WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Дослідження І.Я. Франка у вивченні давньоукраїнського віршування - Дипломна робота

Дослідження І.Я. Франка у вивченні давньоукраїнського віршування - Дипломна робота

котрий почав виходити ще в 1892р. за редакцією професора Крумбахера.
Пізніше, у 1903р., в ЗНТШ вийшла рецензія І.Франка на працю Н.Нікольського "Ближайшие задачи изучения древнерусской книжності". Дослідник вважав "не зовсім вірним" твердження автора рецензованої праці про те, що до церковного письменства належать літописи, Паломник, Поучення Мономаха, "Плела", "Палея", "Слово о полку Ігоревім", спроби староруських світських повістей, апокрифи. Як можна зрозуміти, І.Франко поки що не міняє свої думки щодо впливу візантійських зразків (див. ст. "Слово о Лазаревім воскресінні: староруська поема на апокрифічні теми)". Та при цьому він мав на увазі не імітацію "Словом" "політичного вірша", що також йшов із Візантії, а вплив на пам'ятку кондакарної поетики (див. перший розділ), про що свідчила опублікована ще в 1901р. рецензія В.Н.Перетца. В останній автор категорично відкинув твердження професора Соболевського про написання зазначеної поеми "політичним віршем".
Подібної думки дотримуються й сучасні дослідники. За словами М.Гаспарова, "політичний вірш" утворився з античного трохеїчного тетраметра при переході його в середньовічну силабіку і дав 15-складовий вірш (8+7). Ритмічний вигляд останнього в латинській і грецькій мовах виявився дуже різним. Відповідно у першій - клаузула вірша перейшла в дактилічну, а клаузула передцезурного піввірша - в парокситонне закінчення). Наголоси утворювали хореїчний ритм, внаслідок чого 15-складових (8ж+7д) став нагадувати звучанням семистопного хорея з цезурою після четвертої стопи (- u - x - u - x - u - x - u x). Натомість у грецькому вірші утвердилася парокситонна клаузула в кінці вірша, а закінчення передцезурного піввірша було окситонним або дактилічним. 15-складовик, таким чином, став нагадувати шестистопний ямб із дактилічним нарощенням перед цезурою і вільним наголосом на другому складі цього нарощення (- u - x - u - x) - u - x - u x). Цей розмір у Візантії отримав назву "політичного вірша" (іншими словами "загальнодоступного"). Причиною його введення у народну поезію був протест одного з найбільших містиків Візантії Симеона (949-1022), прозваного Новим Богословом, на реакцію монахів проти світських тенденцій у візантійській культурі.
У названій вище рецензії на працю Н.Нікольського І.Франко критикував автора за те, що той хотів "відкрити Америку", не розмежувавши "північної", тобто давньоруської, та "південної" (давньоукраїнської) літератур. На противагу цьому І.Франко не тільки розрізняв ці "дві течії", а й простежував їхню подальшу долю аж до другої половини XVII ст. Він вважав, що давньоросійська і давньоукраїнська поезії спочатку розвивалися самостійно, а потім їм знову довелося поєднатися "як двом відмінним і неоднаково забарвленим течіям". Відтак вони поєдналися і утворилася "ніби общеруська література, однаково чужа як південному, так і північному народові" [72,415].
Про вплив церковних джерел на народну творчість І.Франко говорив і в рецензії на статтю Ю. Яворського "Духовный стих о грешной деве и легенда о нерожденных детях", вперше опублікованій у 1905р. в ЗНТШ. Він заперечував слова автора про існування контрасту між народною творчістю і її церковними джерелами. Ю.Яворський дотримувався думки, що тільки народна фантазія "кидала живі кольори" в книжну поезію, а І.Франко доводив, що напівварварські народи в середніх віках не розуміли всієї глибини "рафінованого майстерства вислову, тонкої психологічної обсервації та величної символіки" [88,38], тому їхні переробки часто були "безтямним псуванням" старих зразків.
Подібну думку І.Франко висловив і трохи пізніше, у 1906р. в рецензії на працю М.Н.Сперанського "Переводные сборники изречений в славянорусской письменности: Исследования и тексты". М.Н.Сперанський прослідковував, за словами І.Франка, історичний перехід від античного cвіту до християнства, як тихий організований зріст, мало що не як ідилію. А християнство майже від самого свого початку було як "первородний син античного світу". Натомість І.Франко заявляв, що "старинні флорілегії" не можна вважати "реперторіями" та "магазинами" античної науки і культури, бо вони були "виплодами" упадку античності, "немов розрізнені колоски, зібрані з різних нив багатого духовного життя, повиривані з цілісності, через що вони й не давали поняття про жодну науку, а навпаки, були шкідливі [67,180].
Отже, перехід від поганства до християнства, доводив І.Франко, не був ідилією, а великою боротьбою, в якій було зруйновано багато культурних здобутків античного світу, а християнство, при цьому, не відіграло роль мирного спадкоємця, а скоріше головного ідейного ворога. Саме тому первісні старохристиянські твори не треба міряти пізнішою міркою, а намагатися відповідно зрозуміти їх значення для того часу.
Близьку до зазначеної думки частково висловив дослідник А.Н.Робінсон. Причиною причиною запозичення візантійської культури він називає обмеженість ранньохристиянського світогляду болгарських, а потім руських книжників, що ще далеко не був таким як у візантійських письменників, хоча візантійська література ХІ-ХІІ ст. уже звертала до передренесансних тенденцій. Саме тому руські перекладачі майже зовсім не сприйняли ліричної релігійної поезії, і навіть ранньохристиянська гімнографія відбиралась і обмежено розповсюджувалась на Русі переважно тільки через необхідність для церковної служби [див. 41,425].
Найбільше уваги щодо висвітлення питання про вплив візантійської літератури на давньоукраїнську І.Франко приділив у своїй "Історії української літератури". У цій праці автор подав детальну характеристику мораво-паннонського і староболгарського письменств, а також південноруської (давньоукраїнської) літератури. Про це йдеться відповідно в другому, третьому та четвертому розділах. А під назвою "Староруська поезія" дослідник проаналізував віршовані твори нашої давньої літератури загалом. Ця "Історія" важлива ще й тим, що дослідник повністю передавав тексти пам'яток перекладних, оригінальних (псевдонімних й безіменних) та збірників й подав їхній аналіз. Час написання цих творів здебільшого невідомий. Датовані пам'ятки літературознавець подав у хронологічному порядку. У другому розділі І. Франко встановив відлік зародження та розвитку давньоукраїнської літератури із прийняттям християнства, мотивуючи це тим, що саме з того часу черезБолгарію із Моравії почали надходити біблійні перекази, зроблені спочатку солунськими братами Константаном (монаське ім'я Кирило) та Мефодієм, потім їхніми учнями [див. 66,27].
Але вже у 1913р. у своїх ["Причинках до історії церковнослов'янської літератури"] І.Франко про існування писемності в дохристиянську добу зазначив (заперечуючи попередньо висловлені думки в "Історії української літератури" 1907року). Він вважав, що це були вірші Овідія, який писав про побут "гетів та сарматів над Чорним морем і про те, як він зразу зовсім не розумів їх мови, але з часом навчився не тільки їх мови, але й також їх письма"[76,561].
Аналогічну думку висловив трохи пізніше М.Возняк: "Як у всіх інших
Loading...

 
 

Цікаве