WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Основи спадкування у Римському цівільному праві - Курсова робота

Основи спадкування у Римському цівільному праві - Курсова робота

У цей самий період почав діяти принцип єдиної підстави спадкування, що зберігся в усі часи, — nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не можна одночасно спадкувати за заповітом і за законом одну і ту саму спадщину. Цей принцип бере початок також від Законів XII таблиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступником тільки в частині спадщини, одержував всю спадщину. Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на чверть спадщини, про решту не згадавши. У такому разі призначений на чверть спадкоємець одержував усю спадщину, оскільки спадкоємці за законом до спадкування не закликалися.

2. Спадкування за преторським едиктом. Істотні зміни в спадкове право внесла преторська практика. Преторські реформи спадкового права почали розвиватися ще у період ранньої республіки і поширилися у період принципату.

Послаблення сімейного характеру приватної власності, занепад агнатського споріднення, обмеження батьківської влади як наслідок зміни виробничих відносин і розвитку товарообігу зумовили потребу трансформацій спадкового права. Преторські едикти послабили формалізм при складанні заповіту: визнавалися заповіти, складені з відхиленням від жорстоких формальних вимог давнього часу. Поступово взагалі було спрощено форму заповіту.

За давнім jus civile еманциповані діти не могли бути спадкоємцями після смерті свого батька. Наприклад, єдина дочка, що вийшла заміж і перейшла на постійне проживання в родину чоловіка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала. Однак це не відповідало потребам суспільства. Тому втрутилися претори. Оскільки відповідно до норм jus civile не можна було визнати спадкоємницею еманциповану дочку, претор тільки вводить її у фактичне володіння спадщиною — bonorum possessio. Якщо інших претендентів на спадщину не з'явиться, вона залишалась за дочкою. Пізніше претор визнає право на спадщину за такими спадкоємцями й у разі, якщо спадщину оспорюють інші особи, які, на думку претора, не мали достатніх підстав на це. Таким чином, поступово паралельно зі спадкуванням за jus civile виникає і розвивається преторське спадкування.

Преторська система спадкування розширила коло спадкоємців за законом, все більше утверджуючи його одночасно з підвищенням значення когнатського споріднення. У цей період спостерігається обмеження свободи заповіту на користь кровних родичів. Важливим нововведенням преторів було визнання права спадкового наступництва за особами, які за jus civile до спадкування не закликалися. Якщо раніше до спадкування закликалися тільки найближчі родичі померлого і за їх відсутності або відмови від спадкування спадщина вважалася виморочною, то тепер претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи у такий спосіб наступництво черг.

Саме у "постійному едикті" вперше було передбачено існування чотирьох черг спадкоємців.

До першої черги належали діти покійного, незалежно від того, агнати вони чи когнати (до цього ж розряду потрапили також емансиповані сини померлого, а також діти, віддані ним в усиновлення, якщо на момент смерті спадкодавця вони були звільнені від усиновителя). Емансиповані діти були зобов'язані вносити в спадкову масу усе своє майно, яке надалі підлягало розподілу між усіма спадкоємцями. Тим самим усувалася несправедливість, що могла б виникнути, якби майно померлого розподілялося між емансипованими, які володіли уже власним майном, і нееманципованими, чиї продукти праці за життя померлого спадкодавця автоматично потрапляли у його власність. Зрозуміло, що емансиповані могли відмовитися від прийняття спадщини і тим самим зберегти власне майно від перерозподілу.

Другу чергу становили всі агнати, які не потрапили до першої черги. Цікаво, що до цього розряду потрапляли усі, причому діти покликалися уже вдруге, але без емансипованих дітей, що й могло послужити побуджу вальним фактором для прийняття спадщини, яку діти не схотіли приймати - і ділити - сукупно з емансипованими дітьми. Сюди ж зараховували патрона вільновідпущеника.

