WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Степан Пушик – письменник рідного краю - Реферат

Степан Пушик – письменник рідного краю - Реферат


Реферат
на тему:
Степан Пушик - письменник рідного краю
ОТУТ МОЙОГО ПРЕДКА СЛІД...
Творчість Степана Пушика, може, як мало кого із сучасних письменників, на диво багатогранна. Його без перебільшень можна іменувати людиною франківського гарту чи невтомним трударем із Каменяревої "робітні", який у "поті чола", не покладаючи рук, постійно відчуває потребу бути в русі, в неспокої, в пошуках, у праці - праці аж до саможертовності активній.
Які ж параметри цієї багатогранності? Щоб не руйнувати "схеми" чи "протоколу" авторських Пушикових довідок і чогось не упустити, що для нього є важливим, то покликаюсь на нього самого. Отже, він: "поет, прозаїк, драматург, журналіст, перекладач, фольклорист, публіцист, літературознавець, політик, економіст, педагог...".
Як письменник починав Степан Пушик із поезії. Його перша збірка віршів "Молоді громи" вийшла у світ 1967 р. в ужгородському видавництві "Карпати". Він тоді відбував армійську строкову службу в Підмосков'ї (в/ч 11281 -В). Книжечка, яку складали двадцять два вірші, вийшла в касеті, або, як жартували між собою літератори, в "братській могилі". Річ у тому, що видавництва, виконуючи свої тематичні плани, скорочували обсяги рукописів молодих авторів (об'єднували їх якоюсь спільною назвою), видавали двадцяти - двадцятип'ятисторінкові "метелики". Отже, було чим звітувати. Але ще був інший мотив видання таких "касет", чи "братських могил". Він полягав у тому, що під прикриттям талановитих імен у літературу легко було впускати графоманів, які незабаром ставали членами Спілки письменників, одержували відповідні службові посади й успішно правили соцреалізмівським процесом.
У Пушиковому випадку чи, інакше сказати, близнюками його збірки "Молоді громи", що вийшла в касеті геть аж занадто з прозорою назвою "Поетичні зошити", стали збірки Петра Палія, Василя Ігната, Миколи Кубика, Василя Фольварочного, Віктора Зубара, Володимира Фединишинця, Василя Вароді, Івана Чопея, Василя Басараба та інших авторів. Разом шістнадцять книжчин. Більшість із них на сьогодні лише бібліографічний факт, а Пушикові "Молоді громи" все ж живуть. Кращі вірші цієї збірочки поет передруковує у своїх підсумкових виданнях не тільки як перші творчі спроби, з яких він доростав до лавреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, але як речі художньо самодостатні.
З часу перших публікацій Степана Пушика минуло сорок п'ять літ. Це не мало! Та якщо цей час розглядати у тих фактах історичної значимості, що за цей період відбулись, - то це лише якась мить суспільного буття. За цей період розвалилась могутня за своєю фізичною, але не морально-духовною силою радянська імперія, а поневолені народи вирвались з-під її гніту й оголосили себе суверенними, творячи свої незалежні держави. Але, щоб це сталось, то, зрозуміло, треба було внутрішніх руйнівних сил, аби похитнути фундамент імперії. Такою силою передусім було художнє слово. І царська, і радянська імперії його боялись найбільше. Не випадково Шевченкові "запрещали писать и рисовать", не випадково Сталін викошував цвіт української нації і в першу чергу письменників.
Пушикове слово трудилося скрізь - в поезії, прозі, публіцистиці, фольклористиці, літературознавстві, на мітингах. Якщо лише назвати його поетичні збірки "Золотий Тік", "Писаний Камінь", "Задума гір", "Головиця", "Луни", "Галич", "Заплаканий промінь", "Сенети" і книгу вибраного "Хмаролом", то такий доробок промовляє за себе вельми достойно.
Отже, коли йдеться про Степана Пушика як митця і громадянина в узагальнених оцінках, то, зрозуміло, йдеться про нього у часопросторі його літературної і громадської праці. Історія, час у людській пам'яті, діяння предків і діяння сучасників - це, мабуть, найосновніші мотиви поезії Степана Пушика. Свого часу Володимир Затуливітер в одному інтерв'ю висловлювався: "Поезія - це час. Відрізок буття, необхідний для переживання в собі (і це передовсім!) того, що називається життям. Переживання до досяжної для тебе глибини. А слово - совість часу".
Не сумніваюся, що під цими словами підписався б і Степан Пушик. Вони адекватні його творчості. Врешті, він по-своєму це сказав: "Отут мойого предка слід! Отут я жив сто тисяч літ".
Тематичний простір Пушикової поезії доволі розлогий. Світ його ліричного героя розкрилений. Він проживає своє дитинство, щасливі хвилини кохання, його полонить краса світу, рідного краю, а найголовніше - він почуває себе сином землі і вірним нащадком своїх предків, він вірить у величаву українську завтрашність. Цей глибоко природній, навіть аж дитинно безпосередній романтизм породжує Пушикову пісню. Вона бадьоро зринає із серця, сягає небесних високостей і крильми солодкої туги колише душу.
