WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → „Петрії й Довбущуки” І. Франка – фольклорно-етнографічний роман - Дипломна робота

„Петрії й Довбущуки” І. Франка – фольклорно-етнографічний роман - Дипломна робота

не раз давня ненависть ко Петрію, котрого уважав за причину свого нещастя" [57;149].
Все життя пройшло в боротьбі та ненависті до Петрія. Сила його духу була непохитною, твердою. Він все ніяк не міг змиритися і порозумітись з Петрієм. Його злоба, ненависть була сліпою і жорстокою. І от на старості літ, проживши таке неспокійне життя, дух його зламався. Та й здоров'я уже було слабке.
Прийшов-таки до Петрія Олекса Довбущук, щоб помиритися, забути все, що було між ними в минулому, але Петрій йому не повірив. Повернувшись, Довбущук порадив своїм синам: "Годі нам довше скитатися пусто-дурно, без цілі, без заняття. Ідіт куди вам злюбится, ідіт межи чужих людей на службу, на заробок! Треба тепер зачинати нове житє!" [57;158].
Цими словами Довбущук хотів навернути своїх синів на правильну життєву дорогу. Він бажав змін, змін на краще, хотів, щоб вони жили і працювали чесно, в мирі і злагоді з усіма, зокрема із родом Петріїв.
Та синам це здалося дивним, адже вони і до тепер не дуже брались до роботи, кажуть, що їх обсміють, їм не заплатять. Тай пізно вже вчитись щось робити. Краще піти в полонину, там є добрий знайомий, він їм допоможе, якось зиму вони перезимують. (Це був дід Максим, 80-літній старець. Він і прийняв Довбущуків).
Ленько і Сенько не прагнули міняти свій стиль життя.
Тоді, коли Олекса сидів "понуривши голову, і роздумував о Довбушевих скарбах, робота в полі стояла, - йому і не в голові було братися за яке-небудь діло. Переконання, що він мусить статися великим багачем, що йому належаться Довбушеві гроші, пожирало ще більше вроджене його лінивство, - нужда виглядала широкими очима з кожного кута його старої занедбаної хати" [57;46]. Ось коли треба було привчати синів до праці і самому працювати.
Люди весело йшли до роботи: хто починав жито жати, хто пшеницю полоти, хто сіно складати. "Тільки на невеличкім присілку Довбущуківці не видно було того сільського життя, там усе, як всегда, було понуре і немов мертве…" [57;47]
Олекса німо, рівнодушно слухав відмову синів від правильного життєвого шляху.
"Він в тій хвилі іспитав тяжке горесне чувство жалю по невчасі. Аж тепер він побачив, що на злу дорогу спровадив він своїх синів і що стратив над ними всяку власть" [57;159].
Сини Довбущука продовжували жити минулим.
Ленько дуже старався переконати Андрія, що не він вбив свого батька а Сенько, який вже нібито давно помер.
Увійшовши в довір'я до Андрія, Ленько Довбущук їхав разом з ним до Перегінська. Із від'їздом Дозі (дружини) до Андрія повернувся спокій, давня швидкість мислення і розуміння, він став веселішим.
Але одна думка не давала йому спокою. Сумніви закрадалися в його голову щодо вбивства батька (Кирила Петрія), в глибині душі він відчував, що це справа рук обох Довбущуків - Сенька і Ленька.
Але Андрій вже погодився показати Довбущуку скарби, і тепер відступати було нікуди.
Коли Андрій з Леньком приїхали до Петріїв додому, Ленько, дивлячись на ту любов, що світилася в очах Андрієвої матері, мимоволі згадав свою матір, що так само його любила, котрій він стільки наробив гризоти і "тяжкий, тяжкий і щирий жаль здавив його грудь, прошиб його серце. Щось ніби говорило йому, що материнська мука, материні сльози і нужда тепер упадуть на нього, коли він досягає вершини свого щастя, цілі своїх гадок і бажань. Він задрижав, но хвиля задуми минула…" [57;232].
Була це тільки мить. Бажання збагачення взяло верх.
