WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Олекса Довбуш в очах народу та Романа Федоріва - Курсова робота

Олекса Довбуш в очах народу та Романа Федоріва - Курсова робота

Довбушеві надприродніх сил лісових духів, тим самим ототожнюючи його з ними. З таким порівнянням ми не зустрічаємось в народних легендах.
Продовжуємо відстежувати образ Довбуша за текстом повісті. "Легенда десята" розповідає про ув'язнених у Станіславській в'язниці опришків, які чекають Довбушевої допомоги. В Легенді згадується ім'я Івана Бойчука. В авторській легенді Іван виступає ув'язненим за те, що колись намагався захистити стару Довбущучку від пана. Олекса рятує його. Цей факт вказує, що Довбуш ніколи не забуває не тільки образ ( як про це сказано в народних легендах), але він також не забуває добрих діл.
Згадується в цій легенді і ще один побратим Олекси - Федір Бизар, якого спіймали і посадили на палю пани. В цій легенді показано, як Довбуш цінував побратимство, і коли опришка вночі зняли з палі опришки, то " Федора Бизара ховали всією ватагою. Сам Довбуш копав йому могилу чипеликом і барткою, копав, долонями викидав землю …" (с.123) Тобто ми бачимо, наскільки щирою була дружба між опришками і наскільки сильно Довбуш цінував своїх друзів.
Повне інакомисліє Романа Федоріва в " Жбані вина " простежується і в " Легенді дванадцятій". Матір просить Олексу вбити її сина, бо він став на панській бік, але в останню мить син спам'ятався і впізнав матір. Довбуш в даній легенді постає перед нами розуміючою і співчутливою людиною. Ці риси його характеру не знайшли місця в народних легендах.
У " Легенді тринадцятій" ми зустрічаємося з Юрієм Бойчуком, який був ворожбитом і побратався з Довбушем. Довбуш доручив йому виростити цілющу карпатську квітку, пелюстки якої повертали до життя людину і гоїли будь-які рани. І тут зустрічається перша зрада. Юрій Бойчук лікує ворога, а він забирає тайну цілющої квітки. Довбуш у даному випадку не карає зрадника ( як це було в народних легендах), він прощає йому. Це незвичайно для людини Довбушевої натури. Але автор вкладає в його серце каяття і прощення.
" Легенда чотирнадцята" взагалі унікальна за своїм змістом, тому що в ній автор у вінок сюжетної лінії вплітає ниточку гуцульських вірувань. Ми зустрічаємо згадуваного раніше героя Антипка - це чорт, який служить Двінчуку. Автор настільки реалістично описує Антипка, що , здається , він існує насправді. Антипко повинен вбити Довбуша, але оскільки "авторський Довбуш" наділений умінням спілкуватися з тваринами і лісом, то йому про загрозу життю повідомляє Беркут, і Довбуш вбиває Антипка. Він нищить не тільки панів, але й нечисту силу, тобто над ним не має влади зло, бо опришок має міць, даровану йому Зеленою Верховиною.
В народних легендах зустрічаємося з подібним явищем, коли Довбуш вбиває чорта, але тому, що той стає йому на заваді. У повісті Антипко уособлює помсту, злу волю Дзвінчука, який прагне Олексиної смерті. З нашої точки зору автор дуже яскраво змальовує зв'язок героя з природою. Автором знайдено відомості про те, що існує велика ймовірність того, що в давнину існували так звані "домашні чорти", які прислуговували хазяїну і виконували його волю. Зазвичай ,це була найбрудніша робота.Старі гуцули розповідають,що такі "служники" були переважно у мольфарів (ворожбитів), які мали зв'язок з нечистою силою. То, можливо, в "Легенді чотирнадцятій" і є доля правди?!
