WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Поняття зобов`язання в римському цивільному праві і його види - Курсова робота

Поняття зобов`язання в римському цивільному праві і його види - Курсова робота

Неустойка. Неустойкою називається визначена в договорі грошова сума, яку боржник зобов'язаний був виплатити кредитору у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Це теж додаткова (акцесорна) угода, яка укладалася у формі стипуляції і не виявлялася там, де не мала сили й головна угода.

У римському правовому житті неустойка мала велике значення, її переважно приєднували до таких зобов'язань, розмір збитків яких від невиконання було важко визначити. Якщо не виконувалось головне зобов'язання, кредитор мав право вимагати або виконання головного зобов'язання, або відшкодування збитків від невиконання, або стягнення неустойки. Коли неустойка не покривала збитків, то кредитору надавалося право збитки стягувати додатково - це так звана комулятивна неустойка. Мета неустойки - загрозою штрафу забезпечити своєчасне і добровільне виконання зобов'язання.

Інтерцесія (прийняття на себе чужих боргів). Інтерцесія - договір між кредитором певної особи і третьою особою, яка приймала на себе борг іншої. У випадку інтерцесії обов'язковим є прийняття на себе чужого боргу і укладення угоди з кредитором, а не з боржником. Наприклад, А. кредитор, В. боржник, а третя особа С. укладає угоду не з боржником В., а з кредитором А. про сплату існуючого боргу.[7]

Наведемо деякі ознаки, властиві всім інтерцесіям.

1. Угода про прийняття чужого боргу з повним звільненням боржника від зобов'язання. Така угода укладалася шляхом стипуляції і літерального контракту і в цьому випадку ми маємо новацію договорів.

2. Угода про прийняття на себе зобов'язання, яке повинна була прийняти третя (інша) особа. Це можливо в тих випадках, коли перша особа позичає гроші для іншої. В позиці зацікавлена третя особа, а не перша, але перед кредитором відповідальність повністю приймає на себе перша особа; кредитор може і не здогадуватися, для кого була взята позика.

3. Угода про встановлення заставного права на чужий борг. Наприклад, щоб забезпечити повернення боргу громадянином А., громадянину В., хтось третій заставляє свою річ.

Серед інтерцесійних угод особливого розгляду потребує порука, яка була в Римі поширеною формою забезпечення виконання зобов'язання. Порукою називався договір, яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність .третьої особи (поручителя) за виконання боржником даного зобов'язання. Встановлена стипуляційним зобов'язанням порука описана відомим юристом Гаєм. Після того, як кредитор задав боржнику запитання і одержав на нього бажану відповідь, він вимагає такої ж відповіді від "додаткового боржника", тобто поручителя.

Обов'язки поручителя визначалися угодою сторін, проте вони не могли бути складнішими за головне зобов'язання. Якщо умови поруки були важчими за головний борг, то порука була недійсною.

Призначення поруки вимагало надання поручителю засобів, необхідних для повернення зроблених ним витрат, якщо йому довелося задовольнити вимогу кредитора. Такий засіб поручителю був наданий у вигляді "права регресу". Для здійснення права регресу служив позов, який випливав з договору поруки, а згодом - позов на основі закону Петелія (III ст. до н.е.). За цим законом сплачена поручителем сума стягувалася ним з головного боржника в подвійному розмірі.

Класичне римське право, підкреслюючи додатковий (акцесорний) характер поруки, не визнавало за порукою субсидіарного характеру, тобто не вважало відповідальність поручителя запасною, допоміжною, яка поставала лише тоді, коли кредитор був неспроможний одержати з головного боржника Навпаки, кредитору, який не одержав в строк виконання зобов'язання, надавалося право, на його розсуд, звернути стягнення або на головного боржника або на поручителя. Лише четвертою новелою Юстиніана поручитель, проти якого кредитор пред'являв позов, не зробивши спроби стягнути борг з головного боржника, мав право висунути заперечення проти позову з вимогою, щоб кредитор в першу чергу звернув стягнення на головного боржника.[10]

Висновки до 2 питання

1. Боржник у разі невиконання або неналежного виконання умов зобов'язання повинен відшкодувати кредитору збитки.

2. Римські юристи розробили досить широку систему правових засобів забезпечення виконання зобов'язань, серед яких найголовніші: застава, завдаток, неустойка, інтерцесія.

