WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Основи спадкування у Римському цівільному праві - Курсова робота

Основи спадкування у Римському цівільному праві - Курсова робота

Якщо спадкоємець помирав до прийняття спадщини і не було спадкової трансмісії чи він відмовлявся від прийняття спадщини, його частка порівну приростала до часток інших спадкоємців. Наприклад, якщо помирав один з двох спадкоємців за заповітом до прийняття спадщини, не залишивши спадкоємців, його частка не переходила до спадкоємців за законом. На підставі правила, що не може бути одночасного закликання до спадкування за заповітом і за законом, частка померлого спадкоємця приростала до частки спадкоємця за заповітом, що залишився живим.

Спадкоємці були зобов'язані виконати також інші обов'язки, що були зазначені в заповіті. Для захисту своїх спадкових прав вони мали спеціальний позов.

VII. Сингулярне наступництво

Спадкодавець у заповіті не тільки призначав спадкоємців, а й міг зробити інші розпорядження на випадок смерті, зокрема розпорядження про передачу спадкоємцем певної суми або певних речей тій чи іншій особі. Це так званий відпис. Він не робив цю третю особу спадкоємцем у справжньому розумінні: вона була не універсальним, а сингулярним наступником спадкодавця і тому не відповідала за його борги. Разом з тим відпис визнавався дійсним лише тоді, коли були повернуті усі борги. Це були legata (легати або заповідальні відкази) і fideicomiss (фідеїкоміси).

Першою історичною формою відписів, відомою ще цивільному праву, яка виникла, очевидно, разом із заповітом, були легати. За цивільним правом, легати не відділялися від заповіту і могли бути зроблені тільки у заповіті.

Legata (легат, або заповідальний відказ) — це розпорядження спадкодавця у заповіті про надання будь-якої майнової вигоди за рахунок спадковою майна третій особі — відказоодержувачу.

За легатом до легатарія (відказоодержувача) переходило окреме право, а не частина спадщини. Отже, легатарій не ніс ніякої відповідальності за борги спадкодавця.

За своєю формою та діями усі легати цивільного права поділялися на чотири види.

1. Легат віндикаційний. Звичайно цей легат встановлювався за допомогою слів і містив розпорядження про передачу певної речі або сервітуту. Особа-легатарій одержувала річ під час прийняття спадкоємцем спадщини або право на сервітут і могла у разі затримки пред'явити тут же віндикаційний позов, від чого сам легат дістав свою назву.

2. Легат дамнаційний. За цим легатом легатарію надавалося тільки право вимагати від спадкоємця виконання волі спадкодавця (наприклад, купити якусь цінну річ за певну суму і передати іншому). Для захисту свого права легатарій мав тільки особистий позов до спадкоємця.

3. Легат престаційний. Римські юристи цей легат трактували порізному. Сабініанці вважали, що за цим легатом одному з кількох спадкоємців давалася певна річ додатково до спадкової частки.

4. Легат неперешкоджаючий. За цим легатом спадкоємець зобов'язувався тільки дозволити (не перешкоджати) легатарію взяти відписану йому річ. Цей легат є певним різновидом другого легату.

У римському спадковому праві класичного періоду існували чотири види легатів, які відрізнялися способами призначення відказоодержувачів. Легати призначалися тільки в разі спадкування за заповітом і тому не могли бути покладені на спадкоємців за законом. Встановлення легатів супроводжувалося суворим додержанням ряду формальностей, що ускладнювало процедуру їх оформлення. Виконання легатів забезпечувалося позовним захистом.

Обтяжливий формалізм встановлення легатів, неможливість покладати їх на спадкоємців за законом призвели в період імперії до виникнення ще одного виду заповідальних розпоряджень — фідеїкомісів. Вони з'явилися внаслідок послаблення формалізму і були можливі на основі усних або письмових прохань спадкодавця, з якими вони зверталися найчастіше в момент смерті до спадкоємців про виконання будь-якої позитивної дії на користь третіх осіб. Спочатку такі прохання юридичної сили не мали і тому не мали юридичного захисту. Цим пояснюється назва подібних розпоряджень або прохань (фідеїкоміс — доручення совісті). Виконання їх було справою совісті спадкоємця, на якого покладалися такі розпорядження або прохання. Він міг їх і не виконати. З часів Августа виконання фідеїкомісів почало забезпечуватися наданням спеціальних позовів, тобто вони одержали позовний захист.

