WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Григорій Сковорода (1722 — 1794) (науковий реферат) - Реферат

Григорій Сковорода (1722 — 1794) (науковий реферат) - Реферат

Який це буде світ, що треба для того, щоб його створити, - він не знав, як не знав цього й народ. Сковорода був виразником соціальне-утопічних поглядів і мрій народу, насамперед селянства.
Сковорода вважав, що сили для боротьби зі злом є у самій людині, вони дані їй природою, треба їх тільки виявити, пізнати себе, знайти свою "споріднену" працю і жити у повній гармонії з природою і з навколишнім середовищем. Бо тільки "споріднена" праця може зробити "потрібне нетрудним, а трудне - непотрібним". Цей суспільний ідеал філософа був утопічним, не враховував того, що людина не може бути вільною від суспільства, в якому живе і яке змушує її до зовсім іншої, "неспорідненої" праці. Самопізнання, за Сковородою, мало бути універсальним засобом морального вдосконалення суспільства, одним із шляхів досягнення людиною повного щастя. Тут бачимо сприйняття Сковородою вчення гуманістів і просвітителів про силу людського розуму та неминучість перемоги загальної справедливості і добра. Освіту і навчання він вважав засобом для досягнення людської досконалості і чи не єдиним шляхом до справедливого суспільства.
Г. Сковорода був не громадянином світу, як це трактується в окремих працях, а сином поневоленої України, з якою ділив і свою особисту недолю убогого, невлаштованого мандрівного вчителя, що міг у будь-який час стати кріпаком, позбавленим тієї мізерної вольності, яку він мав і яку пильно оберігав. Поняття батьківщини у нього було дещо відмінним від загаль-новизнаного, бо про державність України в його час говорилося хіба що пошепки. М. Ковалинський звернув увагу на те, що Г. Сковорода називав матір'ю Малоросію, де він народився, тобто історичні землі України, - Полтавщину, Київщину і Чернігівщину, але перевагу віддавав Україні - Слобожанщині, називаючи її тіткою, і на цій землі прожив другу половину свого життя. Вбачати в цьому роздвоєність Сковороди у ставленні до України нема підстав. Український етнос, його історичну традицію, культуру і мову він розумів і сприймав як одне ціле.
Про брак національної традиції у творчості Г. Сковороди стверджувати також нема підстав, усією своєю діяльністю філософ був закоріненим у національний грунт.
Так, він багато писав про загальнолюдські вартості, не надаючи їм українського національного колориту, та це зовсім : не значить, що він філософ позанаціональний. Якраз навпаки, за ним усталилося визначення народного мандрівного філософа, що найбільше вписує його в український культурно-, національний контекст XVIII ст. Всенародне визнання протягом ось уже понад двох сторіч могло прийти тільки до справді національного мислителя. Це помітив ще М. Костомаров, який у 1861 р. дав гостру відповідь великоросійській шовіністичній критиці Г. Сковороди в особі В. Крестовського: "Небагато можна вказати таких народних осіб, як то був Сковорода та яких пам'ятає і поважає народ. На всьому обширі від Острогозька (на Воронежчині) до Києва, в багатьох будинках висять його портрети; всякий письменний українець знає про нього: ім'я його відоме між масами темного люду; його мандрівницьке життя є змістом оповідань і анекдотів; по деяких місцях нащадки, від батьків і дідів, знають про місця, що він відвідував, де любив перебувати, й указують на них з пошаною; приязнь Сковороди до деяких його сучасників становить родинні гордощі онуків; мандрівні співці засвоїли його пісні; на храмовому святі, на торговиську часто-густо можна натрапити натовп народу, що оточує групу цих рапсодів і з сльозами чулого зворушення слухає "Всякому городу нрав і права...". Як проповідник правди і добра Сковорода став народнимідеалом мудреця. Можливо, тепер уже треба відрізняти Сковороду дійсного від Сковороди ідеального, народного; та нема сумніву, що останній образ виник із першого"1.
У притчі "Убогий Жайворонок" є вставна новела про Астраю "Божу діву - істину", яка "прийшла до нас в Україну", бо чула, що тут "царствує благочестя і дружба". Проживши якийсь час серед добрих людей, богиня істини знову "переселилася в небесні обителі". Цей алегоричний сюжет можна проектувати на живу дійсність, коли в Україні під час її державних змагань панувала правда й істина, витіснені згодом брутальною імперською силою. Доля України, у якій поширилася "вражда", не була байдужою Г. Сковороді, він мріяв бачити, щоб тут процвітала дружба і згинула ворожнеча.
Сковорода визнавав рівними всі народи і всі релігії світу. Рівними перед Богом і рівними у вияві своєї боротьби із силами зла за особисту свободу і за визнання Бога як вищої сили, що спрямовує людину на перемогу злої волі. У протистоянні сил світла і темряви нема місця для національного елементу, проте у змісті, яким філософ наповнив своє розуміння "світу", виразно проглядається свій, український контекст другої половини XVIII ст., а отже, і той національний елемент, який на перший погляд ніби відсутній у Сковороди. Особиста фізична і духовна свобода була провідною зорею концептуаль-ності його філософської системи.
Сковорода - прихильник особистої свободи, його втеча від світу, автоепітафія "світ ловив мене, та не спіймав" є одним із засобів не лише особистого, а й національного самозбереження, бо тільки через своє, національне, можна осягнути загальнолюдське. У Сковороди ніде не знаходимо заперечення національної традиції чи у будь-якій формі висловленої байдужості до неї. Він належав до української інтелектуальної еліти свого часу, яка сприймала розуміння нації більше у політико-територіальному аспекті, хоч віддавала належне і етнокультурній, глибинній основі української національної ментальності. Друга половина XVIII ст. була для України часом повної втрати свободи - політичної, економічної і духовної, тому й зрозуміло, що глибинні відгомони цієї трагедії народу пронизують усю творчість Г. Сковороди.
Справжнім покликанням Г. Сковороди була педагогічна ді-
1 Костомаров II. Слово о Сковородо по поводу рецензии на его сочинения в "Русском слове". - Основа. - 1861. - VII. - С. 17 - 178.
яльність. Праця домашнім учителем, викладання у Переяславському і Харківському колегіумах залишили глибокий слід у його житті і творчості. Із свідчень сучасників знаємо, що студенти любили Г. Сковороду, охоче слухали його лекції. У своїх учнів він виховував любов до вітчизни, повагу до народу, чесність, працелюбність, зневагу до життєвих спокус, багатства, чинів, ввічливість, вдячність батькам, учителем і благодійникам, розвивав у них природні нахили, не нав'язував їм того, до чого вони не мали здібностей. Ідеальним зразком роботи вихователя може бути його дружба і приязнь зі своїми учнями В, Томарою і М.Ковалинським.
На освіту Г. Сковорода дивився як на засіб виховання всього народу. Мандруючи по Україні, перебуваючи весь час серед простолюду, він заслужив собі славу народного вчителя. Джерелом педагогічних поглядів Г. Сковороди були традиції народної педагогіки, народна мудрість, народні погляди на освіту і виховання. Народна етнопедагогіка вплинула на головну педагогічну ідею Сковороди - трудове виховання за принципом "спорідненості". Виховання людини праці, чесної особистості, що трудиться згідно зі своїми природними
Loading...

 
 

Цікаве