3. Вчення про договір у РЦП

Поняття та класифікація договорів

Історія римського народу відома науці з тієї пори, коли Рим був невеликою сільськогосподарською общиною, в якій окремі сім'ї жили замкнутим господарським життям без будь-яких відносин обміну, тобто існувала натуральна система господарства. Зрозуміло, що в умовах примітивного господарювання не було потреби в розвинутій системі договорів. Кількість їх була невелика і всі вони укладалися в дуже складній формі, яка, однак, забезпечувала юридичне існування слабкому на той час змісту договору. Однак цей формалізм тоді не був обтяжливий. Правочини укладалися кожним господарем так рідко, що виконання навіть досить складних форм не становило труднощів.

З розвитком господарства, посиленням обміну договір перестає бути рідкісним явищем. Поступово римляни створили розгалужену систему договорів, яка забезпечувала надійну правову основу ділових відносин.

Договірне право в Римі розвивалося у таких головних напрямах.

Із загальним прогресом господарського життя відбувалося поступове послаблення формалізму. Якщо старе цивільне право визнавало тільки правочини формальні, то нова система, поряд з ним, визнавала вже значну кількість договорів без цих формальностей. Крім того, поширювались угоди, які користувалися позовним захистом. Якщо в старому праві форма повністю закривала істинну волю сторін, то нова система чимраз більше звертає увагу на внутрішню волю, визнаючи в ній, а не в зовнішньому її виразі, справжню силу будь-якого правочину. Нарешті, дедалі виразніше на перший план виступає майнова сторона відповідальності за невиконання договору.

У розвинутому римському суспільстві договірні зобов'язання були головною правовою формою, за допомогою якої встановлювалися та закріплювалися господарські зв'язки всезростаючої промисловості і торгівлі.

Закріплюючи нові господарські відносини, договірне право водночас сприяло подальшому розвитку цих відносин відповідно до умов часу.

У договірному праві більше, ніж в іншій галузі приватного права, виявилося вміння римських юристів, не відступаючи формально від консерватизму, характерного для римського цивільного права, враховувати нові інтереси й нові потреби і, таким чином, сприяти дальшому розвитку господарського життя. Виконуючи таку стимулюючу роль, римське договірне право було придатним не тільки для господарських відносин у Римі, а й широко застосовувалося у наступні століття для регулювання економічних відносин, які постійно розвивалися на грунті промисловості і торгівлі.

Як уже зазначалося, спочатку Гай, а потім і Юстиніан серед підстав, що зумовили виникнення зобов'язань, на перше місце висували договір. Проте ні Інституції Гая, ні Юстиніана не дають чіткого визначення договору. Хоч з окремих визначень різних видів договорів можна встановити, що зобов'язальний договір є взаємною угодою двох або більше осіб (контрагентів) про виконання ними взаємних дій або утримання від них. З наведеного визначення поняття договору видно, що його предметом є якась дія або бездіяльність, тобто відмова від здійснення певних дій.

Договір - це вольовий акт, він не може виникнути проти волі сторін. Якщо в договорі виражена воля однієї особи, то такий договір називається одностороннім. Наприклад, заповіт, прийняття спадщини або відмова від неї. А коли в договорі виражена воля двох сторін (наприклад, купівля-продаж), то такий договір називається двостороннім. Договори трьохсторонні або багатосторонні в римському праві траплялися порівняно рідко.

Договір, якщо він укладений, - це вже певна правова норма, юридичний факт, в результаті якого виникають зобов'язання. Як відомо, поняття зобов'язання ширше від поняття договору: зобов'язання виникають (крім договору) ще й ніби з договору, деліктів і ніби з деліктів. Однак не всякий договір породжує зобов'язання, хоч переважна більшість є підставою для їх виникнення. Договір стає основою виникнення зобов'язання лише тоді, коли воля сторін, які вступають у договір, спрямована на встановлення зобов'язальних відносин.

У період класичної римської юриспруденції договірна система в Римі була дуже розгалуженою і охоплювала всі господарські відносини. Разом-з тим вона була своєрідною і складною, оскільки розрізняла два види договорів - контракти і пакти, які мали свої суттєві особливості. Римські джерела до контрактів відносили лише певним чином виражені угоди, а саме такі, укладання яких супроводжувалося традиційною символікою чи іншими діями, чи завчасно підготовленими словами. Інакше кажучи, контракти - це формальні угоди, які визнавалися цивільним правом і забезпечувалися позовним захистом. Якщо ж встановлених умов не дотримувались, то укладені угоди оголошувалися не контрактами, а пактами. На противагу контрактам пакти являли собою неформальні угоди найрізноманітнішого змісту. За загальним правилом пакти не користувалися позовним захистом, не мали юридичного значення, базувалися на добросовісності та справедливості, але не на праві. За виразом римських юристів - це були так звані голі пакти - pacta nuda.

Loading...

 
 

Цікаве