Не можу оминути "Легенду сімнадцяту", на яку, здається, свідомо чи мимовільно дослідники не звернули належної уваги. А вона таки вельми промовиста, бо йдеться в ній про тоталітарну країну "Рахманію", де син приводить на суд батька, батько доносив на синів, де "всі безіменні, щоб перед Великим Рахманом бути рівними"(с.212). Проекція автора недвозначна і прозора, бо ж одразу вдумливий читач знаходив у ній аналогію з пророцтвом Івана Франка у статті "Що таке поступ?" про "Маркову державу" чи й згодом реальними диктатурами: "батька всіх народів" або ж "великого кормчого". Здається, дана легенда не має нічого спільного з Довбушем, але саме від такого ладу захищав він людей, пославши Анничкою до них маніфест із закликом до боротьби.
Продовжуючи дослідження, далі, у "Легенді вісімнадцятій", зустрічаємося з Пшелуцьким, який виступає якнайлютішим ворогом Олекси і в народних легендах. Семанишин був його слугою, микуличинським отаманом. Розповідається про запеклий бій між смоляками і опришками. "А повінь смоляцька росла. Ось - ось торкнеться хвилею підошов Олексиних постолів. Це "ось - ось" ватажок відчув і вловив, шугнув рукою в табірку, - передні вояки відсахнулись, блиснуло їм у вічі золото ... затьмарило золото смолякам сонце і небо, відібрало розум і послух ... Тепер Довбуш сміявся"(с. 230). Довбуш переміг смоляків розумом. У народних легендах не фігурує Олексина сила волі, а от у повісті навпаки, бо не послухав брата і не дав своє золото заради порятунку ватага. Здавалось би, що це беззаперечний факт егоїзму головного героя, та, на нашу думку, це наказ готовності піти на самопожертву. Товариство повинно підкорятися йому, а непослух карається, навіть якщо його вчинив рідний брат. Мораль людяності стала вище самої людини, навіть якщо вона сперечається з власною гідністю і душею.
Оригінальний підхід та інакомисліє Романа Федоріва у "Жбані вина" проявляється і в "Легенді двадцятій", де йдеться про самобутнього Сильвестра - скульптора, з яким у Маняві зустрічається Довбуш. Скульптор витесав з каменя людину, яка "відразу вступила в бійку з крилатою потворою, була у потвори гадюча голова, були ноги песячі, був хвіст ослячий, а крила - Чорної Птахи. Людина і потвора сплелися в лютому двобої ..." (255). Це була скульптура Довбуша. Як вважає автор, в образі цієї скульптури уособлено символи і могутності Довбуша, і, що найголовніше, його влади над всіма потворами. Але йдучи за сюжетною лінією далі, ми бачимо ще одну рису характеру Довбуша. Він не ласий до слави і пошани. Олекса несе кам"яну статую в Чорну гору, бо вважає не потрібним, щоб люди вважали його за вищого і поклонялись йому. В народних легендах ми, навпаки, бачимо Олексу схильним до слави, що і відрізняє його від "авторського". "Легенда двадцять друга" відкриває нам вразливість душі Олекси Довбуша. Так, він став месником, але душа його була ніжною і чутливою, особливо після смерті Аннички.У легендах народних ми не зустрінемо спроб заглянути у внутрішній світ опришка.
"Олекса сидить на пеньку біля жаркої ватри в полонинській хижі ..."(с.276). Він сумував за Анничкою, а не раз і кликав її."Він прислухався до безгоміння, і , видно,долітала до нього відповідь... В інші дні Довбуш занехаював ватру... діставав з бесагів... калинову сопілку ... і грав!" (с.276-277).
Дійсно, смуток Довбуша був безкінечний і глибокий, йому здавалось, щосвіт для нього закрився. "На тому світі ми з тобою , Анничко, здибаємось... і будемо нерозлучними ..." (с. 278). Йому не хотілося жити , але в великому серці прокинулась любов до людей, до Зеленої Верховини, і Дідо Велет казав іти вперед , переборюючи страждання.
Мене особисто вражає майстерність зображення ДовбушаФедорівим. Він показав людину, яка має велике серце, що вмістило біль, ненависть і любов.
Loading...

 
 

Цікаве