WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Національне та міжнародне право - Курсова робота

Національне та міжнародне право - Курсова робота

Між тим у більшості законів України, прийнятих в останні роки, міститься стандартна формула, відповідно до якої, якщо міжнародним договором України встановлені інші норми, ніж передбачено даним законом, то застосовуються норми міжнародного договору. Це правило конкретизовано у п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 жовтня 1996 р. "Про застосування Конституції України під час здійснення правосуддя", відповідно до якої суд не може застосовувати закон, який регулює правовідносини, котрі розглядаються, інакше, ніж це вказано у міжнародному договорі. З іншого боку, міжнародні договори застосовуються тоді, коли вони не суперечать Конституції України. Отже, норми міжнародного договору, які стають внутрішнім законодавством України, мають пріоритет перед її законами, що не відповідає Конституції України. Ця колізія вимагає вирішення, її слід шукати на шляхах конституційного визнання пріоритету міжнародних договорів над внутрішнім законодавством України, що практично має місце й тепер, але за відсутністю належної конституційної бази.

Викладеними міркуваннями проблема співвідношення не вичерпується. Частиною 2 ст. 9 Конституції України встановлено, що укладення міжнародного договору, котрий суперечить Конституції України, можливе тільки після внесення відповідних змін в Конституцію України. Вочевидь, що встановлення суперечності між Конституцією і міжнародним договором є компетенцією Конституційного Суду України. Проте нормативно не урегульована проблема перевірки відповідності міжнародного договору до Конституції, якщо необхідність цього виявляється в період дії міжнародного договору в Україні, тобто після визнання його частиною внутрішнього законодавства.

Виключної важливості набуває проблема застосування загальних принципів міжнародного права в національному законодавстві України. Як згадувалось, законодавство України визнає пріоритет загальновизнаних принципів (загальновизнаних норм) міжнародного права, але їхнє практичне застосування (імплементація) законодавче не врегульоване.

Міжнародний договір стає нормою внутрішнього права в результаті або трансформації, або інкорпорації чи шляхом відсилання. Трансформація — це введення норми міжнародного права у внутрішньодержавну правову систему в результаті здійснення певних процесуальних дій. Інакше цю процедуру ще іменують імплементацією норм міжнародного права, хоча імплементацію слід розуміти ще й у широкому значенні як процедуру реалізації норм міжнародного права у внутрішньодержавному праві. Під інкорпорацією слід розуміти введення норми міжнародного права у внутрішнє право шляхом видання внутрішньодержавного правового акта, котрий відтворює норму міжнародного права. При відсиланні в національному законодавстві відсутня відповідна норма, а її реалізація здійснюється на підставі відсилання до міжнародно-правового акта, де така норма є. Іноді ці процедури об'єднують і називають дуалістичною моделлю систему, при якій міжнародний договір спеціальною нормою вводиться у внутрішньодержавне право, або моністичною, — коли така норма не вимагається і міжнародний договір безпосередньо заноситься у внутрішнє право.

Разом з тим міжнародний договір припиняє свою дію як норма внутрішнього права також у зв'язку з внутрішньою нормою. Так, у рішенні від 15 травня 1931 р. Верховний адміністративний трибунал Польщі визнав, що польсько-грецька торгова угода припинила свою дію як внутрішнє право Польщі 17 червня 1929 p., тобто в день урядового оголошення про її припинення, а не 1 вересня 1928 p., коли вона припинила свою дію відповідно до міжнародного права [8]. Верховний суд Сполучених Штатів може визнати договір таким, що суперечить конституції, але від цього його сила як норма міжнародного права утрачена не буде.

Умовою інкорпорації міжнародного договору у внутрішнє право є порядок інкорпорації, прийнятий у даній країні. Тому в конституціях нерідко згадується про договори, котрі "укладені належним чином". Звичайно мається на увазі згода парламенту, що виражена у вигляді закону, як це відбувається у Верховній Раді України при ратифікації. Щоправда, Конституція України не згадує ратифікацію, йдеться про "згоду на обов'язковість", як це передбачено ст. 11 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, але п. 1 ст. 7 Закону України про міжнародні договори України у цьому разі передбачає тільки ратифікацію.

1. Международное право: Учебник / Под ред. Г.И. Тункина. — М.: Юрид.лит., 1982. — С. 70.

2. Игнатенко Г.В. Международное и советское право: проблемы взаимодействия правовых систем // Сов. государство и право. — 1985. — № 1. — С. 75.

3. Корецкий В.М. "Общие принципы права" в международном праве. — К.: Вища шк., 1957. — С. 8.

4. Див.: Денисов В.Н. Проблеми створення публічного порядку в зовнішньополітичній діяльності України. Суверенітет України і міжнародне право. — К.:Манускрипт, 1995. — С. 7—12, а також: Назаренко Е.В. До питання про співвідношення норм міжнародного та національного права України / / Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом: Матеріали наук.-практ. Конф. К. 1998. — С. 96—99.

5. Австрийская Республика. Конституция и законодательные акты — M :Прогресс, 1985. — С. 52.

6. Хартли Т.К. Основы права Европейского Сообщества. — М.: Закон и право: ЮНИТИ, 1998. — С. 201 і далі. Автор також розробляє проблему співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.

7. Antonowicz Lech. Podrecznik prawa miedzinarodowego. — Wyd. cwarte —W-wa: Wyd. Prawnicze PWN, 1998. — S. 35.

8. Броунли Я. Международное право: В 2 кн. Кн. 1. М.: Прогресс, 1977.. — С. 46.

9. Wyrozumska A. Stosowanie prawa miedzynarodowego w prawie Krajowym // Panstwo і Prawo. — 1996. — № 6. — S. 3.

ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВА ЛЮДИНИ ТА МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

Як в давньогрецькій філософії, так і в світових релігіях можна знайти принципи, які є основою ідеї прав людини. Але лише в XVIII ст. сформувалася концепція прав людини в сучасному її розумінні: природа наділила людину певними невід'ємними правами, які не повинні порушуватися державою; дотримання прав людини є необхідною передумовою належного людського існування.

Серед перших історичних документів, що кодифікували права людини, слід відзначити англійські Велику хартію вільностей 1215 року та "Білль про права" 1689 року. Ці документи гарантували права, які могли опинитися під загрозою за певних умов (наприклад, загроза свободі віросповідання), але не містили всеохоплюючої концепції прав та свобод особистості. В той час свободи розглядалися як права, які особи або групи мали згідно з власним соціальним статусом.

Згодом концепція свобод індивіда відокремилася від концепції його соціального статусу та стала розглядатись як право, властиве усім людським істотам. Значну роль в цьому процесі грали іспанські теологи та правоведи Франсіско де Вітторіа (1486-1546) та Варфоломея де лас Касаса (1474-1566), які розробили доктрину про необхідність визнання прав населення земель, що колонізувалися Іспанією. Інший видатний іспанський юрист, Васкес де Мончоа, обґрунтував теорію природних прав (ius naturalism).

Згодом значну увагу привернули ідеї Гуго Гроция, Самюеля фон Пуфендорфа та Джона Локка, що розробили всеохоплюючу концепцію природного права. Жан-Жак Руссо висунув концепцію, згідно з якою монарх отримує владу в результаті "громадської угоди" з власними підданими. Шарль Монтеск'є розробив концепцію розподілу влади. Термін "права людини" (droits de l'homme) вперше з'явився у французькій Декларації прав людини та громадянина 1789 року.

Loading...

 
 

Цікаве