Вийшовши з тайних печер і розставшись з Андрієм, Ленько поспішив знайти брата і поділитись радістю. Обидва вони перенесли скарб в інше місце, вже й план втечі склали, як їх оточили селяни і жандарми. Втікаючи, загинув Сенько, а Ленько вибрався на вершину Чорної гори, схилився в долину і побачив Андрія, простягнув до нього руку, перехилився, втратив рівновагу і звалився в пропасть…
На схилі літ старий Довбущук прозрів і зрозумів накінець, як глибоко він помилявся, прокладаючи свій життєвий шлях. За гонитвою до збагачення і не помітив, що втратив синів. Він породив у них таку ж злість, жорстокість, лінивство, хитрість, якими був наділений сам.
2.3. Художнє втілення гуцульського світу у романі "Петрії і Довбущуки".
З перших рядків повісті перед нами постає образ Кирила Петрія. Це був "Селянин віком около сорока літ. Ріст його був, як часто в тих сторонах трафляється, трохи підсадкуватий, лице підголене і коротко підстрижений ус, но при першім уже погляді мож було на його лиці викрити благороднішії черти, ніж би їх мож по звичайнім гірняку сподіватися" [57;7]. Привертала увагу вишита сорочка, на плечі оздоблена борсукова торба з блискучими металевими пряжками і френзелями, а також палиця з твердого дерева. Руки його були вільні, погляд нерівнодушний. "Все то ділало його чимсь особливим в тій убогій гірській околиці. Із черт його лиця і із всіх його движеній пробивалася сильна воля, енергія, свобода духу, а око світилося живим, но спокійним блеском мужа, котрий свої похоті і страсті усмирив, котрий умів панувати над собою і над життям, но із твердою вірою, постоянно і сміло, з певністю себе ступав до якось вищої цілі" [57;7]. "Рівновага… сознательна рівновага духу знаменувала кождий крок його життя" [57;9].
Із зовнішнього вигляду Петрія, його одягу, видно, що гуцули народ особливий. В них свій стиль одягу, манера поведінки, погляди.
Одяг опришків був простий і зручний. На голові - чорний капелюх округлої чи стіжкоподібної форми, інколи прикрашений павиним пером і золотими чи срібними бляшками та ґудзиками. Сорочка, так званамазанка, з грубого полотна домашнього виробу мала чорний колір. Таку сорочку опришок міг носити весь літній сезон. Сорочку підперізували шкіряним поясом, який був такий широкий, що закривав майже півгрудей і живіт.
Штани - холошні, були широкі, вовняні або з полотна. Взувалися опришки в ходаки і постоли, переплетенні ремінними волоками.
Взимку вдягали короткий кожух або сердак з вовни і шапку з лиса-клепаню. Кожний мав своєрідну накидку - гуглю, або джуглю, подібну до мантії чи довгого плаща, без коміра, переважно з білого сукна. Таку гуглю носив і сам ватажок.
Через плече перекидали торбу, прикрашену світлими ґудзиками, в яку ховали люльку, тютюн, сірники.
Мали опришки Довбуша і спеціальні торби, виготовленні з овечої шкіри, так звані бордюги. У них зберігали сир, м'ясо, хліб, сало [59;146].
Гуцули вирізняються сильною і красивою будовою тіла, надзвичайною енергією і свободою в поставі і руках.
По натурі гуцул чеснолюбивий, надзвичайно вразливий на зневагу і кривду, заподіяну йому.
Для них характерна мовчазна відвага, передбачливість, обережність, невідступність від обраної лінії, холодність при невдачах.
Це чітко змальовано в творі: "Перед Петрієм несподівано постає Довбущук. Треба було великого душевного спокою, рівноваги, щоб не здивуватися появі цього чоловіка і не перелякатися" [57;9] (саме цими рисами характеру і був наділений Петрій).
Довбущукові "малі чорні очі мали якусь ящірчу живість… видавався він упрямим, твердим… так, що уздрівши його перший раз, годі було здержатися від мимовільного дрижання. Додаймо до того велетну булаву в широкій, як лопата руці, топір і широкий
Loading...

 
 

Цікаве