WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаЛітература українська → Біографія Дмитра Павличка - Реферат

Біографія Дмитра Павличка - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
Біографія Дмитра Павличка
Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Підкарпаггі в багатодітній селянській родині. Початкову освіту здобув у польській o школі в Яблуневому, де українська мова була забороненою. Конфлікти, що з цього виникали, поет опише згодом у нотатках "Про себе" (Павличко Д. Біля мужнього світла. - К., 1988) та ще у віршах виллє гіркоту зневаженої гідності ("За мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати мені..."). Він вивчить мову Міцкевича і полюбить його культуру, в Коломийській гімназії опанує німецьку та латинь, усе життя пожадливо й невтомно всотуватиме духовні скарби інших народів та епох. 1 все це зміцнюватиме в ньому любовне, бережливе ставлення до рідного упослідженого слова. Захист і плекання його ще замолоду стануть для Д. Павличка - одного з освіченіших літераторів сьогодення - справою обов'язку й честі.
Від 1948 р. у Львівському університеті Д. Павличко вивчає українську мову та літературу. Ще у вузі відає літературною частиною Львівського ТЮГу, потім - відділом поезії журналу "Жовтень". У 1964 р. він переїжджає з родиною до Києва, працює на Кіностудії ім. О. Довженка (за його сценаріями поставлені фільми "Сон" - у співавторстві з В. Денисенком та "Захар Беркут"), у Спілці письменників України, тривалий час - редактором журналу "Всесвіт". Секретар СП СРСР із 1986 р.; з 1988-го - секретар правління СПУ. 1989 р. обраний головою новоствореного То-вариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, народний депутат України.
Усе це - сторінки трудової та громадської діяльності поета. А початок творчості відноситься до 1 січня 1951 р., коли в газеті Львівського університету "За Радянську владу" публікується перший вірш Д. Павличка "Дві ялинки". А збірка віршів "Любов і ненависть" побачила світ 1953 р. і стала помітним явищем молодої музи передовсім через те, що принесла поезію громадянськи стривожену і гостру ("Я син простого лісоруба"). Ця громадянська напруга вирізнила дебют Д. Павличка з потоку повоєнної лірики, підрожевленої цілком зрозумілими переможними настроями, а з другого боку - не вельми сміливої порушувати гострі теми в часи сталінського диктату. Вірш Д. Павличка виростав на свіжій межі двох епох Західної України, в ньому нуртувала енергія суспільних болінь, спалахуючи блискавицями щирого громадянського пафосу: "Але, людське забувши щастя й горе, Який до чорта буду я поет!".
У голосі 24-літнього автора було щось неструджене, неперемерхле, щось від тремтливого неофітського захвату. Те, що згодом утратить юнацьку наївність і вигартується в усвідомлене й невідступне служіння Правді. Літературне визнання прийшло до нього відразу. 1954 р. за пропозицією М. Бажана Д. Павличка було (заочно!) прийнято до Спілки письменників.
Наступні збірки ("Земля", 1955, "Чорна нитка", 1958) разом з розвитком відомих мотивів - а це насамперед новітня історія Івано-Франківщини, "високої землі" поета, її драматичні злами і горді творці - приносять і нові, дещо несподівані для суворо інтонованої музи Павличка, а разом з тим такі природні барви. Мається .на увазі інтимна лірика, зібрана в циклі "Любов" 1953 р., що пізніше дістав назву "Пахощі хвої".
Дедалі чіткіше в усіх поетичних жанрах проглядають риси індивідуального стилю Д. "Павличка. Це - особлива конфліктність ліричного сюжету, де думка й почуття рухаються доланням суперечностей, а обмеженість окремих позицій перетворюється на все-охопність діалектичного судження. Так, у вірші "Ти мене гуцулом називала" юнацька нетерплячість серця обертається очманілою закоханістю "до гробу", що перегорає на гіркоту зневажених почуттів, яка заповнюється цілющим трунком досвіду: "У багатті другого кохання Першого завжди іскринка тліє".
Діалектичність думки, що прозирнула в низці творів 50-х років, означила кінець раннього періоду творчості й початок великої зрілої роботи. Засвідчила це збірка віршів "Правда кличе!" 1958 р., книга, яка стала духовним порогом шістдесятників, легендою для молодих, славою і соромом свого часу. Соромом, бо вісімнадцятитисячний її тираж було вилучено з обігу і знищено. На IV з'їзді письменників СРСР автора було розкритиковано. І хоча сама книжка не називалася (як неіснуюча!), малася на увазі саме вона, її інвективні "неясності". А тим часом жодних неясностей не було - то пролунало слово правди про аморальність тоталітарної доби, бюрократизм, ідеологічне фарисейство, чиста правда, що уперше пролунала 1956 р., але в усій повноті своїй, як виявилося, передчасна. Лише нині ми дійшли розуміння цих проблем, але досі сонет Павличка "Коли умер кривавий Торквемада" лишається неперевершеною й унікальною за своєю соціальне філософською проникливістю алегорією тоталітарної системи:
Коли умер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці.
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.
О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада -
Чи ж не майне де усміх на лиці?
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...
Не уміхались навіть крадькома;
Напевне, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Д. Павличко перший і єдиний, хто майже за тридцять літ до звільнення відважив своєю книгою ляпаса функціонерові, котрий "не оре, не кує і не будує, Лише гукає: "В комунізм йдемо!". Перший відверто сказав про розшарування суспільства на тих, що працюють, і тих, що розподіляють плоди цієї праці, дбаючи про себе ("Лист прибиральниці до поета"). Поетові боліли "хайживістські" ямби, знеду-ховлення народу, упослідження рідної культури та інші біди. Книжку спалили. Але Слово не згорає: всі ці вірші нині повернено читачеві тритомним виданням творів Д. Павличка (К., 1989).
На рубежі 60-х провідною для Д. Павличка бачиться громадсько-публіцистична лірика відвертого агітаційного плану, звернена до інших народів і країн (книги "Бистрина", 1959,
Loading...

 
 

Цікаве