WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Державний устрій після ліквідації української державності - Реферат

Державний устрій після ліквідації української державності - Реферат

Державний устрій після ліквідації української державності
(перша половина XIX ст.)
У XVIII ст. російський царат свідомо і цілеспрямовано знищив одне з найцінніших завоювань українського народу - його національну державу. На початку XIX ст. Україна увійшла в новий період свого існування. Все, що діялося з Україною та її народом у цей час, усі їх біди, в кінцевому рахунку визначалося відсутністю у народу нації, власної держави. Тому цей період слушно одержав назву бездержавності.
Місце Української держави заступила Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Усі українські землі відтепер були підпорядковані центральним та місцевим органам влади і управління Росії.
Центральні органи. На чолі Росії стояв цар, імператор - само-державний монарх. Він користувався необмеженою владою.
Зміцненню влади царя сприяла так звана "собственная его величества канцелярия". У другій чверті XIX ст. її вплив на державні справи завдяки близькості до особи імператора і розгалуженню її апарату був дуже великим. Перше відділення канцелярії контролювало міністрів, а її третє відділення - обіймала політична поліція. Воно було утворено у 1826 p., після повстання декабристів, для боротьби з революцією, вільнодумством і спиралося на жандармський корпус. 3 1810 р. при особі імператора знаходився дорадчий орган - Державна рада. Компетенцію її не було чітко визначено.
На 1811 p. завершилася реформа центрального галузевого управління. Замість колегій були утворені міністерства. На чолі міністерства стояв єдиноначальник - міністр. Він безпосередньо підпорядковувався царю. Діяльність міністерств координував Комітет міністрів - дорадчий орган. На його засіданнях головував імператор. Рішення Комітету міністрів вступали в силу лише з санкції імператора.
Колись могутній Сенат перетворився у вищу апеляційну інстанцію для судів губерній.
Місцеві органи. На місцях владу вершили довірені особи царя - губернатори та генерал-губернатори. Цар призначав їх з числа вищих чиновників, знатних дворян.
Губернатор був представником вищої урядової влади і очолював губернію, здійснював владу адміністративну та поліцейську. Він спирався на губернське управління, яке складалося з віце-губернатора, радників, прокурора. В губернії також функціонували губернські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присутствіє, з 1840 p. - палата державних маєтностей та ін.). Це були органи відповідних міністерств на місцях, але вони також підлягали губернатору. У своїй діяльності губернатор спирався на станові дворянські збори.
Генерал-губернатор очолював декілька губерній. Він наділявся надзвичайними повноваженнями - поєднувавши владу цивільну і військову.
У повіті влада належала земському суду (до 1837 p. він мав назву - нижчий земський суд) на чолі з капітаном-ісправником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом.
Кількість міст, які користувалися самоврядуванням за магдебурзьким правом, поступово зменшується. У 1835 p. було скасовано самоврядування у Києві. Там, де самоврядування ще зберігалося, воно знаходилося під контролем губернатора.
У 1803 р. в Одесі, Херсоні та Феодосії були створені градоначальства, очолювані градоначальниками. Влада останніх поширювалася також на військові та морські органи.
Генерал-губернатори, губернатори та інші високі урядові чиновники, що правили в Україні, були справжніми сатрапами. Тільки деякі з них залишили по собі добру пам'ять. До освічених, гуманних правителів можна віднести малоросійських генерал-губернаторів князів О.Куракіна і М. Рєпніна (рідного брата декабриста С.Волконського). Останній щиро бажав процвітання українській нації, відродження козацтва, піклувався про освіту народу. Тому впливові кола українського дворянства, до яких М. Рєпнін був близький, розраховували висунути його кандидатуру на посаду гетьмана, якби вона була поновлена.
Окрім загальних завдань, які тоталітарна Російська держава вирішувала на підвладних їй землях, в Україні їй доводилося вирішувати спеціальне завдання - русифікувати цю країну та її народ. Це завдання формулювалося відверто - всіма засобами з'єднати українські землі з корінними російськими губерніями. В Україні здійснювалася тотальна русифікація, їй були підпорядковані усі сторони життя суспільства. Навіть така помітна культурна подія, як заснування Київського університету у 1834 р., за задумом царату, була покликана служити русифікації. Душитель України і Росії цар Микола І вбачав призначення Київського університету в тому, щоб "...поширювати російську культуру і російську народність у споль-щеній Західній Росії".
