WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Нормативно-правові акти - Курсова робота

Нормативно-правові акти - Курсова робота

В більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він має назву конституційного контролю. Суть його в тому, що конституція будь-якої країни втілює загальноприйняті в цієї країні уявлення щодо правах людини, справедливості, рівності, свободі, щодо механізму управління та здійснення державної влади. Таким чином, апріорно зазначається, що конституція — це правовий закон. А все інші закони можуть бути перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, то вважається, неправовим та скасовується (або не застосовується).

Абсолютно правового ідеалу, який задовольняв би всіх, не існує. Конституція — це те наближення до ідеалу, яке на даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової, нарешті, загальнолюдської культури суспільства. Інший, опріч конституції, практичної точки відрахунку щодо зазначення правового або неправового змісту закону просто немає. Теоретичні критерії, теоретичні точки відрахунку можуть бути, але вони частіш всього не мають нормативного закріплення і в практичної діяльності по оцінкі змісту законів їх важко використовувати. Використовувати у вигляді твердої опори можна лише конституцію.

Різниця між правом та законом, виділення правових та неправових законів, утворення механізму відміни неправових законів мають гарну перспективу при формуванні правової держави.

Співвідношення права та закону є складним, неоднозначним, що повністю відповідає складності реальних суспільних відносин. Якщо та чи інші справедлива ідея не зазнає нормативного закріплення, вона залишається в сфері моралі як побажання, що не має обов'язкової сили. Це ще не право. Якщо же справедлива ідея зазнає нормативне закріплення, то вона стає законом і, будучи реалізованою в суспільних відношеннях, стає правом. Таким чином, право більш вузьке, ніж закон, так як не всі закони справедливі. З іншого боку, право ширше закону, оскільки охоплює не тільки норми, але й реальні суспільні відносини, норми в житті, і дії.

В основі невиконання законів лежить їхня іллегітимність, байдуже чи негативне відношення багатьох людей до законів, що приймаються. Добровільно закони не виконуються, а час масового застосування примусу на насильництва вже пішло.

Якщо бачити в праві та законах засіб примусу та насильництва, засіб класового панування, то, природно, ні о якої легітимності не може бути і промови. Легітимними можуть бути тільки закони, в яких втілені початки права: соціальна згода, суспільний компроміс, які проводять ідеї соціальної справедливості. Лише змінив уявлення про право та зміст законів, можна очікувати те, що закони будуть правовими та здобудуть підтримку людей, зможуть набути легітимності.

Легітимним можна і треба вважати закон, який забезпечує інтереси більшості людей. Легітимність та більшість нерозривні. Ось чому загальний рівень політичної та правової культури людей впливає на легітимність закону в неменьшої мірі, ніж зміст самого закону. Можливе й таке, коли, з точки зору правової теорії, з точки зору юридичної науки і професіоналів, закон задовольняє найвищим правовим вимогам, але більшість суспільства його не сприймає (наприклад, питання про можливість відміни смертної страти).

Закон, який відповідає високим вимогам права, може не підтримуватися більшістю, яке цю вимогу не розділяє. Правовий закон може бути не легітимним. Та навпаки, ті ідеї, які підтримує більшість, дуже часто виявляються неправовими [14].

2.3 Державне забезпечення закону

Закон не може існувати ізольовано від державних та інших соціальних інститутів, розвиватися тільки в межах правової системи.

Закон повинен бути забезпечений насамперед державою. Державне забезпечення застосовується на всіх етапах руху закону, починаючи з виникнення, підготовки та прийняття і закінчуючи контролем та реалізацією положень закону.

Конституція створює юридичні підстави щодо виділення та дії такого джерела права, як закон. Державне забезпечення закону містить в себе також визначення цілей та змісту законодавчого регулювання. Законодавчі органи, висловлюючи волю народу, зазначають цілі та зміст законів, характер і межі законодавчого регулювання, сфери їх дії, нарешті, час дії закону.

