WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Підстави для визнання нормативно-правових актів недійсними Конституційним Судом України: теорія і практика - Курсова робота

Підстави для визнання нормативно-правових актів недійсними Конституційним Судом України: теорія і практика - Курсова робота

Насамперед, визначається справжня мета нормативно-правового акта і з'ясовується, чи є вона конституційною. Для цього треба встановити різноманітні право-утворюючі фактори: мотиви, якими керувалися творці акта; історичні і політичні обставини, що породжували його прийняття, та як вони могли вплинути на постановку мети. Слід також визначити правову значимість тих суспільних відносин, що врегульовуються даним актом, встановити коло загально-правових та спеціальних принципів, які визначають предмет, обсяг та межі дії акта, види суб'єктів даних відносин, яким надаються права та встановлюються обов'язки, тощо.

Доцільно встановити засоби досягнення мети нормативного акта. Вони повинні бути конституційними, тобто здатними реально забезпечити можливу і необхідну поведінку суб'єктів суспільних відносин (належні заходи стимулювання, юридичну відповідальність тощо). На цьому етапі розглядається, чи не передбачені зайві обмеження у процесі досягнення мети, оскільки можливе встановлення такого способу реалізації акта, що спричиняє суттєве обмеження або його загрозу щодо прав і свобод суб'єктів правовідносин.

Вплив нормативного акта на суспільні відносини має відповідати його меті. Це означає, що наслідки дії акта повинні бути передбачуваними і позитивними. На цій стадії аналізується, чи не є сфера дії даного акта надто широкою (тобто, чи не охоплює він ширше коло суб'єктів ніж це передбачалось) або надто вузькою (тобто, не дозволяє притягнути до відповідальності певну категорію порушників).

Треба також перевірити: чи не може бути досягнута така сама мета за допомогою акта, який має меншу юридичну силу. Тобто, Конституційний Суд України повинен врахувати, чи немає іншого альтернативного нормативного рішення.

У всіх випадках оцінки змісту нормативного акта Конституційний Суд повинен завжди виходити з того смислу, який надається акту офіційним тлумаченням. Але він також може брати до уваги інші винесенні рішення моменти (судова, адміністративна).

Згідно зі ст. 15 Закону про Конституційний Суд України другою підставою для прийняття рішення щодо неконституційності актів є порушення встановленої Конституцією процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Вона встановлюється, головним чином, за допомогою двох критеріїв. Перший — процесуально-процедурний означає перевірку Конституційним Судом відповідності вимогам Конституції процедури прийняття, підпису, надрукування і введення в дію оцінюваного акта. Це означає наявність належного суб'єкта законодавчої ініціативи, кворуму, додержання всіх встановлених строків підписання акта, своєчасне надрукування в офіційному джерелі тощо. Другий — це критерій належної форми нормативного акта. Тобто, по-перше, його форма повинна відповідати тому виду актів, які може приймати відповідний орган державної влади і, по-друге, форма акта має відповідати його змісту в залежності від предмета, обсягу та меж правового регулювання. У недалекому минулому велика кількість суспільних відносин регулювалися не законами, як це повинно бути, а підзаконними нормативно-правовими актами. На жаль, ця практика ще не подолана.

Третя, передбачена Законом про Конституційний Суд України, підстава — перевищення конституційних повноважень при прийнятті акта. Вона встановлюється за допомогою таких основних критеріїв. Перший — функціональний поділ компетенції. Цей критерій вимагає проведення оцінки акта з точки зору горизонтального поділу повноважень між державними органами, тобто, з погляду поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Другий — ієрархічний поділ компетенції. Даний критерій потребує оцінки акта з погляду вертикального поділу повноважень між державними органами. Для доказування, чи мав дійсно місце факт перевищення конституційних повноважень, необхідно встановити: 1) чи входять питання, врегульовані даним нормативно-правовим актом, у сферу повноважень певної гілки влади, державного органу чи посадової особи; 2) якщо це повноваження є делегованим, то чи не порушив Конституцію (перевищивши свої конституційні повноваження) орган, що їх делегував; 3) чи не був прийнятий акт суб'єктом одноособове, коли для цього передбачено узгодження дій декількох суб'єктів; 4) повноваження з прийняття акта повинні бути чітко визначені в законодавстві, а не виводитися із загального його змісту чи з правового статусу або соціального призначення державного органу, посадової особи; 5) в будь-якому разі остаточним і вирішальним мірилом оцінки повинні бути нормативні приписи Основного Закону України, а не положення законів або підзаконних актів.

