WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Покарання та його види - Курсова робота

Покарання та його види - Курсова робота

1.2 Поняття мети покарання та її складові

Мета покарання — це кінцевий результат, якого бажає досягнути держава в ході застосування судом до особи такого особливого заходу державного примусу, яким є кримінальне покарання [4,с.228].

Меті покарання впродовж століть приділяли велику увагу найвидатніші філософи, теологи, юристи. За підрахунками видатного вченого професора М. Д. Сергієвського, починаючи з часів Гуго Гроція (1583-1645) стосовно покарання було висунуто 24 нових філософських системи і близько 100 теорій, які були різновидами цих систем. І сьогодні є різні підходи щодо вчення про мету (цілі) покарання у світовій теорії і практиці боротьби зі злочинністю.

Всі ці теорії розподіляються на три види: абсолютні, відносні й змішані.

Абсолютні теорії покарання полягають у тому, що покарання є відплатою за вчинений злочин, воно не переслідує жодної практичної мети. Його основу треба шукати у вищих началах, які є аксіомою для всього цивілізованого людства. Покарання застосовується, тому що було вчинено — така загальна формула абсолютних теорій, які ще звуться теоріями самомети, бо покарання в них висувається як найвищий принцип. Воно повинно настигнути злочинця будь-що, як Божа кара.

"Хай торжествує справедливість (через покарання злочинця), хоча б загинув світ". До абсолютних теорій належать теологічні (богословські), згідно з якими кримінальне (людське) покарання є лише матеріалізацією Божої кари.

Історично так склалось, що перші теологічні теорії базувалися на постулатах Старого заповіту: покарання — відплата за зло за правилами (таліона): "око за око, зуб за зуб" [3,с.145]..

Загалом абсолютні теорії відомі з епохи феодалізму, їм також присвятили свої праці видатні німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804) і Георг Гегель (1770-1831). Вчення про покарання першого звалося теорією матеріальної відплати, другого — діалектичної відплати. Покарання є спокута гріхів, бо злочин порушує абсолютну ідею людської і Божої справедливості.

Кант писав, що зло вимагає відплати злом, тільки відплата за принципом рівності може визначити міру й обсяг покарання або рівність за силою дії.

Гегель виходив з того, що коли особиста воля вступає у суперечність із загальною волею, котра має своє вираження в об'єктивному праві, має місце заперечення загальної волі, тобто порушення права. Злочин є Запереченням права, а покарання є запереченням злочину. Покарання, зняття злочину, на думку Гегеля, є справедлива помста, відплата [4,с.229].

Крім абсолютних теорій, існували і дедалі більше відображалися в законодавстві теорії відносні, або утилітарні (від лат. — користь). В їх основі лежите вимога, щоб покарання призначалося для досягнення певної корисної мети для суспільства в цілому і для покараного особисто. Згідно з утилітарними теоріями покарання, насамперед, має завданням запобігати вчиненню злочинів як з боку засудженого, так й інших членів суспільства, а також виправлення злочинця.

Концепція покарання як виправлення злочинця бере початок від стародавнього грецького філософа Платона (428-347 р. до н. е.). Платон вважав злочинців морально хворими людьми, а головним завданням правосуддя — лікування їхніх душ. В основу концепції великого гуманіста лягли такі постулати:

а)схильність до пороку — душевна хвороба, що руйнує душу і, зрештою, є смертельною;

б)покарання слід розглядати як моральні ліки; вони не солодкі, але необхідні, бо є корисними;

в)лікарем для злочинця повинна бути держава, яка має стати джерелом і причиною його видужання.

За Платоном, жодне покарання не повинно призначатися заради того, аби завдати шкоди, але тільки для того, щоб зробити стражденного, тобто злочинця, кращим, ніж він був до покарання.

Представниками англійського ліберального спрямування широко декларувалася теорія залякування: покарання повинно налякати і засуджених, й інших осіб у суспільстві, аби запобігти вчиненню злочинів.

Джон Локк (1632-1704) зазначав, що покарання має за мету залякування й превенції (від лат.— запобігання). Він казав: "Кожний злочин має бути покарано ... з такою суворістю, якої достатньо, аби завдати шкоди злочинцеві, дати йому змогу для спокутування й утримати страхом інших від вчинення таких же злочинів".

Видатний англійський юрист Блекстон (1723—1780) писав: "Із усіх частин закону найважливішою є каральна: бо не потрібно було б повторювати — "роби це і не роби цього, якщо до цього не приєднати, бо за непослух ти одержиш отаке-то покарання". Отже, головна сила законів людських полягає у приєднаних до них покарань. Метою покарання Блекстон вважав попередження злочинів [4,с.230].

