WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Борис Антоненко-Давидович - Реферат

Борис Антоненко-Давидович - Реферат

другої світової війни була оперта на ту саму політику "збірної відповідальности" й розстрілів "закладників", що її започаткували екстремні сили російської революції 1918-20 рр. Саме цей тип людини-звіра вже в наш час розповзся по всіх континентах світу і, прикриваючися цинічно гаслом "щастя людини", закладає бомби в читальнях бібліотек, в багатолюдних торговельних центрах, на святкових площах, в літаках з туристами і масово вбиває невинних людей.
[...] Йому ще вдалося дещо опублікувати, поки на політичному обрії згромаджувалися лиховісні хмари терору. Спалах арештів весною 1933 року, постріл Хвильового 13 травня, самогубство М. Скрипника 7 липня й після цього нова хвиля арештів українських письменників і культурних діячів створили пекельні умови для життя і праці письменників, а серед них і для Антоненка-Давидовича. Від природи активний і здатний політично думати, він пробує знайти вихід із смертельної ситуації. Їде на Далекій Схід, до столиці Казахстану Алма-Ати, влаштовується на працю при державному видавництві Казахстану, запляновує дві великі праці: антологію казахської літератури українською мовою й таку ж антологію української літератури казахською. Задум великого братерського спілкування двох далеких народів. Але доля не судила здійснити ці шляхетні пляни. 5 січня 1935 року - арешт, безглузде слідство, комедія суду, беззаконний і безпідставний вирок смерти, заміна на 10 років концентраку, який практично протягнувся аж 22 роки. Власне, цей засуд мав тягтися все його життя. Лише смерть тирана й короткотривала доба відлиги врятувала життя письменника. Несподівано для всіх у червні 1957 року Антоненко-Давидович повернувся до рідного Києва. Це межувало з чудом.
* * *
Машина терору вирвала письменника із життя, коли йому щойно минуло 35 років. А повернувся він із своєї сумної одіссеї, коли йому сповнилося 58 років. Подібного випадку в літературному світі я не знаю. Шевченко? Достоєвський? Це не те. Далеко не те. Правда, його, як і Достоєвського, засудили були до смертної кари. І знову, як і Достоевському, йому замінили смертну кару на 10 років ув'язнення. Але Достоєвський, відбувши 4 роки в Омській тюрмі й 5 років у війську, вийшов на волю й відновив свою літературну діяльність. Це далеко не те, що 22 роки сталінської каторги. Ні, історичних аналогій я таки не знаю.
Повернувся Борис Дмитрович з надломленим здоров'ям, виснажений фізично, але морально і духово - незламний. Це зберегло його як мистця і громадянина.
У минулі каторжні роки він утратив був усяку надію повернутися будь-коли до літературної праці. Але після смерти Сталіна його несподівано охопив потяг до писання, якого, як він сам пише, "не зазнавав, мабуть, з того часу, як перестав ходити в початківцях". І він у найнелюдяніших умовах на випадкових клаптиках паперу, в кожну вільну хвилину писав. Унаслідок цієї довгої і впертої праці вийшов солідний рукопис. Коли таки прийшла воля й Антоненко-Давидович повернувся до Києва, то він привіз із собою вже першу чорнову редакцію свого роману "За ширмою". Але поки роман солідно допрацьовувався, Борис Дмитрович своє нове життя на волі розпочав знову мандрівкою по рідній, давно не баченій батьківщині. Закінчив цю мандрівку відвідинами Буковини, Покуття, Галичини і Закарпаття. У кількох прегарних, таких же свіжих і бентежних, як і колись, нарисах зафіксував він враження своєї надзвичайної мандрівки. Додавши до них дещо зі своїх старих нарисів, 1959 року він видав їх книжкою під назвою "Збруч". Того ж 1959 року з'явилося перевидання одного з його давніших оповідань "Крила Артема Летючого". І цим, власне, відзначено його шістдесятиріччя. Л. Серпілін, В. Півторадні, Є. Гриднева, О. Ставицький і навіть О. Полторацький тепло вітали ці нові його публікації, а В. Іванисенко у статті "Скромність і сумління" ("Літературна газета", 1959, 4 серпня) щиро вітав письменника з 60-річчям і висловлював радість з нагоди повернення його до літератури.
