WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаТеорія держави і права → Наукові кадри, їх правовий статус - Курсова робота

Наукові кадри, їх правовий статус - Курсова робота

Джерело: Key Figures 2003-2004, European Commission, Directorate-General for Research.

*Держкомстат України, 2004.

*Обчислення автора.

Така структура випускників ВНЗ III-IV рівнів відповідає поточним умовам ринку праці в Україні та свідчить, зокрема, про несуттєвий суспільний інтерес до наукової діяльності. Запровадження останнім часом низки державних заходів щодо заохочення молоді до науки, проведення відповідної кадрової політики в наукових організаціях мали позитивний ефект для більшості наукових напрямів, проте не були комплексними та не враховували суспільні інтереси всього загалу науковців. Внаслідок цього наростала загроза вікового розриву кадрового потенціалу науки внаслідок вибуття науковців продуктивного віку ("активу") до інших сфер діяльності, а також їхньої еміграції.

Аналіз демографічної динаміки дослідників свідчить про нерівномірність цього процесу за областями наук. Найбільш динамічним, отже й мобільним є кадровий потенціал технічних та природничих наук. Оскільки ці області наук є найвагоміші за потенціалом (70,1% від загалу), то саме вони визначають характер існуючих тенденцій. Протягом 2001-2003 років динаміка кадрового потенціалу технічних наук характеризувалася як "відплив мізків" за всіма віковими групами, окрім молодого поповнення (віком до 29 років). Кадровий потенціал природничих наук, навпаки збільшувався, що свідчить про прогресивну кадрову політику національних академій наук, у підпорядкуванні яких перебувають наукові організації природничого спрямування. Одночасно, понад третину приросту кадрів у таких організаціях забезпечили науковці віком від 55 років і старіше, що можна вважати як створення перспектив для подальшого збільшення потенціалу цієї наукової царини. Більш сприятливою та стабільною була кадрова політика в організаціях гуманітарного та медичного спрямування, про що свідчить рівномірний розподіл дослідників за всіма віковими групами.

Наука в умовах глобалізації світу все більше стає інтернаціональною. Це пов'язано з тим, що сучасні наукові проблеми можуть бути розв'язані шляхом докладання колективних зусиль, на межі та у сполучені міжфахових досліджень. Особливої ваги набувають інтеграційні зв'язки між науковцями з різних країн, за яких втрачає сенс національна належність вченого, проте головними стають такі його риси, як здатність творчого змінювати напрям досліджень, комунікативність та мобільність.

На думку авторитетних іноземних вчених, мобільність науковця є імперативом сучасного наукового буття. Одночасно, його здатність реалізувати власний творчий потенціал залежить від внутрішніх прагнень вченого та зовнішніх умов наукового середовища, першою чергою тих, що створюються в країні. За невідповідності цих чинників, виникають передумови для відтоку науковців за кордоном, у країни, де їхній науковий напрям є домінуючим, або перспективним для розвитку. Зазвичай за кордон від'їжджають перспективні вчені у продуктивному віці, що мають певні наукові здобутки. До того ж, ці науковці відносяться до активу кадрового потенціалу національної науково-технологічної сфери, тобто відносяться до тих, хто генерує нові творчі ідеї. Для країн-донорів їхня еміграція характеризується як "втрачені можливості", відповідно для країн, до яких вони емігрують - "надбані можливості". Віковий розподіл цього угрупування вітчизняних вчених може слугувати моделлю для визначення недоліків у проведенні кадрової наукової політики держави, бо саме такі науковці не вбачали перспективності своєї подальшої діяльності в країні проживання.

В цілому, міжнародна міграція вчених є індикатором перспективності розвитку певних напрямів науково-технічної діяльності для країн-реципієнтів та, відповідно, індикатором нерозвиненості (безперспективності) таких напрямів - для країн-донорів. Виходячи із такого, на сучасному етапі науково-технологічного розвитку України для неї властивими є наявність еміграції за відсутності офіційної імміграції науковців, а також переважання традиційних напрямів наукових досліджень.

Відсутність імміграції за наявності еміграції науковців спричиняє певну замкненість наукових досліджень в країні, особливо прикладного спрямування, звужує можливості створення конкурентних переваг вітчизняної науково-технологічної продукції. Не сприяє процесам наукової імміграції також і суперечливість чинної законодавчо-нормативної бази України: обумовлена Законом України "Про імміграцію" імміграція науковців другий рік поспіль не підтверджується відповідним нормативним актом Кабінету Міністрів України. Врегулювання цієї нормативної невідповідності, принаймні, створило би можливості для притоку науковців з-за кордону як одного із міжнародно прийнятих способів поповнення кадрового потенціалу науки.

