WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Питання фіктивних та удаваних правочинів у теорії та практиці - Курсова робота

Питання фіктивних та удаваних правочинів у теорії та практиці - Курсова робота

ПИТАННЯ ФІКТИВНИХ ТА УДАВАНИХ ПРАВОЧИНІВ У ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ

Незважаючи на те, що вже кілька років діє новий ЦК України (набрав чинності з січня 2004), у юридичній науці вкрай мало надавалося уваги аналізу питань щодо фіктивних та удаваних правочинів. Досліджуючи ці питання, автори обмежуються, як правило, загальною правовою характеристикою норм статей 234, 235 ЦК України. Зважаючи на те, що такі правочини дедалі частіше стають предметом судових розглядів, вони заслуговують на більш активну увагу.

Фіктивні та удавані правочини мають певні спільні ознаки, адже в тих і інших у сторін відсутня мета досягти правового результату, передбаченого у правочині. Іншими словами, зовнішнє волевиявлення учасників фіктивного та удаваного правочинів не відповідає їх внутрішній волі. Проте вони мають водночас істотні відмінності, які дали законодавцю підстави врегулювати їх окремими статтями ЦК.

Ознаки фіктивності

Як відомо, правочин — це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тому відповідно до ст. 234 ЦК України правочин, який вчиняється без наміру створити будь-які наслідки, визнається судом недійсним. ЦК (ст. 234) називає такі правочини фіктивними, на відміну від ЦК УРСР, в якому застосовувався термін "мнима угода".

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними (наприклад, укладення громадянином договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації), або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, у тому числі у разі його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. У постанові Пленуму ВСУ "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28.04.1978 р. N 3 цілком слушно було зазначено, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною і у цьому разі сторона вправі вимагати розірвання договору або застосування інших встановлених наслідків (п. 16). Викладена правова позиція стосується тих правочинів, сторони яких дійсно мали на меті досягти відповідного правового результату. Отже, позивач, який звертається з вимогою про визнання правочину фіктивним, має довести відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша — намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним.

У досліджуваній статті 234 ЦК не передбачено коло осіб, які мають право звертатися з позовом про визнання фіктивного правочину недійсним. Це можуть зробити сторона фіктивного правочину або інші заінтересовані особи. Оскільки сторони не вчиняють жодних дій для здійснення фіктивного правочину,суд тільки приймає рішення про визнання такого правочину недійсним без застосування будь-яких інших наслідків (реституції). Якщо ж на виконання правочину було передано майно або майнові права, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

"Прикриття" реальних правочинів

Законодавець виділяє категорію удаваних правочинів. Відповідно до ч. 1 ст. 235 ЦК України удаваний правочин — це правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо цей факт буде встановлений, то відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Майже такою ж за змістом, але з деякими редакційними особливостями, була норма ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР. Мотиви укладення таких правочинів (угод) можуть бути різноманітними. Наприклад, укладається договір дарування з метою приховання договору купівлі-продажу для обходу переважного права учасників спільної часткової власності на купівлю частки, що продається; видається довіреність на автомобіль з правом його продажу з метою приховання договору купівлі-продажу для зменшення витрат зі сплати держмита тощо. У даній ситуації існують два правочини: один удаваний, а інший — той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою нібито прикриває реальний правочин.

Закон прямо не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. Між тим у судовій практиці висловлюється і інша правова позиція.

Так, рішенням господарського суду Сумської області від 16.03.2005 p., залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20 травня 2005 року, позов відкритого акціонерного товариства "Липоводолинське підприємство "Агротехсервіс" до товариства з обмеженою відповідальністю "Агріка-2" про визнання недійсними договорів купівлі-продажу задоволено: визнані недійсними 52 договори купівлі-продажу рухомого майна з мотивів судової заборони на його відчуження, неналежного представництва, удаваності правочинів та застосовані реституційні наслідки.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Агріка-2" звернулося до Вищого господарського суду України з проханням постанову скасувати з підстав неправильного застосування господарським судом статей 216 і 235 Цивільного кодексу України та ухвалити нове рішення.

Господарськими судами встановлено, що 8 червня 2004 р. між відкритим акціонерним товариством "Липоводолинське підприємство "Агротехсервіс" та товариством з обмеженою відповідальністю "Агріка-2" на Сумській товарній біржі були укладені 52 договори купівлі-продажу 52 одиниць сільськогосподарської техніки. На підставі цих договорів 19 червня 2004 р. ДАІ УМВС України зареєструвала транспортні засоби за покупцем. Також господарськими судами встановлено, що 20 квітня 2004 р. між цими ж сторонами був укладений договір купівлі-продажу цієї ж сільськогосподарської техніки та складено акт її прийому-передачі.

Крім того, ухвалою господарського суду Сумської області від 26 травня 2004 р. порушено провадження про банкрутство позивача, введено мораторій на задоволення вимог кредиторів та заборонено цій особі відчужувати майно на користь фізичних та юридичних осіб.

Вищий господарський суд України у своїй постанові від 30.11.2005 р. відзначив, що за таких обставин господарські суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що відкрите акціонерне товариство "Липоводолинське підприємство "Агротехсервіс" на час укладення договорів від 8 червня 2004 р. неправомірно продало майно товариству з обмеженою відповідальністю "Агріка-2" і зазначеними договорами приховувалася угода купівлі-продажу від 20 квітня 2004 р.

Як зазначено у вищезгаданій постанові ВГСУ, за змістом статті 235 ЦК правочин, який вчинено з метою приховати інший правочин, є нікчемним і жодних правових наслідків не породжує, крім наслідків, передбачених частиною другою цієї статті.

З огляду на викладене, з урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції колегія суддів вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини були встановлені господарськими судами на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки судів відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням наведеного, керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, суд вирішив постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 травня 2005 р. залишити без змін, а касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агріка-2" без задоволення

Таким чином, ВГСУ визнав удаваний правочин нікчемним (недійсним), що певною мірою безпосередньо не випливає зі ст. 235 ЦК, в якій взагалі відсутня пряма норма про можливість визнання недійсним удаваного правочину як оспорюваного і тим більше про його нікчемність.

Наслідки удаваних угод

Удавані правочини можуть бути вчинені як без будь-яких протиправних намірів, так і з метою приховування незаконного правочину (наприклад, договір про спільну діяльність приховує договір суборенди майна, яку заборонено договором оренди або законом). За таких обставин, у разі встановлення факту неправомірності насправді вчиненого правочину удаваний правочин може бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК, оскільки в ньому зовнішнє волевиявлення сторін не збігається з їх внутрішньою волею. Якщо така неправомірність судом не буде встановлена, закон не зобов'язує визнавати удаваний правочин недійсним, а передбачає можливість застосування до таких відносин правил щодо того правочину, який сторони мали на увазі насправді.

Необов'язковість визнання удаваного правочину недійсним простежується в окремих судових актах. Так, рішенням від 26 жовтня 2000 р. арбітражний суд Вінницької області задовольнив частково позов прокурора Вінницької області про визнання договорів купівлі-продажу цукру і нафтопродуктів недійсними, як таких, що порушують чинне законодавство про розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами та є удаваними. Суд, відповідно, визнав договори купівлі-продажу нафтопродуктів N 016 та цукру N 015 від 20 червня 1999 р. між Заводом, Корпорацією та Товариством удаваними; визнав, що під цими договорами сторони мали на увазі бартерні угоди про обмін нафтопродуктів на цукор; визнав недійсними зазначені бартерні угоди та векселі; прийняв відмову від позову та припинив провадження у справі в частині вимог про повернення Заводу векселів або видачу нових векселів.

Loading...

 
 

Цікаве