Сумну біографію має Пушикова пісня "Я ще не все тобі сказав", музику до якої написав Володимир Івасюк. Незадовго до загадкового зникнення він приїхав до Івано-Франківська, щоб поділитися із співавтором радістю: "Степане, вітаю. Є пісня!" Останні слова, які почув Пушик: "Треба поъхати нам у гори... Я ще не все тобі сказав...". І сказати не міг. Трагічний травень обірвав розмову назавжди. Останні слова В. Івасюка: "Я ще не все тобі сказав" стали назвою пісні:
Повіяв буйний вітер із-за гір,
І тане сніг, немов горить папір.
Біжать струмки, біжать серед зими
По тих стежках, куди ходили ми.
То не весна, не вір струмкам, кохана,
Бо теплий вітер в січні - то омана,
Ще будуть заметілі, ще будуть сніговії,
Не вір вітрам, бо квіти їм не вірять.
Прийде весна, і всюди крига скресне,
Не вір вітрам, не вір словам облесним:
І буде наша зустріч за зимою,
Ще буду я з тобою, ти - зі мною.
Взагалі, уся Пушикова поезія мелодійна. Багато його віршів просяться на ноти, вони за своєю природою наспівні. Та, на жаль, сучасні композитори захворіли на власне "віршороблення" і продукують нісенітні "шедеври". Більше цього, навіть співаки та співачки, повіривши у свою "зірковість", відбирають хліб як у поетів, так і в композиторів. Їм здається, що вони вміють все: і співати, і ногами тупцяти, і музику під свій голос писати, а тим паче, без проблем - версифікувати.
Пушик не один раз бив у тривожні дзвони, що сучасна українська пісня не має свого національного обличчя, що вона не професійна. Пісня стає піснею, якщо її підхоплює народ так, як це було із піснями А. Малишка, Д. Павличка, Р.Братуня, М. Петренка, М. Ткача, Б. Стельмаха, Р. Кудлика, Ю. Рибчинського, М. Сингаївського, В. Крищенка, Д. Луценка. Як сьогодні є з піснями Т.Петриненка, В. Баранова, М. Луківа, С. Галябарди. Як є із піснями Степана Пушика.
Жанрова палітра поезії С. Пушика доволі багата. До тих жанрів, у яких він найуспішніше працює, тобто до жанру ліричного вірша, пісні, балади, слід зачислити й поему. Його поеми "Золотий Тік", "Олекса Довбуш", "Манява", "Косівський базар" за сюжетами - унікальний краєзнавчий матеріал, матеріал далеко не місцевого галицького значення, а навпаки, виразно всеукраїнського. З поем Пушика не тільки відлунює голосісторії часів Київської Русі, а постає повний моральної чистоти та етнографічної краси світ українського минулого.
У "Скиті Манявському" на тлі епохи XVII століття пізнаємо образи Йова Княгиницького - засновника монастиря та Йова Кондзелевича - творця унікального іконостасу, який сьогодні є національною мистецькою окрасою (знаходиться у фондах Львівського національного музею).
Свого часу розлогу епічну поему "Скит Манявський" написав Антін Могильницький, а Іларіон Свєнціцький, Михайло Драган та Володимир Пещанський опублікували колективний науковий збірник "Скит Манявський і Богородчанський іконостас". Є багато іншої літератури, але Пушиковим творчим завданням було створити свою художню версію духовної фортеці минулого з присутністю Ю. Целевича - дослідника історії скиту, та І.Вишенського, І.Франка.
За художньою стилістикою від поеми "Скит Манявський" значно відрізняється поема "Косівський базар", що наповнена гуцульською етнографічністю, загадковою таємничістю душевної краси горян, їх моралі та культури. "Косівський базар" нагадує відомий гоголівський твір "Сорочинський ярмарок". У Косові "міщани терті купують груші на вербі", там "килими висять на плоті, мов хтось повісив раю шмат", там "пані писанок шукає, сукна старого, кептаря", там люд з усіх світів щось купує і щось продає... Словом, "оцей базар" - суспільне люстро космічного століття:
Базар кипить!
Базар торгує,
Базар п'є пиво, бринзу їсть...
Сусід з сусідом ворогують -
І привезли на продаж злість.
Безперечно, твір - іронічно-гумористичний, у його серцевині - панорама етнонаціонального мистецько-ужиткового багатства, розкіш гуцульського колориту. Але усе це - тільки тло, що є своєрідним сюжетом поеми. Конфлікт - в авторській засторозі, в попередженні не загубити справжню гуцульську душу, плекану століттями, плекану могутніми традиціями культури, не продати її.
Пушикові сюжети на теми історії потверджують авторську послідовну пристрасть до уроків минулого. Бо: "Історія!.. Вся з боротьби та крові... Історія - вимірник всіх діянь, Усіх епох...". Тому його погляд у минуле спроектовано так, що читач із художньої моделі цієї проекції без нав'язливого авторського примусу, а з допомогою підтекстів упізнає і свій час - час, у якому він живе. Інакше сказавши, Пушикові історичні сюжети - чтиво пізнавально-виховне, оздоровче. Сьогодні для нас це надзвичайно багато важить. Адже навіть в умовах державної незалежності час брутальних "теорій" про комплекс української меншовартості, про нашу вторинність і т. ін. ще не минув.
Література:
Літературно-художнє видання.
Пушик Степан Григорович.
Твори в шести томах. Івано-Франківськ: Гостинець, 2004. - 536с.
Loading...

 
 

Цікаве