Найбільш повно концепція залякування покаранням з метою запобігання злочинам висловлена в роботах англійського філософа Ієремії Бентама (1748-1832). Він виходив з того, що метою всіх законів є запобігання шкоді, а метою покарання — діяти так, щоб не могло бути вчинено взагалі ніяких злочинів. Будь-яке покарання — шкода, воно є зло само по собі, тому його можна застосовувати лише настільки, наскільки воно обіцяє усунути яке-небудь більше зло.

Видатний італійський гуманіст, засновник класичного напряму в кримінальному праві, автор славнозвісної праці "Про злочини і покарання" Чезаре Беккаріа (1738-1794) підкреслював, що перепони, які утримують людей від злочинів, повинні бути тим сильнішими, чим важливішим є благо, яке порушується, і чим сильнішим є спонукання до вчинення злочинів. Отже, повинна бути співмірність між злочинами й покараннями, міра покарання повинна визначатися шкодою, завданою суспільству. Мета покарання — не в тортурах і мученнях людини, вона — в тому, щоб не дозволити винному знову нанести шкоду суспільству й утримати інших від вчинення того ж. Чим скоріше настає покарання за злочин, чим воно ближче до нього, тим воно справедливіше.

У Німеччині, інших країнах континентальної Європи, і в Російській імперії теж значний вплив на теорію кримінального права й кримінального законодавства мали погляди видатного юриста Ансельма Фейербаха (1775-1833). Демократизація кримінального законодавства в Європі XIX сторіччя значною мірою зобов'язана А. Фейербаху, який розвивав і втілював у життя положення класичної школи кримінального права. В основі його вчення — положення про необхідність психологічного примусу. У боротьбі держави із злочинністю недостатньо фізичного примусу, який настає за фактом порушення права, необхідний також психологічний примус, який має здійснюватися до порушення права. Всяке порушення права своєю основною психологічною причиною має бажання людини, почуттєве прагнення до задоволення, яке спонукає злочинця вчинити злочин. Це спонукання долається свідомістю злочинця, який знає, що за злочином настане зло значно більше, ніж те, яке він відчуває у зв'язку з незадоволеністю при не вчиненні злочину. Таким чином, метою покарання за А. Фейєрбахом є, насамперед, загальне попередження. Крім головної мети покарання, він визначає й додаткові — це спеціальне попередження вчинення злочинів з боку покараного і його виправлення [4,с.231].

Опонентом А. Фейєрбаха виступав інший видатний німецький юрист Карл Грольман (1775-1829), який серед цілей покарання на перше місце ставив спеціальне попередження, тобто виходив з того, що кара застосовується, аби завадити злочинцеві вчинити нові злочини.

Варто відзначити прогресивний, демократичний характер поглядів на покарання видатних українських криміналістів.

А. Ф. Кістяківський виходив з того, що метою покарання є самозбереження суспільства, що покарання повинно бути однакове для всіх соціальних категорій і не повинно завдавати фізичних мук. Смертну кару він визнавав несправедливою й некорисною, а тілесні покарання — безпідставними. Він відстоював ідею диференціації покарань залежно від тяжкості вчиненого злочину й особливостей особи злочинця.

Л. С. Білогриць - Котляревський розробив прогресивні принципи покарання:

а)рівність всіх злочинців перед кримінальним законом;

б)індивідуалізація покарання;

в)економія в застосуванні каральних заходів;

г)культурність покарання, тобто його здатність пом'якшувати, а не огрублювати суспільну мораль.

Поступово вчені-юристи дедалі більше почали схилятися до інтегративної (змішаної) мети покарання, яка має сполучати в собі елементи абсолютних і відносних теорій покарання.

Так, видатний французький юрист і соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917) виходив з того, що каральна реакція держави не повинна бути суто утилітарною, в ній є і може бути все більше почуттів [4,с.232].

Видатний англійський юрист Кортні Стенхоп Кенні (1847-1930) серед різних цілей покарання основною вважав запобігання злочинам. Крім цієї мети він вказує також на задоволення почуття потерпілого й покращення моральності суспільства в цілому.

Мета попередження може бути, вважає Кенні, досягнута шляхом:

а)позбавлення злочинця можливості на певний час або на завжди вчиняти злочини;

б)впливу на свідомість злочинця;

в)впливу на свідомість інших.

Останнє є основною метою покарання. Водночас Кенні зазначав, що оцінка покарання тільки як заходу відвертання від злочину й перевиховання здається сучасній громадській думці занадто утилітарною. Мовляв людина, котра вчинила погано, повинна як відплату за це перетерпіти страждання, навіть якщо від цього не буде ніякої користі ані їй, ані іншим, і що цього вимагає сама справедливість.

Loading...

 
 

Цікаве