Фідеїкоміси швидко набули визнання, оскільки мали ряд переваг порівняно з легатами. Вони позбавлені обтяжливого формалізму, їх можна покладати на спадкоємців як за заповітом, так і за законом; як до, так і після заповіту у вигляді додаткових розпоряджень, що додавалися до нього. Ці переваги фідеїкомісів зумовили їх зближення з легатами, тому в праві Юстиніана вони остаточно зливаються. Проте в фідеїкомісів було уразливе місце. Спадкодавець міг покласти на спадкоємця обов'язок передати за фідеїкомісом усю активну частину спадщини третій особі. Це призвело до того, що на третю особу почали переносити спадщину повністю — з правами і боргами. Спадкоємець часто залишався лише формальним наступником. Оскільки ж він нічого не одержував у спадщину, йому було простіше відмовитися від неї. Проте при цьому він позбавляв майнових вигод третю особу (фідеїкомісарія), на користь якого встановлювався фідеїкоміс. Врешті-решт було вироблено правило, за яким незалежно від змісту розпорядження спадкодавця про встановлення фідеїкоміса спадкоємець в усіх випадках мав право залишити за собою не менше чверті спадщини — чверті Фальцидія. Решта спадщини переходила до фідеїкомісарія, але вже з боргами спадкодавця.

До заповідальних відказів близьким за сутністю було так зване дарування на випадок смерті, за яким угода про дарування набирала чинності лише після смерті того, хто дарує, і за умови, що він помирає раніше обдарованого.

Крім того, особливим випадком передачі частини спадку особі, що не є спадкоємцем, була mortis causa capio. Суть його полягала в тому, що спадкоємець у заповіті призначався з умовою, що він передасть щось певній особі. Набути прав спадкоємця можна було лише за умови виконання цього розпорядження. Однак вигодонабувач, на відміну від легатарія чи фідеїкомісарія, не міг вимагати виконання цього розпорядження.

Висновок

Римське спадкове право в процесі свого розвитку набуло рис, що відповідали характеру римської власності та сім'ї. Розвиток свободи заповіту і заповідальних розпоряджень був зумовлений посиленням індивідуальної приватної власності у міру вивільнення її від пережитків сімейної. Те саме можна сказати і про спадкування за законом, яке, в свою чергу, було зумовлене витісненням агнатського споріднення когнатським (кровним). Посилення значення кровного споріднення стало основою для зміцнення спадкування за законом. В той же час римські правознавці знайшли вдалі прийоми для поєднання спадкоємців за законом зі свободою заповіту.

Соціальне призначення спадкового права полягає не лише в тому, щоб закріпити порядок переходу майнових прав та обов'язків від одного покоління до іншого, а й певною мірою сприяти зміцненню сімейних відносин громадян, захищати інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних утриманців та ін.

Римському спадковому праву завжди був властивий формалізм, від якого воно частково поступово вивільнилося. Проте багато які формальні вимоги (щодо форми заповідальних розпоряджень, порядку відкриття і прийняття спадщини тощо) збереглися й у сучасному спадковому праві.

Список використаної літератури:

  1. Макарчик В. С. Основи римського приватного права. Навчальний посібник. – Видання друге, доповнене. – К.: Атака, 2003.

  2. Орач Є. М., Тищик Б. Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. - К.: Юрінком Інтер, 2000.

  3. Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003.

  4. Підопригора О. А. Основи римського приватного права. – К., 2001.

  5. Харитонов Є. О. Приватне право у Стародавньому Римі. – Одеса, 1996.

  6. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі, 1997.

  7. Бартошек М. К. Римское право. – М., 1988.

  8. Борисович М. М. Римськое гражданское право: Учебное пособие. – М.: Узд – во МНЭПУ, 1995.

  9. Подопригора П. А. Основы римского гражданского права. – К., 1994.

  10. Новицький И. Б. Римськое право. – 6-е узд., стереотип. – М., 1996.

  11. Хвостов В. М. Система римського права: Ученик. – М.: Снарк, 1996.

5

Loading...

 
 

Цікаве