Для Антоненка-Давидовича справді настала ніби друга творча молодість. З-під його пера виходять нові твори. Крім згаданої збірки "Збруч" і оповідання "Крила Артема Летючого", він пише й публікує багато нових оповідань, окремих збірок, повістей і романів: "В сім'ї вольній, новій" (1960), "Золотой кораблик" (1960), психологічно-побутову повість з студентського життя 1920-х років "Образа", соціяльно-психологічне оповідання з доби революції "Так воно показує" і, нарешті, повісті та романи: "Слово матері" (1960), "За ширмою" (1963), "Семен Іванович Пальоха" (1965) та багато інших оповідань, які й досі ще не зібрано в окрему збірку. 1967 року вийшов том його вибраних творів з досить вдумливою і прихильною до автора передмовою критика Леоніда Бойка.
Крім художніх творів, автор видав кілька цінних книжок про літературне життя, про літературу і мову. Свої спостереження над творчим процесом і свій досвід він виклав у збірках статей: "Про що і як" (1962) та "В літературі й коло літератури" (1964). Літературні силюети про клясиків нашої літератури: Шевченка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Васильченка, літературно-критичні й теоретичні нариси і, нарешті, спогади про своїх сучасників (В. Блакитного-Еллана, В. Сосюру, М. Рильського, Є. Плужника та Б. Тенету) - виповнюють книжку "Здалека й зблизька" (1969). Нарешті знамениті його роздуми й спостереження над українською літературною мовою, що з'явилися під назвою "Як ми говоримо" (1970). На жаль, ця книжка стала останньою публікацією творів Антоненка-Давидовича. Від 1971 року двері видавництв і журналів радянської України для цього видатного й заслуженого майстра слова знову закриті. Про цей нечуваний беззаконний вчинок влади сам Антоненко-Давидович в приватному листі від 6 січня 1971 року писав:
"Офіційно мене не покарано за відмову давати свідчення на суді (В. Мороза. - Г. К.), як того можна було сподіватись, але неофіційні санкції вже почались: знято в журналі "Україна" вже ухвалену до друку мою повість "Завищені оцінки", не друкуються в "Літературній Україні" мої дальші мовні нотатки "Ваговиті дрібниці" й, нарешті, не буде видано додаткового тиражу "Як ми говоримо". Отож навряд чи зможу я наступного 1971 року "порадувати читачів новими творами", як Ви того мені бажаєте... Взагалі, в літературі тепер настанова - писати "виробничі" та "колгоспні" романи, до чого я аж ніяк не мастак. Ну, що ж - доведеться писати "для вічности",відкладаючи написане в папку "Як умру, то поховайте"...
Ясніше й трагічніше трудно висловитись. І живе в таких поліційних умовах силою ізольований від літературного процесу, фактично з кляпом у роті, видатний письменник і чесний син свого народу ось уже десятий рік. Лише коли-не-коли приходить йому потіха десь здалека: то, прогавлена наглядачами, позитивна оцінка книжки "Як ми говоримо" в серйозному російському журналі "Вопрос ы литературы", то похвальна оцінка в журналі Польської Академії наук "Slavia orientalis" (1972), то переклад польською мовою роману "За ширмою", з найкращою рекомендацією для читачів ("Za parawanem", 1974), у чудовому перекладі Станіслава Рихліцького, то перевидання в Австралії нашою Філією ОУП "Слово" роману "За ширмою", то готування його перекладу англійською, то, нарешті, вже 1979 року у варшавському "Українському календарі" у статті "Вірний син свого народу" названо його "прекрасним знавцем і палким
Loading...

 
 

Цікаве