Істотне значення має і положення про додання в державне забезпечення такого елементу, як встановлення законодавчої процедури. Держава встановлює регламентований процес законодавчої діяльності, в ході якої створюються, змінюються чи скасовуються закони. Причому саме законодавець, тобто вищий представницький орган державної влади або народ безпосередньо визначає час видання нового закону, зміни діючого чи відміни його. Законодавець визначає і форму закону.

Державне забезпечення закону охоплює не тільки його цільову орієнтацію та зміст, процес створення, але й процес дії, виконання закону. Саме тому на цьому етапі ефективність закону в рішучої степені залежить від багатообразної державної діяльності.

Розкриваючи зміст державного забезпечення закону, можна відокремити такі його основні риси.

1. Використання мер державного примусу. Під цім розуміється, по-перше, потенціальна можливість застосування державою, системою його органів різних засобів щодо примусового впливу на громадян із ціллю виконання ними всіх чи деяких положень закону. Далеко не всі норми законів потребують подібного забезпечення; більш того, багато з них зовсім не містять яких-небудь санкцій. Останні при всьому їх різноманітті закріпленні підчас в інших законодавчих актах (відсилочний метод) і навіть актах інших державних органів.

По-друге, коли мова йде про державний примус, треба в повній мірі враховувати його природу, а саме можливість використання мір карного покарання, адміністративного, громадянсько-правового впливу.

2. Забезпечення реального верховенства закону в правової системі. Вищі органи державної влади домагаються підвищення авторитету закону та правильного співвідношення його з іншими видами нормативних актів, контролюють дотримання законності та перевіряють, оцінюють фактичну дію закону. Всі інші органи держави призначені діяти в суворої відповідності із законом, не припускаючи його прямих чи непрямих порушень.

3. Матеріальне забезпечення закону, яке означає створення фактичних умов щодо дії та реалізації. Мається на думці своєрідне "орічевлення" виконання закону, яке досягається шляхом планування, фінансування, розподілу ресурсів, розвитку науки, культури тощо в тих напрямках і в тому режимі регулювання, які передбачені положеннями закону. Які-небудь відхилення свідчать або про недостатню обґрунтованість закону, або про прагнення окремих робітників державного апарату вирішувати практичні завдання з допомогою оперативних актів, що не витікають із закону.

4. Організаційне забезпечення закону. Воно відображаються в орієнтованій практичній діяльності державних органів та організацій, в тому стилі діяльності, який реально підпорядкований реалізації положень закону. До організаційного забезпечення можна віднести і необхідні зміни в системі органів, їх функціях, повноваженнях та взаємовідносинах, в структурі та кадрах, в стилі та методах діяльності.

5. Ідеологічне забезпечення закону. Воно припускає інформацію про закон, тлумачення його положень та переконання в необхідності виконання.

Відзначені види державного забезпечення закону повинні знаходитися в певному співвідношенні. Недооцінка їх комплексного та послідовного застосування і перебільшення одного з них, негативно впливають на фактичні дії, виконання закону.

Якщо законодавче регулювання влади та її інститутів характеризує одну сторону зв'язку суспільства та держави з законом, то державне забезпечення закону відображає іншу сторону їх взаємодії. В кінцевому підсумку підвищуються рівень функціонування державних та інших соціальних інститутів, престиж права як соціального регулятора.

2.4 Верховенство закону

В Україні визначається і дії принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України). Відображаючи місце і роль права в державі і суспільстві, цей принцип означає насамперед співвідношення права і держави та її інститутів — органів державної влади та ін., тобто підпорядкованість держави та її інститутів праву і його пріоритет щодо них. Крім того, принцип верховенства права означає співвідношення права та політики, права та економіки, права та ідеології, а також співвідношення права та інших соціальних норм (моралі, звичаїв тощо).


 
 

Цікаве

Загрузка...