WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Історична проза Юрія Мушкетика - Реферат

Історична проза Юрія Мушкетика - Реферат

були не лише твори на теми з античного життя - це були твори значною мірою сучасні, але не кон'юнктурно сучасні, асучасні за єством своїм.
Наступний етап - "Жовтий цвіт кульбаби", надрукований в № 9 "Вітчизни" за 1984 рік. Як бачимо усі три твори не на українську тематику, третій твір тільки дотично нашого народу стосується. Це легко зрозуміти, адже власне на українську майже не було прийнято писати - наша історія була таки в цілковитому загоні. Конфлікт "Жовтого цвіту кульбаби" знову-таки ніби дублює конфлікт перших двох повістей: супротиставляються два типи митця: один кон'юнктурний (Нестор Кукольник), а другий від совісті своєї (Микола Гоголь), тобто ми ніби маємо розвиток углиб ситуації "Суду над Сенекою", так само як розвитком углиб "Смерті Сократа" був сам "Суд над Сенекою". Але коли в повісті головним рушієм інтриги була позиція: цар і митець, то конфлікт "Жовтого цвіту кульбаби" переводиться в більш локальне, але не менш глибоке поняття: йдеться про, митця праведного й неправедного, взаємозаперечність єдиного. Беремо на себе сміливість побачити тут щось і автобіографічне - шлях самого письменника, кажучи його ж образами, від Кукольника до Гоголя. Отже, перед нами два типи митця: той, що гойдається на хвилях суспільного признання, має надію на милість царя (але все одно перебуває під пильним жандармським оком), і той, який прийшов у світ і літературу за спонукою розуму і серця. Обидва митці покидають рідний край, обидва забувають рідну мову, обидва опиняються в інонаціональному середовищі, але коли один із них (Кукольник) свій народ із душі витравив до решти, другий намагається його, як власну душу, в собі втримати, хоч і не без сумнівів (сцена колінкування перед Пушкіним). Один - це такий собі паперовий кораблик, який весело й ніби безтурботно мчить по розбурханих хвилях житейського моря і якому байдуже про дно того моря, а другий - плавець, що долає те море власним плавом і все-таки вряди-годи намацує ногою покинуту собою землю. Один у цьому морі знаходить тривкого човна і сідає на нього, а другого розриває стихія, топить і перетворює на сміття: історія в своїх присудах немилостива, але здебільшого справедлива, хоч не завжди те чи інше явище нашого історичного життя здобуває свій "останній суд" відразу. Юрій Мушкетик недаремно зводить усі три твори у цикл і видає його в "Романах і повістях" (№ 10, 1985), бо вони такий цикл і справді складають - вони фактично писані на одну тему, яка розвивається, як я вже сказав, углибину.
У 1984-1985 роках письменник завершує другу редакцію свого багатопланового історичного полотна "Яса" - твір виходить книгою в "Радянському письменнику" у 1987 році. Книга повністю присвячена рідній історії, і головним героєм тут знаменитий Іван Сірко, найславетніший кошовий Запорозької Січі, а темою розгляду- найскладніша доба в історії нашої землі, так звана Руїна, коли Україна роздиралася (після ганебної змови в Андрусові російського царизму й польської шляхти) у взаємознищувальній боротьбі. Хронологічні рамки роману невеликі - 70-ті роки XVII століття, але через екскурси в минуле дія має значно ширший часовий простір і побудована в епічній манері. Письменник значною мірою відштовхується від літопису Самійла Величка і так само, як літописець, осуджує приватну заїлість гетьманів, у яких особисте бере гору над суспільним, а амбіції ставляться вище потреб і болей рідної землі. Водночас, як і в С. Величка, самолюбним гетьманам протиставляється козацька республіка - Запорозька Січ, а головний герой її того часу Іван Сірко стає й головним героєм твору. Таким чином маємо не подвійну, а потрійну супротилежність: Сірко - Дорошенко - Самойлович. Самойлович вірно служить своїм панам і себе при цьому не забуває, Дорошенко ніби й бажає добра рідній землі, але приносить їй руїну, а Сірко ці дві різнобіжні сили намагається нейтралізувати: в полі його турбот, за автором, не власна особа, не власні амбіції, а таки добро рідної землі. Іван Сірко багато в романі роздумує, потопає в мислительних рефлексіях, на думку декого з критиків, цього в романі аж забагато, та й може, надто по-сучасному він це чинить. Але не важко помітити, що Сіркові розмисли - це розмисли сучасної нам людини (не ототожнюватимемо їх із авторовими - це порочна критична практика), і автор мав на те художнє право, адже пише для сучасного читача. Зрештою, такий прийом (осмислення минулих подій сучасною лю-диною) він уживає й у "Суді над Сенекою", але за прямою адресою, тут же він одягає сучасного мисленика в історичний костюм. Побіч із тим Сірко й історична постать, діє так, як діяв насправді (хоч би сцена із знищенням потурнаків, яка викликала таке обурення в критика Л. Федоровської), він вступає в реальні стосунки з історичними персонажами, як вступав і справді, він знову-таки реально воює, реально керує Січчю, але, з другого боку, він ніби історична корекція того, хто несе з собою історичну правду, у про-тиборстві взаємозаперечувальників: Дорошенка й Самойловича. Ясна річ, що навіть у такому образі він безсилий подіяти на історичні події, бо вони склалися так, як склалися, через що й місія його в романі напівпасивна, напівактивна, і він більше жаліє й оплакує, ніж має силу історичними подіями керувати. Зрештою, і його фраза: "Будьмо людьми, гетьмане! Будьмо людьми, царю!" - це також не історична реальність, а наш теперішній щирий жаль, що події на Україні розгорталися тоді так фатально, що змінити їх сучасній людині з її теперішніми бажаннями також не під силу. Але письменникові мало з'явити оцю потрійну взаємоборність, результат якої навічно записаний на скрижалях історії, бо не тільки сильні світу вирішували долю цього світу, а вирішувала її передовсім незбалансованість і розбрат у самому народі. Чи не через це з'являється в романі й друга трійця - Мокій Сироватка, Лаврін Перехрест і Марко Ногаєць. Мокій Сироватка - це щира й проста відданість інтересам своєї землі, його призначення - подвиг в ім'я рідного краю. Лаврін Перехрест - це шукання істини, а Марко Ногаєць (аналог - Марко Проклятий) - втілення того примітивного егоїзму, для якого інтереси народу чи своєї землі річ несуттєва. І Лаврін, і Марко гинуть у вереміях свого часу, один на турецькому гаку, другий ганебно. Тоді як місія третього, Мокія Сироватки, символічна - він запалює в кінці роману сторожовий вогонь і ніби закликає сучасників і майбутні покоління свого краю до пильності, до обов'язку ту землю щиросердно боронити. Отже, взаємозаперечне, конфліктне змагання в романі йде вже не в подвійному, а в потрійному тлі епохи з її побутом, війнами, сутичками, з її щоденним життям, любов'ю, ненавистю, дрібним і великим, відданістю й підступністю, людською потугою й слабкістю, з її гірко-солоним відчуттям неможливості щасливого кінця, з її терпкою печаллю і надіями на майбутнє.
Хотів того чи не хотів Ю.Мушкетик, але мусив, як, до речі, и Р. Іваничук "Журавлиному крику" , як Г. Колісник у
Loading...

 
 

Цікаве