Науковці вищої кваліфікації (доктори та кандидати наук) є творчою складовою кадрового потенціалу науково-технологічної сфери країни, імперативом кадрового активу науки. Їм властиві мобільність, прагнення до творчої самодосконалості, отже - до самостійного вибору досліджень у будь-якій обраній ними сфері економічної діяльності. Усталений суспільний статус цих науковців, виникнення можливостей для їх самореалізації поза науковою діяльністю, незмінна державна підтримка системи підготовки висококваліфікованих наукових кадрів, все це сприяє тому, що їхня чисельність з 2000 року постійно збільшувалася і склала у 2003 році 75,6 тис. осіб, серед яких 11,2 тис. мали ступінь докторів наук, 64,4 тис. - кандидатів наук. Необхідно зазначити, що основної державної підтримки, від 1991 року, заслуговувало збільшення суспільно-гуманітарних напрямів ДіР, що також було одним із головним чинником зростання чисельності вчених.

Аналіз галузевої структури науковців вищої кваліфікації України у 2003 році свідчить про існування двох досить рівномірних кваліфікаційних груп - тих, що визначають напрями державного науково-технологічного розвитку (природничі, технічні, медичні науки) та перспективних (гуманітарні, суспільні науки). Особливо це властиво для галузевого розподілу докторів наук. Винятком слугують науковці вищої кваліфікації сільськогосподарського спрямування, які мають найнижчу частку серед загалу науковців вищої кваліфікації - 4,6%. Одночасно ці науковці є найбільш залученими до виконання ДіР на відміну від інших, про що свідчить зокрема показник зайнятості у науці (співвідношення між штатними науковцями з вченими ступінями та їхнім загалом в економіці країни), що виступає одним із індикаторів наукової активності вчених.

Так, наукова активність вітчизняних вчених знизилась у 2003 році до 0,275 проти 0,400 у 1995 році. Особливо суттєво погіршилась наукова активність науковців вищої кваліфікації технічного спрямування - показник їхньої наукової активності впав до 0,234 (2003) проти 0,454 (1995). Найбільш активними угрупуваннями вчених (для яких індикатор перевищував середній в Україні) у 2003 році були області сільськогосподарських (0,588) та природничих наук (0,406).

Необхідно зазначити, що рівень залучення до виконання ДіР у наукових організаціях навіть найактивнішого загалу вчених не можна вважати задовільним. Виокремилась вагома група таких фахівців, які або взагалі не займаються науковою працею, або беруть участь у зайнятті нею час від часу. Особливо це стосується науковців вищої кваліфікації гуманітарного та суспільного спрямування. Фактично, таких фахівців можна вважати за "вчених поза наукою", бо через сучасний динамічний розвиток суспільних знань та науково-технічного прогресу в цілому, вони швидко декваліфікуються у власній науковій царині. Окрім того, на думку вітчизняних аналітиків, наявним є також явище здобуття наукового ступінню як ознаки суспільної престижності. Для з'ясування обставин та тенденцій поширення цих процесів доцільним є проведення додаткових ґрунтовних досліджень, у тому числі соціологічних, з метою уточнення "активу" та "пасиву" найвищої категорії фахівців та їхнього впливу на процеси науково-технологічного та суспільно-економічного розвитку країни.

Специфічні умови трансформації українського суспільства, триваюча криза існуючих інституціональних структур вітчизняної науки, у рамах яких допоки не вдається організувати повноцінний дослідницький процес та забезпечити ефективну мотивацію до наукової праці спричинили до розповсюдження та зростання такого явища як сумісництво у науці. Загальна чисельність сумісників у науці досягла 57,2 тис. осіб, або третину від наявного штатного персоналу наукових організацій країни. Найбільш властивим це явище є для дослідників, першою чергою для докторів та кандидатів наук.

Позитивними рисами наукового сумісництва є перехід до контрактових умов праці, а також заміщення втраченого кадрового потенціалу наукових організацій. Негативним є те, що науковці-сумісники витрачають свій час та творчу енергію на розв'язання переважно не взаємопов'язаних поточних завдань внаслідок неможливості гідного матеріального забезпечення своєї праці на робочому місці. Вирішенню цієї складної проблеми може сприяти перехід до виключно контрактових умов наукової праці та запровадження проектних засад організації діяльності у наукових інституціях. Особливо актуальним запровадження таких заходів вважається для наукових інституцій технічного та медичного спрямування, проведення ДіР в яких є більш вузькоспеціалізованими, ніж в інших. Принаймні, організаційні інновації такого нормативного реформування діяльності наукових інституцій України доцільно було би провести як пілотні проекти.

Loading...

 
 

Цікаве