WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Основи спадкування у Римському цівільному праві - Курсова робота

Основи спадкування у Римському цівільному праві - Курсова робота

Перша черга - "свої", підвладні домовладики (дружина померлого, його діти, усиновлені, а також онуки від вже померлих синів. Дружина, діти та усиновлені ділили майно в рівних частках. Онуки від раніше померлих синів отримували спадщину за правом представництва);

Друга черга - інші найближчі агнати 2-го ступеня (брат, сестра, а також мати померлого, яка перебувала з його батьком у шлюбі і тим самим була поставлена на становище сестри померлого);

Третя черга - усі інші найближчі родичі (однак жінки далі повнорідної сестри до спадщини не покликалися).

Законний спадкоємець покликався до спадщини один раз, у випадку його відмови спадщина вважалася виморочною (в найдавніші часи - навіть безгосподарною, узяти яку міг будь-хто), наступні черги спадкоємців до прийняття спадщини уже не покликалися. Тобто друга черга могла прийняти спадщину лише за умови відсутності (але не відмови) спадкоємців першої черги, а третя черга, відповідно, - відсутності спадкоємців першої і другої.

Але розвиток економічного життя, зміцнення приватної власності, витіснення агнатичного споріднення когнатичним вимагали нових підходів, нових принципів спадкування за законом.

Кардинальну реформу спадкування за законом здійснив Юстиніан новелами 118 і 127. Реформу підготував увесь попередній хід розвитку римського спадкового права. Основні принципи спадкування за законом виробила преторська практика і практика центумвіральних судів, а пізніше законодавче закріпив Юстиніан.

В основу спадкування за законом у "праві Юстиніана" було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуальну приватну власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстиніан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступництво між спадкоємцями різних класів і ступенів. У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина виморочною не ставала, а до спадкування закликалися наступні за ступенем родичі.

Класи спадкоємців виглядали так.

I клас — низхідні родичі спадкодавця: діти, незалежно від статі й віку, онуки та правнуки. Оскільки за правилом про черговість спадкування ближчий ступень усуває від спадкування спадкоємців більш далекого ступеня, то за життя дітей спадкодавця їхні діти (онуки спадкодавця) до спадкування, як правило, не закликалися. Однак, якщо на момент відкриття спадщини не було серед живих їх батька, котрий був би закликаний до спадкування, то спадкоємцями ставали його діти. Наприклад, на момент відкриття спадщини виявилося два сини спадкодавця і двоє дітей сина, який помер раніше — онуки спадкодавця. До спадкування закликаються два сини і два онуки. При цьому онуки поділяють між собою ту частку спадщини, яку одержав би їхній батько, якби був живий. Приміром, якщо спадщина становить 6 тисяч сестерцій, то кожний із синів отримає по 2 тисячі, а 2 тисячі, які б мав одержати покійний син, поділяють між собою онуки — по 1 тисячі сестерцій.

Такий порядок спадкування онуків називався спадкуванням за правом представлення — вони ніби представляють свого померлого батька. За римським правом це був не єдиний випадок спадкування за правом представлення. В такому самому порядку успадковували дідусі й бабусі спадкодавця, його племінники і племінниці. Ці особи закликалися до спадкування за умови, що на момент відкриття спадщини не було в живих того батька чи матері спадкодавця або його сестри чи брата, які могли б самі одержати спадщину, якби вони були живі.

II клас — висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні родичі, якщо вони були. До цього класу належали повнорідні брати й сестри спадкодавця та їхні діти. І в цьому випадку дідусі, бабусі, діти братів і сестер успадковують за правом представлення. Якщо до спадкування закликалися висхідні родичі, а також брати й сестри, спадщина поділялась порівну між усіма спадкоємцями, а якщо тільки висхідні — то на дві рівні частини з боку матері й батька. Наприклад, якщо до спадкування закликано батька спадкодавця, дідуся і бабусю з боку матері, то половину спадщини одержував батько спадкодавця, а другу половину ділили між собою дідусь і бабуся з боку матері.