Збройні сили. Для підтримки своєї влади Росія дислокувала в Україні значні збройні сили. їх утримання було покладено на місцеве населення, головним чином, на селян. Кількість російської армії постійно зростала.
Військові поселення, що сприяли військовому потенціалу Росії, здебільшого розташовувалися в Україні. Вже згадувалося про те, що у 1817-1825 pp. в Слобідсько-Українській, Катеринославській та Херсонській губерніях було дислоковано 16 кавалерійських і З піхотних полки військових поселенців. У 1837 р. в Київській та Подільській губерніях було створено п'ять нових округів військових поселень.
Передбачалося невпинне зростання числа військових поселенців, діти яких з 7 років ставали кантоністами, тобто учнями військових шкіл. З 12 років вони зараховувалися у резерв, а з 18 - у військові частини.
Київ - адміністративний центр однойменного генерал-губернаторства - перетворювався також у військовий центр. До нього було передислоковано з Могильова штаб першої армії, де було збудовано могутню фортецю.
Протягом першої половини XIX ст. російський уряд двічі намагався поновити в Україні козацькі полки. Але це була спекуляція на національних почуттях українського народу в обставинах, коли Росія мала потребу у високопрофесійному військовому досвіді.
Уперше козацькі полки почали створюватися у 1812 р. для боротьби з навалою Наполеона. На Правобережжі було сформовано 4 полки (3000 козаків), а на Лівобережжі - 15 (18000 козаків). Уряд обіцяв, що після перемоги у війні він збереже ці формування. Козацькі полки відважно билися з інтервентами, зазнаючи великих втрат. Але уряд не додержав своєї обіцянки. У 1816 p. правобережні козацькі полки були перетворені на регулярні - уланські, лівобережні - розформовані. Селяни, які билися у цих полках, були вимушені повернутися до своїх поміщиків. До речі, серед царських радників, які перешкоджали поновленню козацького війська, був і граф В. Кочубей - у той час міністр внутрішніх справ Росії.
Вдруге до організації козацьких частин російська сторона вдалася у 1830 p. Малоросійський генерал-губернатор М.Рєпнін одержав з Петербурга наказ формувати козацькі полки для придушення польського повстання. Знову царський уряд обіцяв зберегти ці полки. Було організовано 8 полків по 1000 козаків у кожному. І вдруге уряд не додержав своєї обіцянки. Полкибули перетворені на регулярні. Лише два з них перевели на Кавказ, де вони стали частиною Терекського козацького війська.
Доречно згадати також про долю козаків, які жили у Задунайській Січі. У 1828 p. кошовий Йосип Гладкий із загоном у 1000 козаків перейшов на бік Росії, щоб допомогти їй у війні з Туреччиною. Після війни козаків поселили на території між Бердянськом і Маріуполем і сформували з них Азовське козацьке військо, яке стало нести берегову охорону. У 1865 p. це військо було ліквідовано, а козаків переселено на Кубань. Задунайська Січ після втечі Гладкого була спалена, козаки та їх сім'ї вирізані, а ті, які вціліли, кинуті до в'язниці.
Судова система. В досліджуваний період судова система України перебудовується на зразок судоустрою Росії. Цей процес йде повільно, непослідовно.
Тривалий час в Україні зберігали свою чинність судові органи, які керувалися нормами Литовського Статуту. Так, до 1861 р. на Лівобережжі діяли маршалківсько-комісарські суди, які розглядали скарги на рішення підкоморського (згодом межевого) суду. З 1801 p. рішення цього суду підлягали апеляції перед Генеральним Судом, Сенатом, якщо комісари призначалися без погодження з сторонами.
В місцях компактного мешкання іноземних переселенців до 1864 p. діяли особливі національні суди. Так, у Маріуполі діяв "греческий" суд.
В кінцевому підсумку в Україні було збудовано судову систему Росії зі змінами, яких вона зазнала в першій половині XIX ст. Одна з них - ліквідація проміжної, другої судової інстанції - верхнього земського суду (для дворян), губернського магістрату (для городян), верхньої розправи (для вільних селян). З 1808 р. у Росії вводяться комерційні суди. В тому же році створено комерційний суд в Одесі.
Важливою віхою у формуванні судової системи України було переведення судочинства на російську мову (1828-1829 pp.). Завер-шальними були акції по припиненню дії місцевого права, організації діяльності судів України виключно на основі загальноросійських законів. Відмінність полягала в тому, що в Україні судді призначалися, а в Росії обиралися.
В подальшому українська судова система розвивається разом з російською як її частина.
Управління судами знаходилося в міністерстві юстиції, що зміцнювало зв'язки суду та адміністрації.
Loading...

 
 

Цікаве