3. Сучасна практика визнання нормативно-правових актів недійсними Конституційним Судом України

Визначення легітимності актів Конституційним Судом України є його головним, "титульним" завданням по охороні конституційних положень, захисту прав та свобод людини і громадянина. В практиці конституційних судів цей напрямок діяльності, поряд із тлумаченням, є основним. Підтверджує це і Конституційний Суд України. З 34 перших прийнятих рішень за період з січня 1997 по вересень 1999 – 16 з питань визначення конституційності актів. Об'єктами дослідження на конституційність стали закони Верховної Ради України – 7, постанови Верховної Ради – 3, указ Президента України – 1, розпорядження Президента – 1, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим – 310. Як бачимо, нормативно-правові акти Верховної Ради є основним об'єктом конституційного контролю. Повноваження Конституційного Суду України щодо контролю за легітимністю актів Верховної Ради дозволяють забезпечити дотримання конституційних рамок і вищим представницьким та єдиним законодавчим органом України.

Спостерігаючи типову для Конституційного Суду ситуацію у 1999— 2004 роках щодо прийнятих рішень, можна побачити, то реально ним було створене багато нових норм шляхом тлумачення Конституції України. При цьому аналіз рішень Конституційного Суду України за вісім років його сприяння утвердженню верховенства права в процесі нормоконтролю свідчить про те, що Конституційний Суд при офіційному тлумаченні часто виконує складну функцію і продовжує думку законодавця у тому разі, коли ним не чітко була сформульована у нормі закону правова ідея, і тому офіційна інтерпретація є самостійним правилом нормативного значення. Важливо, що при цьому Конституційний Суд неодноразово підкреслював, що відсутність законодавчого регулювання не може бути підставою для розгляду конституційного подання народних депутатів України, оскільки врегулювання порушених у ньому питань є прерогативою Верховної Ради України (Ухвала Конституційного Суду України від 21 березня 2002 р. № 9-у/2002). Відмічаючи широкий обсяг конституційної юрисдикції, професор В.Шаповал слушно наголошує, що повноваження Конституційного Суду України включають дві групи: „традиційні" (світова практика) і власне з українським досвідом — прийняття висновків з питань законопроектів про внесення змін до Конституції11. Це обумовлено конституційно-правовим статусом органу конституційного правосуддя, який, навіть при такому обсязі компетенції, не наділений повноваженням і не має права втручатися у політичні і внутрішньоорганізаційні питання діяльності Верховної Ради України, вдосконалювати чинні нормативні акти (Ухвала Конституційного Суду України від 27 червня 2000 р.).

Наведемо приклад. В Ухвалі Конституційного Суду від 10 березня 1998 р. (справа про призначення Президентом України перших заступників міністрів та заступників керівників інших органів виконавчої влади України) Конституційний Суд встановив, що у Конституції України немає будь-яких положень, які б надавали повноваження щодо призначення перших заступників та заступників міністрів, інших заступників керівників конкретному державному органу або посадовій особі. У зв'язку з відсутністю у Конституції України відповідних положень щодо призначення названих посадових осіб пряме застосування конституційних норм, як це передбачає частина третя ст. 8 Конституції України, є неможливим.

Таким чином, за наявності цього рішення Конституційного Суду вже будь-який суб'єкт влади не може офіційно оспорювати таке повноваження Президента, оскільки воно дістало офіційне відображення в позиції Конституційного Суду.

Якщо оцінювати законотворчу діяльність Верховної Ради у рішеннях Конституційного Суду, то стає зрозумілим, що останній виробляє правову позицію, яка більше за своєю природою стає правовою доктриною, а не прямим джерелом права.

Loading...

 
 

Цікаве