III клас — неповнорідні брати і сестри та діти раніше померлих неповнорідних братів й сестер. Останні закликалися до спадкування за правом представлення. Неповнорідними братами й сестрами вважалися ті, котрі мали або спільного батька й різних матерів (єдинокровні), або спільну матір, але різних батьків (єдиноутробні). Зрозуміло, спадкування для неповнокровних братів й сестер відкривалося після смерті тих із братів й сестер, з якими вони були в кровному зв'язку. Діти жінки, що мала шлюб з чоловіком, в якого були свої діти, не були пов'язані кровним зв'язком між собою, вважалися зведеними братами й сестрами, а неповнорідними, і не могли успадковувати один після другого.

IV клас — решта бокових родичів без обмеження ступенів. При цьому родичі ближчого ступеня усували родичів більш далекого ступеня. Наприклад, після смерті спадкодавця залишилися дядько померлого — боковий родич третього ступеня і двоюрідний брат — родич четвертого ступеня. До спадкування буде закликано лише дядька померлого, а його двоюрідний брат від спадкування усувається.

V клас — той із подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини або дружина після смерті чоловіка). Той з подружжя, хто пережив покійного, закликається до спадкування за умови, що нікого із перелічених у перших чотирьох класах родичів на момент відкриття спадщини не виявилося чи ніхто з них спадщину не прийняв. Практично цю групу спадкоємців до спадкування закликали дуже рідко. Проте "бідна удовиця", тобто така, що не мала власного майна, яке б дозволяло їй жити відповідно до її суспільного стану, мала право на обов'язкову частку в розмірі чверті спадщини. Розмір обов'язкової частки міг змінюватися залежно від кількості спадкоємців за законом, але спадкодавець не мав права зовсім позбавити обов'язкової частки свою дружину.

Отже, у "праві Юстиніана" суворо витримувався принцип (крім випадків спадкування за правом представлення): одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу (черги). Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів за наявності спадкоємців першого до спадкування не закликалися. Закликання до спадкування спадкоємців другого класу могло мати місце лише у разі, якщо:

а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявилося;

б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини.

Якщо ж спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися прийняти спадщину, до спадкування закликалися спадкоємці третього класу. В разі відсутності останніх чи їх відмови прийняти спадщину до спадкування закликалися спадкоємці четвертого класу. Якщо ж не було спадкоємців четвертого класу або вони відмовилися прийняти спадщину, до спадкування закликався той з подружжя, хто пережив спадкодавця.

V. Необхідне спадкування (обов'язкова частка)

Уже Закони XII таблиць проголосили свободу заповітів. Водночас постало питання — чи може ця свобода бути безмежною? Адже після спадкодавця залишаються особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання, аліменти). Було несправедливо позбавити їх спадщини і віддати її зовсім стороннім особам. Тому з найдавніших часів поступово і з великою обережністю законодавчим порядком встановлюються обмеження свободи заповітів на користь близьких до спадкодавця осіб.

Право таких осіб на певну неодмінну частку у спадкуванні дістало назву необхідного спадкування. Римське право розрізняло два види необхідного спадкування: формальне і матеріальне.

Формальне необхідне спадкування. Полягало в тому, що спадкодавець не повинен обминати у заповіті своїх спадкоємців. Він був зобов'язаний або призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи ніяких причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недодержання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності заповіту і відкриття спадкування за законом. У разі недодержання цих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавець безпідставно обминав, приєднувалися до призначених у заповіті спадкоємців і разом з ними брали участь у спадкуванні.

Преторський едикт не лише сприйняв, а й розширив формальне необхідне спадкування. Він замінив поняття свої спадкоємці поняттям діти. Отже, за едиктом претора, усі діти одержують законні частки, крім тих, які були позбавлені цього права.

Однак уся ця система обмежень лише формально захищала інтереси необхідних спадкоємців. Досить було додержуватися вимоги про порядок усунення, щоб позбавити того чи іншого родича спадщини без будь-яких підстав, просто заради примхи. І коли такі безпідставні усунення від спадкування стали частішими, в громадській свідомості виникла думка про необхідне матеріальне спадкування. Перше своє втілення ця думка знайшла в практиці центумвіральнчх судів, які відали справами про спадкування.

Loading...

 
 

Цікаве