До третьої черги належали всі кровні родичі до шостого ступеня спорідненості включно, в порядку близькості. З сьомого ступеня споріднення покликалися лише діти троюрідних братів і сестер. Допускаються до прийняття спадщини віддані в усиновлення діти, навіть якщо вони продовжують перебувати під владою усиновителя.

До четвертої черги належав, за відсутності (відмови) родичів попередніх розрядів, — член подружжя, що пережив іншого.

Динаміка правотворчості у цій галузі й надалі зберігала головну тенденцію: когнатські родинні зв'язки все більше враховуються при спадкуванні — агнатська спорідненість втрачає значення.

Кожна попередня черга спадкоємців усувала наступну. Загалом при спадкуванні діяло правило рівності часток — або загальної для всіх, або в межах покоління (при спадкуванні дітьми частин батька за правом представництва).

Якщо ж спадкоємців не було взагалі, спадок визнавався виморочним і належав державі (в період домінату — іноді церкві).

Загалом, у період принципату дві системи спадкування за старим jus civile і за преторським едиктом існували паралельно, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому процесі взаємного злиття переважали більш прогресивні ідеї преторського спадкового права, що більше відповідали новим соціально-економічним умовам. Крім преторів, великий вплив на вдосконалення римського спадкового права мала практика центумвіральних суддів, яким підлягали спори про спадкування. Вона визначила правила про необхідне спадкування, встановила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. При цьому було вироблено чіткі визначення понять обов'язкової і законної частки, розмір і способи визначення обов'язкової частки. Практика центумвіральних суддів сформувала підстави позбавлення обов'язкової частки та інші правила необхідного спадкування.

3. Спадкування за імператорськими законами. У період імперії було прийнято чимало сенатус - консультів та імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права. Проте все ще не існувало чіткої, закінченої системи. Спадкове право, особливо спадкування за законом, залишалось досить складним, обтяженим численними уточненнями і додатками, заплутаним інститутом. В такому вигляді воно і було зафіксоване під час систематизації Юстиніана.

4. Спадкування у "праві Юстиніана". У 542 р. новела 115 Юстиніана приводить у чітку систему спадкування за заповітом і, зокрема, необхідне спадкування. У 543 р. новелою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадкування за законом. Отже, реформа Юстиніана завершила становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому враховані нові соціально-економічні умови Римської імперії, закінчено утвердження когнатського споріднення, що тим самим зміцнило спадкування за законом.

Юстиніан поділив усіх родичів померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спадкування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня споріднення. Важливим нововведенням було встановлення черговості закликання спадкоємців за класами, внаслідок чого за відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликалися спадкоємці другої черги і т. д. Римське спадкове право, в інтерпретації Юстиніана, увібрало в себе багатовіковий досвід традицій і звичаїв, законодавчої діяльності, що стосувалася спадкування, і особливо плідної преторської практики. В результаті було вироблено чіткий порядок спадкового наступництва, який фактично покладено в основу сучасного спадкового права.

III. Спадкування за заповітом

Припускають, що спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом. Проте в класичному праві останнє настільки зміцнилося, що стало переважною формою спадкування. До цього періоду на руїнах колективної власності римської familia утвердилася повна свобода заповіту.

Заповіт (testamentum) — це розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником її майна був pater familias, і тільки він міг ним розпоряджатися, зокрема, на випадок смерті вказати, кому має перейти після смерті майно, в яких частках, в якому порядку тощо.

Отже, заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права та обов'язки у спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізовуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини. Виявлення згоди після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням, що відрізняє ці відносини від договірних. При заповіті немає двостороннього та одночасного волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає серед живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку заповідача, так і з боку його спадкоємців. Заповідач може в будь-який час скасувати або змінити своє розпорядження, чого не можна зробити в договірних відносинах. Це також вказує на односторонній характер заповіту.

Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача. Ця обставина і зумовила жорсткі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву в будь-якому положенні заповіту спитати про дійсний намір заповідача вже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам:

Loading...

 
 

Цікаве