вчений називає не літописом і не епосом, а листуванням-полемікою між Манею Косою (Козою), донькою жриці Лелі, та "керманичем Праукраїни Ора". У порівнянні з "Велесовою книгою" мова "Рукопису", за словами дослідника, є "жива українська", а його текст оформлений "у притаманні саме українському усному мовленню та фольклору поетичні форми" [14,169]. Це своє твердження вчений мотивує подібністю ритміки, частих повторів "до однієї й тієї ж думки", коротких речень і т.д.
Ще однією пам'яткою "із тих же часів" С.Губерначук називає "написи на так званих Медвинських стовпах". Останні були знайдені на Київщині, хоча "більше знають про ті написи у Москві" [14,172]. Опубліковані вони були 1998 року у книзі А.Трєхлєбова "Тайна праславянской цивилизации". По-різному визначають і час їхнього написання: А.С.Іванченко - ІІ тис. до н. е., А.Трєхлєбов - І тис. до н. е. С.Губерначук підтримує думку останнього, оскільки про це свідчать "історичні реалії". Тут також, як і в "Рукописі Ора", мова йде про події періоду війни "русів-укрів" із греками задовго до нашої ери., про місто Голунь, "а головне, пишеться нашою рідною мовою - українською" [14,176].
Пам'яткою української літератури цього періоду є Біблія Ульфіли. Вона, за словами О.Дражньовського, "без сумніву", "скитська-санскритська-праукраїнська". Її автора деякі джерела називають наступником Теофіла, який підписав постановки першого Нікейського собору. Потім був представником готів до грецького імператора Валенса, щоб отримати дозвіл для скитсько-готських утікачів від гунів на перехід через Дунай. Кожна нація, починаючи із XVII ст., намагалася "присвоїти" собі Біблію Ульфіли. Першими виявили свої "претензії" шведи, вважаючи , що вона написана "суіготською" мовою. Потім - французи, доказуючи, що в ній є багато залишків кельто-франконських слів. Проте ми, як справжні спадкоємці, за переконаннями О.Дражньовського, згадуємо її лише як Готську. І не тільки. На основі цієї Біблії Бероссос написав свою історію Скитії,яка, на думку історика, була праукраїнською державою із центром у Криму (див. другий розділ).
Ці й подібні до них факти свідчать, що література Київської Русі мала за "своїми плечима" довготривалу традицію, тому і не виникала з "нізвідки". Та з прийняттям християнства вона почала адаптуватися до візантійської літератури. Остання, щоб потрапити в Україну, пройшла значний шлях: спочатку до Паннонії та Хорутанії, а потім до болгар у вигляді перекладів. Така "мандрівка" була зумовлена місією братів-монахів. Варто зазначити, що ще до цієї місії у Паннонії та Хорутанії, про що говорив І.Франко, "порядно йшла християнізація" слов'ян, про яку можна говорити не раніше як із VII ст., оскільки, як вважав дослідник, до цього часу слов'ян як таких ще не було. Ці твердження вчений зробив на основі аналізу "Libelcus de conversione Bagaariorum et Carantanorum" ("Книги про навернення болгар і карантанців"), написаних у 871р. зальцбурзьким Єпископом або за його наказом для римської курії, щоб "запротестувати проти втручання Мефодія в діла зальцбурзької дієрезії та його проповіді в краю, належнім до неї" [66,22].
Поряд із дослідженням витоків давньоукраїнської письменності у четвертому розділі своєї "Історії", що називається "Початки південноруської літератури", І.Франко торкнувся і проблем походження письма, яка до сьогодні залишається дискусійною. Йдеться про першість двох абеток (глаголиці та кирилиці), а також про значення місії двох братів Кирила та Мефодія у запровадженні письма та християнства. За словами І.Франка,до цієї "т. зв. місії" у запровадженні християнства та створенні абеток слов'яни уже знали письмо, яке пізніше і назвали іменем одного з них. Тобто дослідник не називав братів суто місіонерами ні стосовно християнізації, ні щодо створення азбуки, тому що брати проповідували "Христову віру" людям, які вже були християнами та створили не кирилицю (як дехто вважає), а глаголицю. Остання, за його словами, була "нерозлучна" від мораво-паннонського письменства і залишалася тривалий час у вживанні невеликої частини південно-західної Слов'янщини, але національним слов'янським письмом не стала. Додамо, що прихильниками подібної точки зору були також Еміл Георгієв, Всеволод Міллер, Ізмаїл Срезневський. Перший із названих авторів у
Loading...

 
 

Цікаве